43. Давність виконання обвинувального вироку.

ДАВНІСТЬ ВИКОНАННЯ ОБВИНУВАЛЬНОГО ВИРОКУ — закінчення встановлених законом строків від дня набуття обвинувальним вироком закон, сили, у зв'язку з чим засуджений звільняється від виконання призначеної судом міри покарання. Закон (ст. 49 Кримінального кодексу України) встановлює три умови застосування Д. в. о. в.:

1) закінчення вказаних у законі строків; 2) не ухилення засудженого від відбування покарання; 3) не вчинення протягом встановлених законом строків нового злочину, за який судом призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року.

Обвинувальний вирок не виконується, якщо його не було виконано в такі строки (від дня набуття вироком закон, сили):

1) один рік — при засудженні до покарання не більш суворого, ніж виправні роботи або направлення в дисциплінарний батальйон;

2) три роки — при засудженні до позбавлення волі на строк не більше 2 років; 3) п'ять років — при засудженні до позбавлення волі на строк не більше 5 років; 4) десять років — при засудженні до більш суворого покарання, ніж позбавлення волі строком на 5 років.

Перебіг давності переривається, якщо засуджений ухилиться від відбування покарання або вчинить до закінчення строку новий злочин, за який судом його позбавлять волі на строк не менше 1 року. Обчислення давності в разі вчинення нового злочину починається з моменту його вчинення, а в разі ухилення засудженого від відбування покарання — з моменту його з'явлення для відбування покарання або з моменту його затримання. Обвинувальний вирок не може бути виконано, якщо від часу його винесення минуло 15 років і давність не була перервана вчиненням нового злочину. Питання про застосування давності до особи, засудженої до смертної кари, вирішується судом. Якщо суд не визнає можливим застосування давності, смертна кара замінюється позбавленням волі. Д. в. о. в. поширюється не лише на основні, а й на дод. покарання, які вказані у вироку. Давність виконання дод. покарання починає діяти з моменту відбуття осн. покарання або з моменту умовно дострокового звільнення від осн. покарання.

44. Дія кримінального закону у часі.

Частина 1 ст. 4 КК України встановлює, що закон про кри­мінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня його опублікування.

Указом Президента України від 10.06.1997 р. передбачено, що Закони України, не пізніше як у 15-денний строк після їх при­йняття Верховною Радою і підписання Президентом України, пі­длягають оприлюдненню державною (українською) мовою в офі­ційних друкованих виданнях («Офіційний вісник України», «Ві­домості Верховної Ради країни» та і газета «Урядовий Кур'єр»).

45. Осудність та обмежена осудність суб’єкта злочину.

Осудність означає здатність особи нести відповідальність пе­ред законом за свої дії.

У ч. 2 ст. 19 КК України встановлено, що не підлягає кримі­нальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала у стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своі дії (бездіяль­ність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного за­хворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недо­умства або іншого хворобливого стану психіки. До такоі особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

З цього положення закону доходимо висновку, що осуд­ність — це такий стан психіки, за якого людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними й тому здатна нести відпо­відальність за свої дії.

Здатність усвідомлювати фактичну сторону й соціальну зна­чущість своїх вчинків і при цьому свідомо керувати своїми ді­ями відрізняє осудну людину від неосудної. Злочин скоюється під впливом комплексу зовнішніх обставин, що відіграють роль причин і умов злочинної поведінки. Але жодна з них не впливає на людину поза її свідомістю. Як істота, здатна мис­лити, людина з нормальною психікою може оцінювати обста­вини, в яких діє, і зважаючи на них вибирати варіант поведі­нки, яка відповідає її цілям.

Неосудна особа не може нести кримінальну відповідальність за свої об'єктивно небезпечні для суспільства вчинки насамперед тому, що в них не беруть участі її свідомість і(або) воля. Суспіль­но небезпечні діяння психічно хворих зумовлені їхнім хворобли­вим станом. Яку б важку шкоду суспільству вони не заподіяли, у суспільства немає підстав для того, щоб поставити цю шкоду їм за провину. Застосування покарання до неосудної особи було б несправедливим і недоцільним ще й тому, що стосовно них не­досяжні цілі кримінального покарання — виправлення засудже­ного і попередження вчинення нових злочинів.

До осіб, які скоїли суспільно небезпечні діяння у стані не­осудності, за рішенням суду можуть бути застосовані примусо­ві заходи медичного характеру у випадках, коли психічні роз­лади пов'язані з можливістю заподіяння цими особами іншої істотної шкоди або з небезпекою для себе або інших осіб. Ці заходи не є покаранням, а мають на меті лікування зазначених осіб або поліпшення їхнього психічного стану. Види примусо­вих заходів медичного характеру, а також підстави і порядок їх застосування регулюються кримінально-виконавчим законо­давством. До примусових заходів, зокрема, належать такі:

• подання амбулаторної психіатричної допомоги у приму­совому порядку;

• госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним наглядом;

• госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

• госпіталізація до психіатричного закладу із суворим на­глядом.

Примусове лікування може бути застосовано судом незале­жно від призначеного покарання до осіб, які вчинили злочини і мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ч. 1 ст. 96 КК України).

Відповідно до ст. 19 КК України стан неосудності визна­чається двома критеріями. Одним з них є наявність у особи хворобливого стану психіки (хронічно психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або ін­ший хворобливий стан психіки). Цей критерій називають ін­телектуальним ( медичним ).

Поняття хронічного психічного розладу охоплює групу за­хворювань, що мають тривалий характер і важко піддаються лікуванню, їх перебіг безупинний або нападами і вони мають тенденцію до прогресування. Зокрема, до них належать шизо­френія, епілепсія, прогресивний параліч, маніакально-депреси­вний психоз, деякі органічні захворювання центральної нерво­вої системи та інші психічні хвороби.

До тимчасового розладу психіки зараховуються психічні за­хворювання, що швидко розвиваються, діють нетривалий час і закінчуються повним видужанням. Це — гострі психози при загальних інфекційних захворюваннях (наприклад, при тифі), реактивний стан (тимчасові розлади психічної діяльності під впливом важких душевних потрясінь) і так звані виняткові стани, що спричиняють короткочасне затьмарення свідомості (патологічне сп'яніння, патологічний афект та ін.).

Слабоумство — це хворобливий стан психіки, що характе­ризується неповноцінністю розумової діяльності.

Окреме судово-психіатричне значення має вроджене слабоум­ство (олігофренія). За ступенем ураження розумової діяльності розрізняють три форми олігофренії: легку (дебільність), середню (імбецильність) і важку (ідіотія). Набуте слабоумство (деменція), що характеризується зниженням або повним розладом раніше нормальної розумової діяльності, оцінюється у зв'язку з основ­ним психічним захворюванням, яке зумовило його.

До хворобливого стану психіки належить також розлад пси­хічної діяльності хворобливого характеру, що не підпадає під ознаки трьох названих категорій. Зокрема, це найважчі форми психопатії, аномалії психіки у глухонімих, наслідки черепно- мозкової травми (травматична енцефалопатія) та ін. Другий критерій означає відсутність у особи можливості ус­відомлювати значення своїх дій або керувати ними. Цей кри­терій називається психологічним (або юридичним). Для ви­знання особи неосудною необхідно встановити обидва критерії. Не кожний, хто страждає на психічний розлад, вважається не­осудним. Розлад психічної діяльності може різнитися за ваго­містю. Лише в разі досягнення ним такого ступеня, коли лю­дина внаслідок цього не усвідомлює значення своїх дій або не може керувати ними, її можна вважати неосудною.

Якщо у суду або органу дізнання виникає сумнів щодо осуд­ності особи, обов'язково проводиться судово-психіатрична екс­пертиза. На підставі висновку експертизи остаточне рішення про визнання людини осудною або неосудною виносить суд. Порядок проведення судово-психіатричної експертизи регулю­ється кримінально-процесуальним законодавством.

Питання про осудність (неосудність) завжди вирішується сто­совно конкретного діяння. Ніхто не може бути визнаний неосуд­ним взагалі, без уваги на вчинене. По-перше, вплив хронічних психічних захворювань припускає можливість поліпшення ста­ну (ремісії). По-друге, при деяких хворобливих станах психіки, наприклад, при олігофренії, особа може усвідомлювати фактич­ний характер і суспільну небезпеку одних своїх дій (таких, як заподіяння тілесних ушкоджень, крадіжка) і не усвідомлювати суспільної небезпеки інших дій, що становлять складніші сус­пільні відносини (порушення санітарно-епідеміологічних пра­вил, рівноправності громадян залежно від їх расової, національ­ної належності або ставлення до релігії).

Зі змісту медичного критерію випливає, що нехворобливі розлади психічної діяльності не повинні виключати осудності. Прикладом тимчасової нехворобливої зміни психіки може бути стан афекту (сильного душевного хвилювання). Сильна емоція гніву, люті, страху може виявитися внутрішньою спонукаль­ною силою злочину. У людини в такому стані обмежені мож­ливості керувати своїми діями. Однак фізіологічний афект не є хворобливим розладом психіки, тому не становить критерій неосудності. Вчинення злочину у стані афекту враховується лише як ознака привілейованих складів убивства і заподіяння умисного тяжкого ушкодження здоров'ю (ст. 116, 123 КК України).

Обмежена осудність встановлюється за допомогою юридич­ного, медичного і тимчасового критеріїв.

Юридичний критерій обмеженої осудності означає, що осо­ба через психічні розлади, що не виключають осудності, не в змозі повною мірою усвідомлювати фактичний характер і сус­пільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) або керувати ними.

В юридичному критерії обмеженої осудності, так само як і в однойменному критерії неосудності, потрібно вирізняти інте­лектуальну (медичну) і вольову, психологічну (або юридичну) ознаки. Інтелектуальна ознака означає, що особа в момент вчи­нення злочину не здатна повною мірою усвідомлювати факти­чний характер і суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності).

Усвідомлення фактичного характеру злочину означає розу­міння особою зв'язку між вчинюваним нею діянням і наслід­ками, що настали (усвідомлює, що позбавляє людину життя). Усвідомлення суспільної небезпеки означає, що особа розуміє соціальний зміст свого діяння, його небезпеку для суспільства. Психічні розлади, що не виключають осудності, перешкоджа­ють повному усвідомленню фактичного характеру і суспільної небезпеки діяння.

Відсутність чіткого уявлення про те, як поводитись у певній життєвій ситуації, підвищена імпульсивність, малий запас за­гальноосвітніх знань, необґрунтовані коливання настрою — усе це може перешкоджати усвідомленню особою повною мі­рою фактичного характеру і суспільної небезпеки чиненого ді- яння.

Вольова ознака полягає в тому, що особа не здатна повною мірою керувати своїми діями (бездіяльністю). Для встановлен­ня юридичного критерію обмеженої осудності достатньо однієї із зазначених ознак. Зазвичай нездатність особи повною мірою усвідомлювати що-небудь означає одночасне зниження вольо­вого контролю.

Медичний критерій обмеженої осудності багато в чому схо­жий з медичним критерієм неосудності. Хронічний або тимча­совий психічний розлад, слабоумство або інший хворобливий стан психіки можуть бути основою для визнання особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, як неосудною, так і обме­жено осудною. Наприклад, шизофренія, яка належить до хро­нічних психічних розладів, не завжди цілком позбавляє люди­ ну можливості усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку своїх дій або керувати ними, тобто ця можливість може бути цілком не втрачена, але послаблена.

Відмінність медичного критерію неосудності від медичного критерію обмеженої осудності полягає в тому, що медичний критерій неосудності має вигляд конкретного хворобливого ста­ну психіки, що блокує в момент вчинення суспільно небезпеч­ного діяння або процес усвідомлення особою фактичного харак­теру і суспільної небезпеки своїх дій (бездіяльності), або процес керування ними. А при обмеженій осудності визначені психіч­ні відхилення від норми лише частково позбавляють особу в мо­мент вчинення злочину можливості усвідомлення фактичного характеру і суспільної небезпеки своїх дій або можливості керу­вати ними. Крім перелічених відхилень психіки підставою для встановлення обмеженої осудності є також різні психопатії, що не досягають рівня психічного розладу. З цього можна дійти ви­сновку, що обсяг медичного критерію обмеженої осудності дещо ширше, ніж той же критерій неосудності.

Згідно зі ст. 20 КК України особа, визнана судом обмежено осудною, підлягає кримінальній відповідальності, але визнан­ня особи обмежено осудною враховується судом при призна­ченні покарання і може бути підставою для застосування при­мусових заходів медичного характеру.