9. Поняття та види примусових заходів медичного характеру.

Відповідно до ст. 92 КК України примусовими заходами ме­дичного характеру є подання амбулаторної психіатричної допо­моги, поміщення особи, яка вчинила суспільно небезпечне діян­ня, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною Кримінального кодексу, у спеціальний лікувальний заклад з метою її обов'язкового лікування, а також запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

За рішенням суду примусові заходи медичного характеру можуть бути застосовані до особи, яка під час вчинення сус­пільно небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним ко­дексом, перебувала у стані неосудності; до особи, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захво­ріла на психічну хворобу. До такої особи за рішенням суду мо­жуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. Під­ставою для застосування примусових заходів медичного харак­теру може бути також визнання судом особи обмежено осуд­ною, тобто такою, яка під час вчинення злочину через наявний у неї психічний розлад не була здатна повною мірою усвідом­лювати свої дії (бездіяльність) та(або) керувати ними.

Примусові заходи медичного характеру мають на меті, по- перше, лікування осіб, які вчинили суспільно небезпечне діян­ня, або таке поліпшення їхнього психічного стану, при якому вони перестають становити суспільну небезпеку; по-друге, по­передження скоєння такими особами нових діянь, передбаче­них відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу. Ці цілі спрямовані на захист як інтересів осіб, що страждають на психічні розлади і скоїли злочин або суспільно небезпечне діяння, лікування таких осіб або поліпшення їхньо­го психічного стану й соціальну адаптацію, так і інтересів сус­пільства — попередження можливих суспільно небезпечних дій з їх боку в майбутньому.

Застосування покарання до осіб, визнаних неосудними, було б несправедливим і недоцільним, тому що окреслених цілей — досягнення соціальної справедливості, виправлення і попере­дження скоєння злочинів — покарання в цьому разі не досягає.

Застосування примусового лікування є правом суду, а не його обов'язком. Воно може застосовуватися тільки у двох ви­падках: коли особа крім вчинення нею суспільно небезпечного діяння у зв'язку з психічним розладом здатна заподіяти ще й іншу істотну шкоду (наприклад, знищити майно, підпалити будинок, позбавити життя) або у своєму стані становить небез­пеку для самої себе або інших осіб (спалах агресивності, неке­рованість тощо). Таким чином, суди, вирішуючи питання про застосування примусових заходів медичного характеру, повин­ні не тільки виходити з оцінки психічного стану особи в мо­мент вчинення нею суспільно небезпечного діяння, й вміти прогнозувати її поведінку з позицій потенційної суспільної не­безпеки (або відсутності такої).

Якщо особа за психічним станом не становить небезпеки для себе або інших осіб, суд може прийняти рішення про не­доцільність застосування до неї примусових заходів медичного характеру.

Незважаючи на те що примусові заходи медичного характе­ру є різновидом примусових заходів і призначаються судом, до заходів кримінального покарання вони не належать, оскільки застосовуються на підставі ухвали суду, а не вироку, не міс­тять елемента покарання, не виражають негативної оцінки від імені держави суспільно небезпечних дій осіб, що страждають на психічні захворювання, не спрямовані на виправлення за­значених осіб і відновлення соціальної справедливості, трива­лість їх застосування залежить від стану хворого, вони не зу­мовлюють судимості.

Примусові заходи медичного характеру містять два крите­рії — юридичний і медичний.

о юридичного критерію належать підстави, цілі, види, поря­док призначення, виконання, продовження, зміни і припинення примусових заходів медичного характеру, що регламентуються кримінальним і кримінально-виконавчим законодавством.

Медичний критерій визначається безпосередньо змістом цих заходів, завданнями лікування, осіб, що потребують примусово­го лікування або поліпшення їхнього психічного стану, а також тим, що висновки про діагноз психічної хвороби, рекомендації щодо призначення і проведення лікування, профілактики пси­хічних розладів і необхідних соціально-реабілітаційних заходів дають лікарі-психіатри.

Таким чином, хоча юридичний аспект у примусових захо­дах медичного характеру переважає, вони по суті залишають­ся медичними і не мають на меті кримінальне покарання.

Так само на відміну від покарання суд, призначивши при­мусові заходи медичного характеру, не встановлює їх трива­лість, тому що не може визначити термін, необхідний для лі­кування або поліпшення стану здоров'я особи.

У ст. 94 КК України містяться чотири види примусових за­ходів медичного характеру:

• подання амбулаторної психіатричної допомоги у приму­совому порядку;

• госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним наглядом;

• госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим наглядом;

• госпіталізація до психіатричного закладу із суворим на­глядом.

Вид заходу вибирається залежно від характеру й тяжкості захворювання, тяжкості вчиненого особою діяння, ступеня не­безпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

Подання амбулаторної психіатричної допомоги у примусово­му порядку може застосовуватись судом до особи, яка страж­дає на психічні розлади і вчинила суспільно небезпечне діян­ня, якщо особа за станом психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіатричного закладу. Амбулаторне приму­сове спостереження і лікування у психіатра припускає регуля­рне спостереження за особою лікарем установи, яка здійснює амбулаторну психіатричну допомогу за місцем проживання хворого або за місцем відбування засудженим покарання.

Регулярне спостереження здійснюється шляхом періодично­го огляду особи лікарем-психіатром, виконання необхідних лі­кувальних призначень і подання соціальної допомоги. Якщо амбулаторне спостереження не пов'язане з виконанням пока­рання у вигляді позбавлення волі, воно має безсумнівну пере­вагу порівняно з примусовим лікуванням у стаціонарі, тому що дає можливість зберегти звичний для хворого спосіб життя.

Госпіталізація до психіатричного закладу зі звичайним на­глядом може застосовуватись судом до психічно хворого, який за психічним станом і характером вчиненого суспільно небез­печного діяння потребує тримання у психіатричному закладі й лікування у примусовому порядку (ч. З ст. 94 КК України). Психіатричними стаціонарами загального типу є відділення пси­хіатричної лікарні або іншої медичної установи, що подає стаці­онарну психіатричну допомогу. Примусове лікування не є основ­ною функцією цих відділень. Особи, яким призначено примусове лікування, перебувають там на загальних підставах разом зі зви­чайними хворими, що страждають на психічні захворювання. Єдина умова полягає в закритому характері відділення (відсут­ності вільного виходу, ненаданні домашніх відпусток тощо).

Два інших види стаціонарного примусового лікування — госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим та суво­рим наглядом — здійснюються у стаціонарах спеціалізованого типу, цілком призначених для примусового лікування. Спеціалізованість психіатричного стаціонару означає, що в ньому існує спеціальний режим утримання пацієнтів, включаючи вжиття заходів запобігання повторних суспільно небезпечних діянь і втеч. Перший з режимів застосовується до психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечне діяння, не пов'яза­не з посяганням на життя інших осіб, і які за психічним ста­ном не становлять загрози для суспільства, але потребують тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах по­силеного нагляду. Другий режим застосовується до психічно хворих, які вчинили суспільно небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також до психічно хворих, які за психічним станом і характером вчиненого суспільно не­безпечного діяння становлять особливу небезпеку для суспіль­ства і потребують тримання у психіатричному закладі та ліку­вання в умовах суворого нагляду.

У процесі виконання примусових заходів медичного харак­теру постає потреба їх продовження, зміни і припинення. Від­повідно до ст. 95 КК Україні продовження, зміна або припи­нення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного за­кладу (лікаря-психіатра), який подає особі таку психіатричну допомогу, до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів, де обґрунтовано необхідність продовження, зміни або при­пинення застосування таких примусових заходів. Відповідно до ч. 2 ст. 95 КК України особи, до яких застосовано примусо­ві заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирі­шення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення або про зміну застосування такого за­ходу. У разі припинення застосування примусових заходів ме­дичного характеру через зміну психічного стану особи на кра­ще суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом.

Згідно зі ст. 423 КВК України коли особа, до якої було за­стосовано примусові заходи медичного характеру внаслідок її психічного захворювання після вчинення злочину, видужує, суд виносить постанову про скасування застосованого заходу медичного характеру та направлення справи для провадження досудового слідства чи судового розгляду, якщо неосудність або обмежена осудність була встановлена під час судового слід­ства. Час перебування в медичній установі, якщо ця особа за­суджена до позбавлення волі або виправних робіт, зараховуєть­ся у строк відбування покарання.

Примусові заходи медичного характеру, пов'язані з вико­нанням покарання, мають певну специфіку. Вони застосову­ються до осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але стра­ждають на психічні аномалії і визнані обмежено осудними або такими, що потребують лікування від алкоголізму чи наркома­нії. Зазначені особи можуть бути засуджені до позбавлення волі. Відповідно до ч. 2 ст. 96 КК України у разі призначення покарання у вигляді позбавлення або обмеження волі примусо­ве лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначення інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.