46. Право вето в Конституціях країн світу.

“Вето (від лат. Veto – забороняю) – заборона або призупинення верховним органом державної влади чи главою держави введення в дію постанови законодавчого органу (парламенту або однієї з його палат)”. Генеза сучасного вето пов’язана з правотворчою практикою у Великобританії. Первинно парламент, звертаючись до короля зі спеціальною петицією, ставив питання про видання конкретного правового акту. Якщо король погоджувався з викладеними принципами в петиції, видавав відповідний акт. На початку ХVII ст. ця практика була змінена і петиції набули значення проектів правових актів, які король міг схвалити чи відхилити, але не змінити за змістом. Відмова короля санкціонувати схвалений палатами акт обґрунтовувалася певними міркуваннями й отримала назву вето. Воно носило абсолютний (або резолютивний) характер і не передбачало можливості подолання.

Конституційному праву зарубіжних країн відомі такі види вето:

а) абсолютне; б) відкладальне; в) вибіркове; г) «кишенькове».

1) Абсолютне вето (резолютивне) – це виключне право глав монархічних держав. Воно не випадково зветься абсолютним, оскільки заборону монарха парламентарії подолати не можуть. Винятком із загального правила, що абсолютне вето – це вето глав монархічних держав, є Королівство Норвегія, де король має право лише відкладального вето.

2)Відкладальне, або суспензивне, вето є прерогативою глав держав із республіканською формою правління, тобто президентів. Його специфіка, полягає у тому, що заборона глави держави може бути подолана парламентом або може мати тимчасовий характер.

3) Вибіркове вето являє собою, порівняно з відкладальним, досить гнучку й тому більш цілеспрямовану зброю в руках глави держави. Його закріплення і використання конституційним пра_вом Аргентини, Мексики, Франції дозволяє главі держави накласти заборону не в цілому на законопроект, а на його окремий розділ, статтю, параграф. Правом вибіркового вето наділені й широко користуються губернатори більшості штатів США. Це право забезпечує губернаторам вплив на розподіл бюджетних коштів у штатах.

4) «Кишенькове» вето є специфікою конституційного праваСША. Воно використовується тоді, коли десятиденний термін для розглядання законопроекту президентом припиняється завершенням сесії Конгресу або перенесенням його засідань. Дана ситуація використовується президентом, якщо конкретний законопроект його не влаштовує, він не хоче його підписувати, а водночас він не хотів би скористатися відкладальним вето, тому що стосовно такого законопроекту відкладальне вето може підірватийого авторитет. Тоді президент відкладає законопроект («кладе до кишені»), він його не підписує під приводом, що десятиденний термін порушено, Конгрес розпущено, й повертати законопроект немає куди. У подібному випадку законопроект не набуває юридичної сили («кишенькове вето») й не одержує встановленої конституцією заборони (відкладальне вето). Конгрес не має спроможності подолати «кишенькове вето», тому що жодної процедури на цей випадок не передбачено. У такий спосіб президентська «бездіяльність» набуває сили абсолютного вето. Після повернення з канікул Конгрес знову може прийняти до розгляду даний законопроект, але, починаючи з першої стадії законодавчого процесу – як новий законопроект. Нерідко така ситуація завершується тим, що після закінчення досить тривалого терміну відпадає потреба у подібному законопроекті.

Сучасні конституційні форми правління в країнах усталеної демократії ґрунтуються на системі стримувань і противаг у тій чи іншій конфігурації. У більшості країн ЄС це право закріплено в конституційних повноваженнях глав держав. Міжнародна конституційна практика надання та реалізації права вето главам держав засвідчує наступне.

По-перше, особливості його застосування й подолання певною мірою пов’язані з формою правління. У державах з президентською формою правління право вето президента є досить сильним повноваженням, що надає можливість президенту активно відстоювати інтереси виконавчої влади в законодавчій діяльності; у парламентських республіках це, зазвичай, досить слабке повноваження, що зумовлюється особливостями подолання права вето в цьому типі організації системи влади. Для держав із президентською формою правління характерною є складна процедура подолання вето глави держави, у парламентських республіках ця процедура, як правило, є досить простою. Застосування права вето президентами республік зі змішаною формою правління залежить від конституційно визначених повноважень глави держави та від партійної конфігурації парламенту. Не зважаючи на те, що існують певні закономірності функціонування права вето президента у республіках з різними формами правління, міжнародна конституційна практика знає й випадки відходу від традиційного нормативного регулювання права вето в державах з певною формою правління.

По-друге, за загальним правилом президент, застосувавши вето, формулює свої мотиви та пропозиції. У конституціях ці мотиви не визначаються, хоч у загальному вигляді нерідко визначається спосіб їх вираження. Так, Президент США повертає закон із запереченнями, Болгарії і Португалії – з обґрунтуванням, в Угорщині та Словаччині – із зауваженнями, у Литві й Польщі – з мотивованими пропозиціями.

Попри те, що у світовій конституційній практиці відомі декілька видів права вето, абсолютне право вето, що донині формально існує в деяких конституційних монархіях (наприклад, у Великобританії та Бельгії), на практиці перетворилося на “конституційну фікцію”. З огляду на принципи сучасного конституціоналізму, абсолютне право вето суперечить принципу поділу влади, оскільки здатне фактично паралізувати діяльність парламенту. Відтак, у сучасному світі більш поширеним є право відкладального вето. Його особливість полягає в тому, що воно не носить абсолютного характеру й за певних конституційно визначених умов може бути подолане парламентом. Право вето президента характеризується певними особливостями у президентських, парламентських республіках та республіках зі змішаною формою правління.

Вето – це прерогатива глави держави відмовити у підписанні законопроекту. Згідно із зарубіжними конституціями законопроект набуває нової якості – силу закону – тільки тоді, коли він санкціонується главою держави.

Конституції зарубіжних країн встановлюють право глав держав підписати і ввести в дію законопроект шляхом його промульгування. Для цього главі держави конституцією конкретної країни визначається термін, протягом якого він повинен або схвалити законопроект, або відмовити в його підписанні. Як правило, такий термін обмежений 10–15 днями (ст. І розд. 7 Конституції США; ст. 10 Конституції Франції; ст. 88 розд. 3 Конституції Болгарії).