48. Етап Офіційного оприлюднення закону

Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульго-вується.

Оприлюднення закону (ОЗ) – доведення главою держави до загального відома офіційного тексту прийнятого парламентом закону. О.з. є складовою промульгації як стадії законодавчого процесу та умовою набрання законом чинності.

О.з. здійснюється шляхом опублікування тексту закону у спеціальних офіційних друкованих виданнях (в Україні – не пізніше, ніж у п’ятнадцятиденний строк після прийняття у встановленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню державною мовою в офіційних друкованих виданнях). Офіційне оприлюднення н-п акта здійснюється після внесення його до Єдиного державного реєстру нормативних актів із зазначенням присвоєного йому реєстраційного коду. В інших друкованих виданнях н-п акти можуть бути опубліковані лише після їх офіційного оприлюднення.

В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що про-мульговується.

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний вісник України»), В окр. випадках офіц. оприлюднення актів може бути здійснено через телебачення і радіо. Нормат.-прав. акти, опубліковані в ін. друкованих виданнях, мають лише інформ. характер і не можуть бути використані для офіц. застосування.

Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і передачі його главі держави на підпис.

49. Поняття “механізм стримувань і противаг”

Механізм стримувань і противаг (МСП) – інтегрована сукупність повноважень гілок державної влади в системі поділу влади, яка дозволяєїм урівноважувати та обмежувати одна одну.

МСП тією чи іншою мірою діє за всіх форм державного правління, де є поділ влади. Найповніше проявляється в умовах жорсткого поділу влади, притаманного президентській республіці. Вперше був запроваджений у США – три гілки влади не тільки розділені, а й контролюють одна одну (діяльність Президента і Верховного Суду (ВС) здійснюється на роснові законів, прийнятих Конгресом (К). Водночас Президент (П) наділений правом відкладального вето щодо законів, яке К може подолати кваліфікованою більшістю голосів. ВС наділений функцією конституційного контролю і може визнати неконституційними як закони, так і акти П і тим самим скасувати їх дію. П признаає членів ВС, але ці призначення підлягають схваленню Сенатом (С). П не має права розпустити К, але і К не може звільнити уряд чи окремого міністра у відставку. Призначення міністрів потребує згоди С, але останній виходить при цьому не з політичної належності кандидатів, а з їх компетентності та моральних якостей. К має право оголосити імпічнмент П, але не з політичних мотивів, а тільки у разі вчинення ним антиконституційних дій). За парламентарних форм правління найважливішими елементами МСП є політична відповідальність уряду перед парламентом, яка урівноважується правом уряду ініціювати розпуск парламенту главою держави. Важливе значення мають також контрасигнування актів глави держави главою уряду та/або відповідним міністром, формування органу конституційного контролю всіма трьома гілками державної влади.

Від урівноваженості повноважень гілок влади, досконалості МСП беспосередньо залежить стабільність і ефективність державної влади.

Розподіл влад – важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави України, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально - людської культури. В його основу покладено ідею концепції державної влади. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої – не будь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості.

Проблема застосування системи стримувань і противаг як реалізації принципу розподілу влад у вітчизняній науці конституційного права до останнього часу комплексно не розглядалась, досліджувалися лише її окремі аспекти. Обумовлено це тим, що значний період часу )доба тоталітаризму) науки була за ідеалізована, і принцип розподілу влади, а отже, система стримувань і противаг взагалі заперечувалась. Практична реалізація ідеї стримувань і противаг пов’язується з необхідністю не тільки запобігти надмірній концентрації влади, а й забезпечити стабільність і сталість в діяльності державних інститутів, слугувати кращій їх організації та злагодженості, подолання можливого протистояння та конфронтації всередині державного механізму. Свого часу Ш. Монтескє писав, що для того щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати одна одну.

Принцип розподілу влади одне з досягнень державно – правової думки. Він був висунутий як соціальна вимога буржуазії , що народжувалася і боролася з абсолютною владою монарха і його дворянським оточенням. Класичний варіант цієї теорії пов’язаний з іменем Джона Локка і Шарля Луї Монтеск’є. В наступні десятиліття теорія розподілу влад безупинно розвивався і вдосконалювався. В більшості цивілізованих країн цей принцип зайняв провідне місце в конституційному конструюванні владних структур, поділі функцій і повноважень між ними.

Він є остаточним і актуальним і на протязі третього тисячоліття. Розподіл влад – необхідна передумова торжества ідей верховенства права і правового закону, зміцнення заснованої на них законності, захисту прав і свобод людини і громадянина. Принцип розподілу влад був проголошений в декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року. Однак в умовах чинної Конституції 1978 року мало місце неодноразове взаємне втручання законодавчої і виконавчої гілок влади в сферу компетенції одна одної, що призводило до зайвих і достатньо частих ускладнень в їх взаємовідносинах. Крім суто політичних причин це було пов’язане із прогалинами в правовому регулюванні розподілу влад, відсутністю чи недосконалістю правил вирішення виникаючих в суспільстві конфліктів. При розгляді процесу формування концепції поділу влади і відповідно системи стримувань та противаг з достатньою на те підставою деякі науковці виділяють наступні періоди: По - перше, створення світоглядного тла, обстановки, у якій стало можливим вкладання концепції поділу влади. По-друге, створення самої концепції, її теоретична обробка, становлення й оформлення в політико-правових і філософських джерелах, а також перші спроби реалізації теорії розподілу влад в окремих її особливостях у політичній практиці ряду держав. По-третє, це перші коректування, дискусії, досвід цивілізацій, що неминуче виникали з обліком першого застосування теорії в державно-правовій сфері[2]. Слід зазначити, що перший і другий періоди були реалізовані (хоча, може бути, і не повною мірою) вже в античності. Це стає очевидним при використанні цивілізаційного підходу, що у даний час ще не достатньо застосовується “вітчизняним” авторами, у тому числі і при розгляді політико-правових явищ минулого і сучасного.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що думки західних мислителів про проблему поділу влади в державі дуже різноманітні, що, у свою чергу, обумовлене тим, що в більшості країн існують органи законодавчої, виконавчої і судової влади, однак способи їхнього поділу і взаємодії далеко не однакові, тобто принцип поділу один, а способи його реалізації різні. У кожній країні державний механізм характеризується специфічними ознаками і численними особливостями, що обумовлені рівнем розвитку демократичних інститутів. Історіографічне дослідження, а також порівняльний аналіз становлення системи стримувань і противаг як в Україні, так і в зарубіжних державах, дає змогу автору провести періодизацію якісних етапів генезису системи стримувань та противаг: 1 ЕТАП – дослідження доктрини системи стримувань та противаг в працях античних філософів та зародження елементів цієї системи в державному будівництві країн тих часів. II. ЕТАП - розвиток доктрини системи стримувань і противаг в політико правовій думці середньовічних мислителів. III.ЕТАП - розроблення класичної моделі принципу розподілу влад та виділення в ній системи стримувань і противаг. IV. ЕТАП - закріплення теорії системи стримувань і противаг в конституційно – правових актах та її впровадження в механізмі організації та функціонування органів державної влади.V.ЕТАП – сприйняття системи стримувань та противаг як необхідної складової теорії правової держави та її широка реалізація в механізмі державної влади країн світу. VI.ЕТАП - розвиток і модифікація системи стримувань і противаг в сучасній конституційній теорії та практиці. Також можна визначити умови, що сприяють розвитку цієї концепції.До них слід віднести: формування та розвиток вчень про державу і право; криза абсолютизму; визнання й забезпечення, а також реалізація загальновизнаних стандартів прав людини; вдосконалення розподілу повноважень серед вищих органів влад 1.2 Світова практика застосування системи стримувань і противаг. Теорія розподілу влади в її початковому трактуванні була найбільш повно реалізована в Конституції США 1787 році. Вперше термін “стримування і противаги” був використаний в конституційній практиці США, зокрема, один із засновників Конституції США – Дж. Медісон звернув увагу на доцільність такої складової в теорії розподілу влади, як системи стримувань і противаг. Дж.Медіссон і А. Гамильтон досить переконливо довели, що “повноваження, які належать одному відомству, не повинні прямо чи побічно здійснюватися жодним із двох інших органів” і що “неоднаково розростаюча і всеохоплююча прерогатива спадкоємності виконавчої влади, та ще підтримана і підкріплена спадкоємна законодавча”, являє собою величезну небезпеку для волі і незалежності народу. Узурпація усієї влади з боку законодавців “веде до такої ж “тиранії” як і “узурпація правління виконавчою владою”. теорія розподілу влади та механізм стримувань та противаг закріплені в багатьох конституціях, при цьому конкретні форми її реалізації досить різні. В той час, як в деяких країнах поєднання тими ж органами функцій різних влад, рахується недопустимим, в інших – склались інші традиції і міністри, як правило, є членами парламенту. В багатьох країнах виключається можливість наділення виконавчої влади правом видання законів. Є і країни в яких за певних умов допустиме видання законів виконавчими органами (Президент, уряд). Прихильники бачать в теорії розподілу влади один із основоположних принципів демократії.У теорії розподілу влад є й інші аргументи в її користь. Перш за все, це історичний досвід, підтверджуючий гідність теорії на різних етапах розвитку людської цивілізації, в далеко не однакових умовах: політичних, соціальних, економічних. Треба мати на увазі, що теорія розподілу влади має не тільки прихильників, але й противників, які докоряють їй в застарілості, відірваності від реального сучасного світу. Як правило, спір ведеться на рівні філософських роздумів, але є й випадки коли він використовується для вирішення прагматичних завдань. В центрі уваги наводиться, як правило, проблема раціональності та ефективності.Критики відкрито нарікають, в зв’язку з цим, що затримки з часом переважають гідність теорії розподілу влади. З позиції народовладдя слабим і незахищеним надається право контролю за дотриманням законів, а відносна самостійність керівництва породжує бюрократизм, корупцію і посилення внутрішньо парламентських позицій. Протиріччя між владами паралізують механізм управління, роблять неможливим проведенням цілеспрямованої політики. Інституціоналізм набуває властивості самоцілі і розходиться з ідеологією управління і його головним завданнями. В зв’язку з цим великомасштабні програми залишаються нереалізованими.