65. Питання про довіру уряду та звіти уряду.

Контрольна функція парламенту зводиться до контролю парламенту за іншими органами влади. Такими формами контролю можуть бути: Депутатський запит, постановка питання вотуму довіри Уряду, діяльність уповноважених з прав людини, діяльність рахункових або лічильних комісій, питання звіту уряду або окремих міністрів.

Довіра Уряду зазвичай виходить від самого парламенту (як правило опозиції). Різниця між вотумами довіри(ініціатор – уряд) і недовіри(ініціатор – парламент), у тому що перший висловлюється Уряду, а другий П-ту.

Головною формою парламентського контролю нерідко називають постановку питання у представницькому органі про довіру уряду. Однак такі дії мають контрольний характер у випадку, якщо перед голосуван­ням у парламенті про довіру уряд звітує. А це буває далеко не завжди. Результатом постановки питання про довіру уряду може бути його відставка. 

Во́тум довіри у режимі парламентської демократії — голосування парламенту, на якому депутати вирішують, висловлювати чи ні свою довіру чинному урядові. Це голосування часто закінчується позитивно, оскільки чинні уряди переважно мають більшість у парламенті.  країнах британської парламентської традиції, включаючи Сполучене королівство, Канаду, Австралію або Нову Зеландію, до вотуму довіри може призвести пропозиція або поправка опозиції або прийняття фінансового законопроекту, наприклад бюджету. Після обговорення питання ставиться на голосування. У випадку негативного рішення уряд має подати заяву про відставку, парламент розпускається, и у найкоротший термін організуються дострокові загальні вибори.

У 2005 у Палаті общин Канади пройшло два вотуму довіри. Перший, у травні 2005, стосувався бюджету. Уряд меншості Ліберальної партії Канади зберіг довіру Палати, вчасно об’єднавшись з Новою демократичною партією і призначив до Кабінету міністрів консервативного депутата.

Другий, що пройшов 28 листопада 2005, був вотумом недовіри, запропонований трьома опозиційними партіями. Прийнятий 171 голосом проти 133, вотум змусив прем’єр-міністра Пола Мартіна подати у відставку від імені свого уряду і вимагати розпуску парламенту та оголошення загальних виборів, які було проведено 23 січня 2006.

У Німеччині

У німецькому парламенті бундестазі існує лише можливість «конструктивного вотуму недовіри» (нім. Konstruktives Misstrauensvotum), тобто, вибори іншого канцлера за абсолютної більшості. Однак канцлер завжди має право підняти питання про довіру. Якщо бундестаг відмовляє канцлерові у довірі, федеральний президент може розпустити його за пропозицією канцлера через 21 день, якщо лише тим часом бундестаг не обрав іншого канцлера. Цей механізм багаторазово використовувався канцлером, який насправді володіє більшістю, для того, щоб оголосити нові вибори.

У Франції

Перший абзац статті 49 конституції 5-ої республіки передбачає, що Уряд Франції може вимагати проведення голосування з питання про довіру у Національних зборах і ніде більше. Це питання може стосуватись урядової програми або загальнополітичної декларації. Це одна з трьох форм використання політичної відповідальності уряду поряд звотумом недовіри і прийманням тексту без голосування, що передбачено статтею 49, абзацом 3^[3]. Питання про довіру — класичний механізм парламентарного режиму: він покликаний забезпечити існування взаємних способів впливу у виконавчої та законодавчої влад. Він відповідає праву розпуску Національних зборів, яке має президент Франціїна підставі статті 12 Конституції. На практиці питання про довіру може переслідувати дві мети: або щоб на початку терміну впевнитись, що програму нового уряду підтримає більшість, або щоб закріпити більшість Національних зборів навколо уряду у випадку розбіжностей у думках або крупної політичної події.

З 1958 всі уряди, що піднімали питання про довіру, отримували підтримку Національних зборів. Уряд Франсуа Фійона отримав її 17 березня 2009 на свою декларацію про зовнішню політику (стосувалась, зокрема, відновлення Франції у сполученому військовому командуванні НАТО) при 330 голосах «за», 238 «проти» та 9 утримались. УрядДомініка де Вільпена також отримав підтримку 8 червня 2005 363 голосов проти 178. Вотум довіри необов’язково забезпечує прем’єр-міністрові збереження його уряду: у1972 Жак Шабан-Дельмас змушений був вручити заяву про відставку Жоржу Помпіду лише через декілька тижнів після отримання підтримки від своєї більшості. Цей приклад ілюструє одну з особливостей французької конституційної системи: прем’єр-міністр, законність якого залежить від Національних зборів і який відповідає перед ними, повинен також впевнитись у підтримці президента Республіки, за виключенням періоду спільного існування уряду і голови держави, що належать до різних політичних напрямків, коли президент втрачає свої основні прерогативи. Ця форма режиму називається дуалістичним парламентаризмом.

Вотум недовіри — вияв шляхом голосування палатою парламенту (здебільшого нижньою палатою) несхвалення політичної лінії, певних дій або законопроекту уряду країни або окремого міністра.

У політичній практиці вираження вотуму недовіри призводить:

• до виходу у відставку уряду і формування нового уряду;

• до розпуску парламенту і проведення дострокових парламентських виборів.

Ініціатива висунення питання про вотум недовіри може виходити від уряду, від парламентських фракцій чи груп депутатів.

Серед форм парламентського контролю за урядами можна також назвати прийняті в деяких країнах регулярні обговорення їхніх звітів. 

Різновидом подібних звітів є так звані тронні промови монархів, які готуються урядами і проголошуються на початку сесій парламентів. Після проголошення такої промови у нижніх палатах

В умовах парламентських та змішаних республік невід’ємним від поняття відповідальності є підзвітність. Часто у конституціях цих країн закріплюється лише підконтрольність уряду, оскільки вважається, що вона обов’язково супроводжується підзвітністю. У Греції Парламент та парламентські комісії можуть вимагати присутності компетентного в питанні, яке вони обговорюють, міністра або заступника міністра. Парламентські комісії можуть через міністра викликати будь-якого державного службовця, якого вважатимуть корисним для виконання ними своїх функцій. Парламент також може надсилати адресовані та надіслані йому доповіді міністрам та їх заступникам, які зобов’язані надати необхідні пояснення. Конституцією закріплено, що парламентський контроль здійснюється парламентом на пленарних засіданнях не рідше двох разів у тиждень, в порядку передбаченому Регламентом. Разом із тим, міністри та їх заступники мають право вільного входу на засідання Парламенту, на їх першу вимогу, їм надається слово.

Найпоширенішою формою такого контролю в країнах з парламентар­ними і змішаною республіканською формами правління є запитання депу­татів, звернені до глави уряду або окремих міністрів. Запитання можуть бу­ти як усні, так і письмові. 

Щодо письмових запитань, то порядок їх подання і підготовки від­повідей на них є складнішим. Насамперед для відповіді на письмові запитан­ня члени уряду завжди мають певний час. Наприклад, у Бельгії, Франції та Фінляндії відповіді на письмові запитання належить давати не пізніше, ніж через тридцять днів.

Більш ефективним засобом впливу парламенту на уряд є інтерпе­ляція і наближені до неї процедури. інтерпеляція — це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремо­го міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики. У ряді країн відповідні процедури офіційно визначаються як запит.

Парламентська практика Великобританії та інших англомовних країн не знає процедури інтерпеляції. Своєрідним її замінником тут є так звана пропозиція. За формою пропозиція — це проект резолюції, в якій визначається позиція нижньої палати з певного питання. Вона створює мож­ливості для критики уряду.