цього добираються такі засоби, які забезпечуватимуть найкращий контакт учас­ никівспілкування.Цестосуєтьсянетількимовнихзасобів,айманеривимовляння, використання допоміжних засобів спілкування.

Формування культури мовлення і спілкування — це виховання навичок літературного спілкування, пропагування і засвоєння літературних норм у слововживанні, граматичному оформленні мовлення, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або «суржику».

Культура мовлення й етика мовного спілкування учнів початкової школи повинні відповідати таким вимогам:

1)висловлювання мають бути правильними, точними, виразними. Для цього необхідно добирати потрібні для вираження думки слова, вміло будувати з них речення і пов’язувати їх між собою;

2)слова слід правильно наголошувати;

3)в усному мовленні не можна заміняти слова жестами, мімікою, вигуками;

4)щоб висловлений зміст сприймався іншими людьми, в усному мовленні необхідно виразно вимовляти слова, уміло користуватися інтонацією, а в писемному — розділовими знаками;

5)у спілкуванні з іншими людьми прийнято вживати слова ввічливості (під час зустрічі і прощання, для вираження запитання, просьби, подяки тощо);

6)слова ввічливості слід добирати залежно від того, кому вони адресовані (товаришам, батькам, учителям, знайомим чи незнайомим людям);

7)у розмові потрібно вміти вислухати до кінця співбесідника, не перебивати його без потреби, а якщо є така необхідність, то попросити вибачення.

Упочатковійшколіформуваннякультуриспілкуванняздійснюєтьсяупроцесі вивчення всіх розділів мовного курсу шляхом збагачення, уточнення й активізації словникового запасу школярів, формування вміння правильно наголошувати слова під час вимови, поєднувати їх одне з одним, дотримуватися нормативних граматичних форм, доречно вживати виражальні засоби мови, формули мовленнєвого етикету.

Методику засвоєння молодшими школярами лексичних, граматичних, стилістичних, орфоепічних і орфографічних норм сучасної літературної української мови представлено у відповідних розділах цього підручника.

Структура і зміст програми з розвитку мовлення

Відповідно до Державного стандарту початкової загальної освіти українська мовавпочатковихкласахвивчаєтьсязазмістовимилініями: мовленнєвою,мовною, соціокультурною і діяльнісною. Основною є мовленнєва лінія, яка передбачає формування і розвиток умінь з чотирьох видів мовленнєвої діяльності: аудіювання, говоріння, читання і письма. Мовна та соціокультурна лінії підпорядковані мовленнєвому розвитку учнів і забезпечують відповідний обсяг знань з мови та вмінь їх застосовувати в мовленнєвій практиці, а також уявлення про соціальну структурусуспільства­ ,йогонаціональнуспецифіку,особливостісоціальнихролей, які людина виконує в різних життєвих ситуаціях. Змістове наповнення кожної лінії представлено в базовій навчальній програмі з української мови для 1—4 класів.

Основні завдання і напрями роботи з розвитку мовлення молодших школярів викладено в програмному розділі «Мовленнєва діяльність», який є структурною частиною програми для кожного з початкових класів. Розділ складається з чотирьох підрозділів. У кожному з них визначено зміст навчального матеріалу, а також державні вимоги щодо рівня загальноосвітньої підготовки учнів.

320

Упідрозділі «Слухання-розуміння усного мовлення» визначено зміст роботи

заудіювання, тобто слухання, сприймання і розуміння усного мовлення та знання, вміння й навички з цього виду мовленнєвої діяльності, яких мають набути учні

1, 2, 3 і 4 класів.

Підрозділ «Говоріння» присвячений розвитку усного діалогічного і моноло-

гічногомовлення,асаме:формуваннювмінькеруватисвоїмголосом,спілкуватися в діалогічній формі, дотримуватися правил мовленнєвого етикету, переказувати прочитаний чи прослуханий текст, складати власні усні висловлювання на доступну для кожної вікової групи тему.

До підрозділу «Читання» включено навчальний матеріал, спрямований на вдосконалення навички читання як виду мовленнєвої діяльності, зокрема: вимовляння слів відповідно до орфоепічних норм; правильне інтонування речень, різних за структурою і метою висловлювання; змістовий поділ речень за допомогою пауз, мелодики тощо.

Метою підрозділу «Письмо» є формування в молодших школярів умінь записувати свої думки, враження, тобто будувати писемні зв’язні висловлювання: перекази, розповіді, описи, міркування. Слід зазначити, що повноцінна робота над зв’язним писемним мовленням розпочинається з 2 класу.

Методи розвитку мовлення

Загальноприйнятим у сучасній дидактиці є визначення методів як способів упорядкованої взаємної діяльності вчителя й учнів, спрямованої на розв’язання навчально-виховних завдань (А. М. Алексюк). Метод реалізується через сукупність прийомів.

Першим в історії початкової шкільної мовної освіти методом, спрямованим на оволодіння мовленням, був метод заучування готових зразків. Він використовується й сьогодні, хоча і в зміненому вигляді.

Другим був метод використання давньої риторики. У ХІХ ст. поступово вводилисьмовленнєвітеми,запозиченізкурсуриторики.Вонипов’язувалисьіздитячимирозповідями,творами,переказами,бесідаминаосновітакихаспектів:тема тексту, розкриття теми, типи текстів (розповідь, опис, міркування), види описів, спостереження за природою і працею людей як джерело матеріалу для розповідей і творівтаін.Методистамитогочасубулирозробленісистеми:логіко-стилістичних вправ(К.Д.Ушинський),розповідей ітворів (Н.Ф.Бунаков),аналізулітературних зразків (В. І. Водовозов), творів за картинами (Д. І. Тихомиров) та ін.

Термін «розвиток мовлення» з’явився лише на межі ХІХ—ХХ ст. у Є. І. Ти­ хеєвої, А. Д. Алферова, В. П. Вахтерова, Н. М. Соколова. ХХ ст. можна назвати століттям методики розвитку мовлення (К. Б. Бархін, М. Л. Закожурникова, М. Р. Львов, Н. І. Політова, М. С. Рождєственський та ін.).

У результаті багатовікового досвіду в другій половині ХХ ст. чітко окреслилися три групи методів розвитку мовлення: імітативні, комунікативні і метод конструювання тексту.

Імітативні методи (методи наслідування) ґрунтуються на тому, що мова передається з покоління в покоління і засвоюється дитиною шляхом наслідування. У школі зразками для наслідування стають літературні твори. Різні за змістом, жанрами, стилями, вони дають можливість активізувати всі пласти лексики, всі типи синтаксичних конструкцій. Текст-зразок виконує роль основної складової в загальному широкому потоці мовного впливу на дітей — впливу мовленнєвого середовища на формування мовного чуття.

321

Імітативні методи охоплюють: аналіз зразків текстів, синтез власних мовних конструкцій, пошукову діяльність — добір слів та інших мовних засобів, моделювання зразків текстів, конструювання за моделями речень і текстів, узагальнення, формулювання правил, усні і письмові перекази.

Методи розвитку мовлення «за зразком» мають широкий набір прийомів і вправ: це різні види усних і письмових переказів прочитаних чи прослуханих текстів (докладний, стислий, вибірковий, з творчим доповненням і змінами), поділ тексту на частини, добір заголовків до виділених частин, складання плану прочитаного чи прослуханого тексту, спостереження за виражальними мовними засобами, вжитими в тексті, тощо. До арсеналу імітативних методів належать і менш об’ємні вправи: складання речень і частин тексту за аналогією, відпрацювання вимови, інтонації, пауз, наголосів за зразком учителя.

«За зразком» учні працюють над різними жанрами і типами текстів (описом, розповіддю, міркуванням); стилістичними, композиційними і змістовими особ­ ливостями оповідання, замітки в газету, відгуку про прочитану книжку, переглянутий фільм; над складанням ділових текстів: оголошення, запрошення, листа, привітання тощо.

Імітативні методи не є самодостатніми, вони лише готують учнів до навчання за іншими методами розвитку мовлення.

Комунікативні методи розвитку мовлення ґрунтуються на комунікативній функції мови, тобто її призначенні бути засобом спілкування, комунікації, а також самовираження.

Комунікативні методи передбачають ряд вимог:

1)усі висловлювання учнів мають бути мотивованими — виникати в разі потреби щось сказати, написати, вступити з кимось у контакт, поділитися своїми думками і почуттями. Ця потреба виникає під час природних чи створених штучно (з навчальною метою) мовленнєвих ситуацій: діалогів, суперечок, обговорень, рольових ігор, листування, бесід на екскурсіях і прогулянках;

2)автор висловлювання (усного і писемного) мусить добре розуміти те, про що він буде говорити, тобто володіти достатньою, достовірною і важливою інформацією. Її необхідно відібрати, систематизувати, структурувати, підпорядкувати авторському задуму;

3)мета комунікації буде досягнута за умови достатнього володіння її учасниками мовними засобами: багатим активним словником, умінням швидко і правильно утворювати граматичні форми, будувати речення і зв’язувати їх у текст, добирати найкращі засоби мови для конкретної комунікативної ситуації;

4)висловлювання учня повинно бути комусь потрібним, тобто мати адресата. Тому на кожне запитання він має отримати відповідь, його розповідь має бути почута, письмовий твір — прочитаний хоча б однією людиною, висловлена думка — обговорена, лист — прочитаний, відповідь — оцінена.

Комунікативні методи мають свої прийоми, засоби навчання, типи вправ, за допомогою яких здійснюється:

— створення мовленнєвих ситуацій;

— накопичення матеріалу для мовлення в результаті екскурсій, походів, рольових ігор, спостережень тощо;

— організація різних видів діяльності, які створюють потребу у спілкуванні;

— ведення записів, щоденників;

— створення казок, незвичайних історій;

— творчі літературні проби в прозі, віршах.

322

Комунікативні методи спрямовані на формування вмінь самостійно продукувати висловлювання (починаючи з окремих реплік і закінчуючи текстом) з певною комунікативною метою. Ці методи називають ще комунікативно-творчими. Вони передбачають систему вмінь, які реалізуються в процесі різноманітних усних і письмових мовленнєвих вправ.

Виділяють сім груп таких умінь:

1)уміння, пов’язані з темою твору, її розумінням і розкриттям;

2)уміння підпорядковувати свій твір певному задуму, виражати в ньому свою думку, позицію, емоції, ставлення;

3)уміння збирати, накопичувати матеріал, розмежовувати головне й другорядне відповідно до теми і задуму;

4)уміння систематизувати матеріал, обдумувати й складати план, працювати над композицією;

5)уміння у сфері мовної підготовки тексту;

6)уміння будувати текст, в усній формі імпровізувати, в письмовій — записувати без помилок, ділити на абзаци;

7)уміння вдосконалювати написане, редагувати.

Комунікативні методи тісно пов’язані з імітативними і методом конструювання тексту.

Метод конструювання тексту ґрунтується на дидактичній закономірності: нові уміння і способи діяльності учня формуються на основі правил, закономірностей, тобто теоретичній базі. Він передбачає застосування теоретичних знань з орфоепії, орфографії, лексики, граматики, стилістики.

Методконструюваннятекстуреалізуєтьсязначноюкількістюприйомівітипів завдань. Більшість із них виконують підготовчу і допоміжну функції.

Прийоми розподіляються по групах:

1)словникова робота (тлумачення значень слів, добір антонімів і синонімів, робота зі словниками тощо);

2)робота над словосполученнями (складання словосполучень з конкретним словом, перевірка сполучуваності слів на основі мовного чуття і т. ін.);

3)робота над реченням (складання, інтонування, редагування речень

тощо);

4)логічна робота (побудова узагальнень, міркувань, доведень, виправлення логічних помилок у тексті тощо);

5)вправи з теорії тексту (відпрацювання типів зв’язку в тексті, складання текстів різних типів і стилів тощо).

Усі три групи методів існують у тісному взаємозв’язку, доповнюють одна одну і в поєднанні складають основу системи розвитку мовлення молодших школярів.

Робота з розвитку мовлення учнів на вимовному рівні

Розвиток техніки мовлення

Розвитокмовленнямолодшихшколярівнавимовномурівніпередбачаєроботу над артикуляцією, орфоепічними нормами, наголосом (фонетичним і логічним), темпом мовлення, паузами, інтонацією. Крім того, окремим дітям потрібна допомога в подоланні психологічного бар’єру мовлення, повільної реакції під час діалогу, пасивності, сором’язливості.

На вимовному рівні розвиток мовлення учнів здійснюється за трьома напря-

мами: техніка, орфоепія, інтонація.

323

Техніка мовлення охоплює правильність дихання і чіткість дикції. Слід розрізняти фізіологічне дихання і мовленнєве. У житті дихання є невимушеним; воно відбувається рівномірними актами вдиху і видиху однакової тривалості, які розділяє коротка пауза. Під час говоріння і читання вголос фізіологічного дихання не вистачає. У цьому разі відбувається мовленнєве дихання — керований процес. Його керованість забезпечує досить швидкий вдих, який здійснюється під час пауз, коротке затримування дихання для утримування взятого повітря і повільний видих, необхідний для вільного і природного промовляння групи слів.

Завдання розвитку мовленнєвого дихання полягають у тому, щоб:

1)тренувати тривалий видих, а не вміння вдихати значну кількість повітря;

2)тренувати вміння раціонально використовувати і своєчасно відновлювати запас повітря під час мовлення.

На початковій стадії оволодіння мовленнєвим диханням беруть участь воля

ісвідомість, однак після тривалого тренування цей процес стає невимушеним. Розвиток мовленнєвого дихання необхідно здійснювати шляхомопосередкованого впливу на дихальний апарат за допомогою постановки елементарних дієвих завдань, запропонованих обставин, уявлення, асоціації. Такими є вправи з уявною свічкою, коли учням пропонується дмухати на полум’я свічки з метою відхилити чи загасити його; вправи на поступове збільшення кількості слів, вимовлених одним видихом: 5, 7, 8, 10 і більше слів (доросла людина спроможна вимовити до 35 слів).

Не менш важливим завданням у роботі над технікою мовлення є вдосконалення дикції учнів, а саме: формування в молодших школярів чистоти і чіткості

вимовляння окремих звуків, складів, слів, фраз.

До приходу в школу діти здебільшого мають достатньо тренований артикуляційний апарат і мовленнєвий слух, щоб розрізняти на слух і відтворювати

увласному мовленні всі смислорозрізнювальні властивості звукових одиниць. Проте слід враховувати недоліки функціонування мовленнєвої бази молодших школярів. Поширений характер має неточна робота артикуляційного апарату: поперше, у результаті в’ялості і недостатньої гнучкості (рухливості, «слухняності») частин мовленнєвого апарату спостерігається нечіткість вимовляння; по-друге,

урезультаті надмірного напруження м’язів мовленнєвого апарату виникає велика поспішність промовляння. Частими в молодших школярів бувають індивідуальні дефекти мовлення: гаркавість, шепелявість, присвистування і под.

Виявлення зазначених недоліків допомагає визначити основні напрями їх подолання:

1)проведення артикуляційної гімнастики, спрямованої на розвиток і зміцнення м’язів губ, язика, щелеп, рота;

2)організація вправ для відпрацювання артикуляції голосних і приголосних звуків (ізольованих і в контексті).

У період навчання грамоти вправи з розвитку дикції необхідно проводити під час вивчення всіх звуків мови.

Ефективним засобом удосконалення дикції школярів є вивчення скоромовок, оскільки в них наявні звукові повтори і римування, цікавий зміст, лаконічність викладу. Однак робота над скоромовкою не повинна обмежуватися тільки багаторазовим і швидким її промовлянням. Навпаки, вдосконаленню дикції сприяє уповільнений темп. Найефективнішою є така послідовність роботи над скоромовкою:

1)повільне, ритмічне промовляння скоромовки вчителем;

2)усвідомлення змістової сторони з використанням за необхідності наочного

матеріалу;

324