Тема 13. Правові проблеми глобальної мережі інтернет

ПЛАН

1. Право іглобальна мережа Інтернет.

2. Особливості інформаційних правопорушень в середовищі Інтернет.

3. Основні напрями правового регулювання інформаційних відносин в Інтернет.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Про телекомунікації: Закон України від 18.11.2003 року № 1280-ІV // Офіційний Вісник України, 2003, № 51, ст. 2644.

2. Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні: Указ Президента України від 31 липня 2000 року № 928/2000 // Офіційний Вісник України, 2000 № 31 від 18.08.2000.

3. Про затвердження Порядку підключення до глобальних мереж передачі даних: Постанова Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 р. № 522 // Офіційний Вісник України, 2002, № 16, ст. 864.

4. Про заходи щодо створення електронної інформаційної системи "Електронний Уряд": Постанова Кабінету Міністрів України від 24.02.2003 р. № 208 // Офіційний Вісник України, 2003, № 9, ст. 378.

5. Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади: Постанова Кабінету Міністрів України від 4.01.2002 р. № 3 // Офіційний Вісник України, 2002, № 2, ст. 57.

6. Про затвердження Положення про Веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет: Розпорядження Голови Верховної Ради України від 24.05.2001 № 462.

7. Порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи "Електронний Уряд: Наказ Державного комітету зв'язку та інформатизації України 15.08.2003 № 149 // Офіційний Вісник України, 2003, № 48, ст. 2547.

8. Порядок функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади: Наказ Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України № 327/225 від 25.11.2002 // Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів № 23984/2003.

9. Бачило И.Л., Лопатин В.Н., Федотов М.А. Информационное право: Учебник. – СПб.: Из-во “Юридический центр Пресс”, 2001. – 789 с.

10. Брыжко В.М., Цимбалюк В.С., Орехов А.А., Гальченко О.Н. "Е-будущее и информационное право" Інтеграл, 2002.

11. Європа на шляху до інформаційного суспільства // Матеріали Європейської Комісії 1994-1995 р.р. – К.: Держкомзв’язку та інформатизації України, 2000. – С. 3.

12. Кохановська О.В. Правове регулювання у сфері інформаційних відносин - К.:НАВСУ, 2001.

13. Материалы V международной конференции "Право и Интернет: теория и практика" http://www.ifap.ru/pi/05/index.htm.

14. Наумов В.Б. Право и Интернет: очерки теории и практики (www.russianlaw.net) М.: Книжный дом «Университет», 2002.— 432 с.

15. Правове регулювання інформаційної діяльності в Україні (станом на 1 січня 2001 р.): Зб. норм. актів / Держ. Ком. інформаційної політики та радіомовлення України. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

16. Серго Антон "Интернет и Право" М.: "Бестселлер", 2003.

1. Право і глобальна мережа Інтернет.

За допомогою комп'ютерів Інтернет повинен був стати такою телекомунікаційно-інформаційною системою, яка б надала можливість максимального задоволення інформаційних потреб людини, суспільства і держави. Всі види відносин, які виникають в Інтернет, є формою суспільних відносин, зміст яких полягає в створенні, розповсюдженні і споживанні даних. Іншими словами, всі суспільні відносини які виникають і припиняються з допомогою Інтернет складають приватний і публічний зміст його віртуального простору і є інформаційними (електронно-інформаційні) відносинами, специфіка яких виявляється в їх особливому технологічному і юридичному забезпеченні.

Основними суб'єктами інформаційних відносин у зв'язку з функціонуванням Інтернет є:

- власники і розпорядники Інтернет-ресурсів (джерел інформаційних ресурсів);

- інформаційні посередники (провайдери);

- користувачі (споживачі) інформації.

Особливостями Інтернет як засобу розповсюдження інформаційних ресурсів є:

широка аудиторія користувачів і можливості її необмеженого розширення;

розповсюдження інформаційних ресурсів є трансграничним;

висока швидкість і оперативність надання інформаційних ресурсів;

практично необмежений вибір джерел і видів інформаційних ресурсів;

відсутність попереднього контролю змісту інформаційних ресурсів (цензури);

можливість обговорення виникаючих питань в режимі реального часу;

комплекс одночасного представлення інформаційних ресурсів в різній формі (текст, графіка, звук, анімація та ін.).

Серед фахівців-юристів останнім часом широко поширена думка про те, що політика регулювання інформаційних відносин, пов'язаних з використанням Інтернет, повинна здійснюватися на основі поєднання державного (публічно-правового) регулювання і суспільного саморегулювання (приватно-правового регулювання).

Головне у взаємовідношенні Інтернет і права полягає у питанні: чи потрібне Інтернет правове регулювання, і якщо так, то що має являти собою таке регулювання?

Деякі дослідники вважають, що у віртуальному Інтернет-середовищі предмет регулювання інформаційних відносин просто зникає: інформація в мережах не є об'єктом, предметом, який можна брати або давати. Веб-сторінка - не річ, не предмет, вона є деяка фіксована електронна структура, до якої пристосована інформація, яку не можна "узяти" або "дати", можна лише використовувати у момент споживання, залишаючи її на тому самому місці або копіюючи на інший сервер (або персональний комп'ютер). Коли розміщують Веб-сторінку на якомусь сервері її, власне кажучи, пропонують користувачам всієї мережі за принципом "бери і використовуй".

Не інформація як така, а електронна структура є умовою комп'ютерно-мережевої комунікації, і зміна цієї структури виступає як подія в мережі, що є віртуальною подією. Події в мережі є явища створення і руйнування віртуальних структур, поява нових інструментів і ресурсів в самій мережі і її впливу, що все більше посилюється на реальний світ.

Сьогодні регулювання Інтернет здійснюється на базі традиційного правового регулювання різних видів суспільних відносин, залежно від норм тієї або іншої галузі права: цивільне, адміністративне, кримінальне і т.д.

Так, створення офіційних Веб-сайтів державних органів влади, що містять інформацію про їх діяльність, взаємозв'язок між ними за допомогою мережі, використовувана для виконання своєї управлінської функції, дозволяє дійти висновку про наявність Інтернет-відносин адміністративного права. Цей висновок грунтується на загальноприйнятій в юридичній науці точці зору про те, що суспільні відносини, які виникають, змінюються і припиняються у сфері державного управління, є предметом правового регулювання нормами адміністративного права.

Попередження органу державної влади про шахрайство дозволяє визначити наявність Інтернет-відносин, регульованих нормами кримінального права, оскільки шахрайство віднесене до кримінальних злочинів. Суспільні ж відносини, що охороняються нормами кримінального права, є предметом кримінально-правового регулювання.

Предметом цивільно-правового регулювання є безліч єдиних за своєю суттю суспільних відносин, до яких належать майнові відносини, пов'язані й не пов'язані з ними особисті немайнові і побудовані на початках координації організаційні відносини. Яскравим прикладом, що вказує на існування договірних відносин, виступає здійснення між користувачами Інтернет покупки-продажу товарів і послуг. При цьому слід зазначити наявність випадків, коли інформація виступає як товар (інформаційний продукт), отримується і передається у вигляді даних безпосередньо через Інтернет. Такі відносини є не чим іншим, як майнові договірні відносини вартісного змісту, що є, як відомо, об'єктом цивільно-правового регулювання.

Розглянемо питання Інтернет-політики різних держав.

США

У 1997 р. Президент США підписав доповідь, в якій сформульовані основні принципи політики Адміністрації США в області Інтернет:

- там, де втручання держави необхідне, воно повинне мати на меті встановлення мінімальних, зрозумілих і простих правових норм;

- втручання публічної влади повинно захистити власність і приватні права, попереджати шахрайство, підтримувати свободу комерційних відносин і створювати умови для розвۥязання спірних питань в судовому порядку.

Держава повинна забезпечити і контролювати:

захист інтелектуальної власності;

захист приватних інтересів і персональних даних;

інформаційну безпеку;

інформаційний "вміст" Інтернет.

До недавнього часу в законодавстві США в області Інтернет діяли декілька основних правових актів. Один з них - прийнятий в 1996 р. Закон про телекомунікації, в якому у вигляді 230 параграфа розглядалися дві правові норми.

Перша норма визначає, що ні провайдер, ні користувач інтерактивної комп'ютерної послуги не несуть відповідальності за зміст інформації, що публікується іншим провайдером.

Друга норма знімає з провайдера будь-яку відповідальність за дії по обмеженню доступу до інформації, яка розцінюється як образлива, брехлива, така, що пропагує насильство і т. д., а також за дії по розповсюдженню засобів, призначених для здійснення цих дій.

Незважаючи на те, що подібні підходи розглядалися як досить ліберальні, суспільна реакція виявилася неоднозначною, і ці норми спочатку були розцінені як втручання в "суверенітет" користувачів Інтернет.

Проте, після терактів у НьюЙорку та Вашингтоні у вересні 2001 р. Міністерство юстиції США вимагає від Конгресу ухвалення законодавчого акту, спрямованого на боротьбу з тероризмом. Проект антитерористичного акту передбачає значне розширення можливостей правоохоронних органів - стеження в Інтернет, доступ до документів компаній і затримання підозрюваних у тероризмі спрощуються.

У проекті серйозна увага приділяється комп'ютерним злочинам. Дії за допомогою комп'ютерів і мереж, коли вони переслідують мету протиправного отримання вигоди, нанесення шкоди, рівно як і розповсюдження комп'ютерних вірусів визнаються однією з форм тероризму. Це означає, що комп'ютерні хулігани прирівнюються до терористів, і покаранням за їх "витівки" може бути довічне увۥязнення. Посібників хакерів-терористів, а ними пропонується вважати не тільки тих, хто пов'язаний з комп'ютерними злочинцями безпосередньо або вкриває їх, але й тих, чиї поради використовувалися при вчиненні киберзлочинів, пропонується судити по тих самих статтях, що й самих хакерів.

ЄВРОПА.

Найважливішим комплексом нормативних документів, що вирішально впливають на правові норми європейських країн в області Інтернет, є документи Ради Європи і Європейського Союзу. На відміну від американських підходів, в Європі пріоритетна увага приділяється вирішенню соціальних питань, а потім - питанням розвитку приватного підприємництва та електронного бізнесу.

Більшість урядів зарубіжних країн дотримуються думки, що стриманість в регулюванні Інтернет-відносин є необхідною передумовою для розвитку саморегулювання (приватно-правового регулювання).

Уявляється, що в умовах стрімкого зростання інформаційних технологій і числа користувачів глобальної мережі Інтернет, такий шлях є найбільш оптимальним. Регулювання, здійснюване одним окремо взятим урядом, не може стати перешкодою на шляху до зростання Інтернет, а непослідовне регулювання по всій земній кулі, безумовно, робитиме несприятливий вплив на цей процес. Уряди повинні самі визначити, коли саме стриманість переважно дій, направлених на регулювання.

РОСІЯ.

Сьогодні спостерігається зростання російського сегменту глобальної інформаційної мережі Інтернет як в кількісному (число операторів і користувачів), так і якісному (розширення послуг, що надаються) відношенні.

Подібно до законодавчих систем інших держав, російське спеціальне законодавство в області Інтернет знаходиться на початковому етапі розвитку. В значній мірі можна говорити про відсутність ефективно діючого правового механізму в цій сфері

УКРАЇНА.

Неформально український сегмент мережі Інтернет почав свій розвиток з кінця 1990 року, а офіційно домен .UA був зареєстрований у грудні 1992 р. (на момент реєстрації домена .UA у мережі були представлені тільки 47 держав). Фактично з цього часу починається повноцінне становлення і розвиток Інтернет в Україні.

За матеріалами «Інтерфакс-Україна» (на 12 січня 2004 р.) загальна кількість доменних імен в українській доменній зоні .ua у 2003 році зросло на 22% - до 109 тис (повідомлення адміністратора домена ТОВ "Хостмастер"). Зокрема, кількість приватних доменів другого рівня (наприклад, www.имۥя.ua) за рік збільшилася на 72% - до 949.

Загальна кількість доменів другого рівня в доменній зоні .ua склало 1 тис, зокрема 51 - суспільні домени, в яких проводиться реєстрація доменів третього рівня (наприклад, www.имя.kiev.ua).

Найбільш популярними суспільними доменами третього рівня є київський домен kiev.ua (у ньому зареєстровано 26 тис доменів третього рівня, зростання за рік - 19%), призначений для компаній com.ua (22 тис доменів, зростання 36%), і дніпропетровські dnepropetrovsk.ua та dp.ua (15 тис доменів, зростання - 13%).

В Україні створена Інтернет-асоціація України (ІНАУ) і її дочірнє підприємство "Українська мережа обміну трафіком" (UA-IX).

ІНАУ є найбільшою асоціацією, яка об'єднує інтернет-провайдерів і інших учасників цього ринку. До асоціації входить біля 70 компаній (20 - асоційовано).

У жовтні 2003 р. завершено процес створення і державної реєстрації об'єднання підприємств "Український мережевий інформаційний центр" (UANIC), який управлятиме доменом .ua. UANIC створений для обслуговування і адміністрування системного реєстру і системи доменних імен домена верхнього рівня .ua та для координації адресної політики українського сегменту мережі Інтернет.

Об'єднання створене за ініціативою недержавних організацій і зацікавлених органів виконавчої влади. Ініціатива була підтримана Розпорядженням Кабінету Міністрів України №447-р від 22.07.03 р. "Про адміністрування домена .UA", яким, зокрема, передбачено створення Координаційної ради як органу, який визначатиме порядок і правила реєстрації і використання імен доменів в українському сегменті мережі Інтернет з урахуванням суспільних інтересів, і визначатиме політику розподілу адресного простору.

Відповідне рішення про створення і державну реєстрацію об'єднання було узгоджено з Антимонопольним комітетом України.

Координаційна рада є відкритим для участі колегіальним органом управління об'єднанням. У його склад на принципах паритету інтересів увійдуть представники недержавних організацій - асоціацій Інтернет-сервис-провайдерів, операторів зв'язку, громадських організацій, що представляють різні сторони Інтернет-співтовариства в Україні, і представники ряду органів виконавчої влади.

У роботі Координаційної ради представники органів держуправління не матимуть контрольного голосу або права вето, при цьому представники недержавних організацій - учасники ринку Інтернет матимуть такі ж рівні права, але, як очікується, займатимуть активнішу позицію. Рішення Ради ухвалюватимуться на принципах паритету інтересів різних сторін.

Сьогодні представники шести недержавних організацій висловили бажання взяти участь в роботі Координаційної ради UANIC.

31.07.2000 р. Президент України видав Указ № 928/2000 "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні". Згідно з цим документом розвиток мережі Інтернет є одним з пріоритетних напрямів державної політики у сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови відкритого демократичною суспільства, розвитку підприємництва.

Основними завданнями щодо розвитку національної складової мережі Інтернет і забезпечення широкого доступу до цієї мережа в Україні є:

1. Створення в найкоротші терміни належних економічних, правових, технічних і інших умов для забезпечення широкого доступу громадян, учбових установ, наукових і інших установ і організацій всіх форм власності, органів державної влади і органів місцевого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності в мережу Інтернет;

2. Розширення і удосконалення пред'явлення в мережі Інтернет об'єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної, культурної і іншої інформації про Україну, зокрема тієї, яка формується в органах державної владі і органах місцевого самоврядування, учбових установах, наукових установах і організаціях, архівах, а також бібліотеках, музеях, інших установах культури, розширення можливостей для доступу в установленому порядку до інших національних інформаційних ресурсів, постійне удосконалення способів пред'явлення такої інформації;

3. Забезпечення конституційних прав людини і громадянина на вільний збір, зберігання, використання і розповсюдження інформації, свободу думки і слова, вільний вираз своїх поглядів і переконань;

4. Забезпечення державної підтримки розвитку інфраструктури надання інформаційних послуг через мережу Інтернет;

5. Створення умов для розвитку підприємницької діяльності і конкуренції в області використання каналів електронного зв'язку, створення можливостей для задоволення на пільгових умовах потреб в послугах навчальних закладів, наукових установ і організацій,громадян;

6. Створення умов для застосування у підприємницькій діяльності, освіті, наданні медичної і правової допомоги й інших сферах;

7. Вирішення завдань гарантування інформаційної безпеки держави, недопущення розповсюдження інформації, забороненої відповідно до законодавства;

8. Удосконалення правового регулювання діяльності суб'єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, розповсюдження і зберігання електронних інформаційних продуктів, захисту прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів всіх форм власності, за умисне розповсюдження комп'ютерних вірусів.

Отже, з одного боку, існує широкий спектр тих, що витримали перевірку часом інструментів державного регулювання, з іншого - є значний вибір інструментів саморегулювання, що зарекомендували себе з кращого боку, здатних бути використаними разом з методами урядового регулювання. Цими інструментами є Кодекси поведінки, стандарти, що добровільно приймаються, сертифікація. Всі вони витримали перевірку в рамках західних національних правових систем в різних галузях.