88. Проблема утвердження парламентаризму в постсоціалістичних країнах

Постсоціалістичні країни пішли різними шляхами у побудові парламентаризму. Наприклад, країни Прибалтики – Литва, Латвія, Естонія, Чехія, Польща та інші змогли збудувати в своїх державах парламентаризм, який відповідає демократичним вимогам. А от у деяких інших країнах, як Білорусь, то там панує авторитарна влада президента і парламент функціонує номінально, він майже повністю контролюється главою держави.

Нові постсоціалістичні конституції роблять акцент не на соціально-класову структуру суспільства, як соціалістичні конституції, а на форму держави, закріплюючи при цьому в своїй переважній більшості парламентарну республіку в як форми правління.

Відповідно до принципу поділу влади законодавча влада, як записано в усіх конституціях, належить обраним на основі загального виборчого права парламентам, однопалатним або двопалатним залежно від історичних традицій (у Польщі, Чехії) або федеративного державного устрою (в Югославії).

Політичний плюралізм, багатопартійність служать перетворенню парламентів постсоціалістичних країн в інструмент вирішення конфліктів, які стикаються інтересів соціальних верств, груп і пр., пошуку консенсусу в ім'я загальних цілей.

Принциповим відходом від радянської концепції вищих органів державної влади є закріплення за парламентами не тільки законодавчої ролі, а й відповідно до принципу народовладдя ролі представницької. При цьому простежується тенденція демократизації структур самого парламенту за рахунок встановлення рівності обох палат, що обираються всім народом.

89. Проблема парламентаризму в президентських республіках

Класичним прикладом президентської республіки є США. Найголовніша особливість парламентаризму в такій державі є чіткий розподіл повноважень трьох гілок влади за допомогою механізму стримування і противаг.

Особливість - відсутність у президента можливості дострокового розпуску парламенту, можливість у парламенту ініціювати імпічмент глави держави. Парламент не бере участь у форм виконавчої влади.

Іншими ознаками президентської республіки в питанні парламентаризму:

1. формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

2. відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

3. відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

Президентсько-республіканська форма правління впроваджена також у ряді країн Латинської Америки, Африки та деяких інших. Класичному варіанту президентської республіки притаманна наявність двох центрів влади — президента і парламенту, між якими немає тісних функціональних відносин, тому ця форма правління називається ще дуалістичною республікою. У президентській республіці виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засобами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади.

Кожній із трьох основних форм респу­бліканського правління (президент­ській, парламентарній і змішаній) при­таманні певні переваги і недоліки по­рівняно з іншими формами. Так, президентська форма республіканського правління (президенціа-лізм) дає можливість сформувати сильну виконавчу владу на чолі з главою держави, забезпечувати стабільність функціонування уряду, який перебуває поза сферою безпосереднього впливу пар­ламенту і розкладу в ньому партійно-політичних сил. Парламент має реальніші повноваження, аніж за парламентарних форм правління, оскільки не залежить ні від президента, ні від уряду. Сильна і стабільна виконавча влада є особливо важливою за умов гострого ідеологічного розмежування в суспільстві, відсутності впливових політичних партій, які брали б на себе відповідальність за розвиток країни, політичної неструктурованості парламенту.

Однак президентській формі республіканського правління при­таманні й істотні недоліки. Основний із них полягає в тому, що таке правління постійно тяжіє до авторитаризму обраного на загальних виборах і наділеного широкими повноваженнями глави держави і, по суті, ставить країну в залежність від його особистих якостей.

Парламентарна форма республіканського правління (парла­ментаризм), за якої повноваження обраного парламентом або утво­реною на його основі колегією вибірників президента є істотно об­меженими, унеможливлює його авторитарне правління. Такий пре­зидент не може протиставити себе ні парламенту, що його обрав, ні уряду, який через інститут контрасигнатури контролює його діяль­ність. Фактичним центром здійснення державної влади в парламен­тарній республіці, як і в парламентарній монархії, є сформований парламентом і підконтрольний та підзвітний йому уряд, глава якого стає першою особою в державі, але, на відміну від президента у пре­зидентській республіці, контролюється парламентом і може бути відправлений ним у відставку. Парламентарна форма правління, отже, є демократичнішою, аніж президентська, вже через те, що ви­ключає авторитаризм глави виконавчої влади. Однак вона ефектив­на лише за наявності в країні впливових політичних партій і пред­ставництва у парламенті небагатьох із них. У разі представництва в парламенті багатьох дрібних політичних партій гостро постають проблеми утворення парламентської більшості, формування на її основі уряду і забезпечення стабільності його діяльності.

Суперечність закладена вже в самій ідеї президентської або, як її ще називають, дуалістичної, республіки, що кладеться в основу конституції. Полягає вона в тому, що народ як єдине джерело вла­ди в державі формує два функціонально не пов'язані між собою центри державної влади — парламент і очолюваний президентом уряд. Відносно незалежні один від одного парламент і президент претендують на вираження волі всього народу, з приводу чого між ними існує суперечність. Вона може згладжуватися в разі належ­ності президента до політичної партії, яка має більшість мандатів у парламенті, що значно посилює владу президента, або навпа­ки, загострюватися аж до протистояння і конфронтації в ситуації так званого розділеного правління, тобто коли президент і парла­ментська більшість представляють опозиційні одна щодо однієї політичні партії.

Недоліки президентської форми республіканського правлін­ня, основними з яких є авторитаризм глави держави та супер­ечність між ним і парламентом, що породжує політичну неста­більність, наочно виявилися майже в усіх країнах, де вона була впроваджена.

Достоїнства парламентарної форми республіканського прав­ління вбачаються передусім у тому, що вона не призводить до авто­ритаризму президента й протистояння органів виконавчої і зако­нодавчої влади, уряду і парламенту. Обраний парламентом прези­дент реально має незначні повноваження і не може протиставити себе парламенту. Уряд формується парламентом, підконтрольний та підзвітний йому і, на відміну від уряду, сформованого обраним на загальних виборах президентом, може бути відправлений у від­ставку парламентом майже в будь-який час шляхом висловлення йому вотуму недовіри. Уряд, зі свого боку, є противагою парламен­ту, оскільки може впливати на нього через парламентську біль­шість, на яку він спирається, а також ініціювати дострокове при­пинення повноважень парламенту президентом. Однак, як уже зазначалось, парламентарна форма правління ефективна лише за представництва в парламенті небагатьох впливових політич­них партій. Для ефективної роботи самого парламенту, на додаток до партійного представництва, яке найповніше забезпечується

пропорційною виборчою системою, необхідні також підпорядко­ваність парламентаріїв жорсткій партійній дисципліні і постійно діюча парламентська більшість із представників якомога меншо­го числа партій. У протилежному разі парламент перетворюється на арену безвідповідального політичного мітингування з усіма його негативними наслідками для уряду і держави в цілому.