Р о з д і л ІІ
ся одна до одної (надмір честі не може скомпенсувати брак гідності, і навпа- ки), а саме у взаємодії формують цілісний континуум моральної самосвідо- мості людини. Домінуючу ж роль у цій взаємодії відіграє, безперечно, гід- ність, без ушляхетнюючого впливу, якої ідея честі в сучасному світі втрачає своє моральне значення. Воно й зрозуміло: адже сама свідомість людської гідності відбиває ті притаманні моральності загалом тенденції до універса- лізації й гуманізації цінностей особистісного буття.
Запитання і завдання
1. Охарактеризуйте поняття «честь» і «гідність». 2. Які моральні якості честі і гідності санк- ціонують жінку в суспільстві? 3. Які моральні якості честі і гідності санкціонують чоловіка у суспільстві? 4. Що мають спільного і відмінного категорії честі і гідності? 5. На якому рівні, на вашу думку, свідомість власної гідності і честі нашого сучасника? 6. Що дають людині засвоєні поняття честі і гідності? 7. Назвіть, які якості людини найбільш цінні й імпонують вам, а які викликають у вас несприйняття.
2.6. ВИХОВАННЯ В СІМ’Ї
Проблема виховання — це одна з вічних проблем, вичерпне вирішення якої в принципі неможливе. За сучасних умов проблема засяяла новими граня- ми у зв’язку з процесами демократизації суспільно-
го життя в Україні, що визначають основний вектор соціальної політики держави. Осмислення проблем виховання переповнює русло таких наук, як педагогіка, психологія та філософія. Виховання як соціальне явище дедалі частіше стає спеціальним об’єктом дослідження соціологічної науки, що пов’язує підвищення інтересу до питань виховання з соціально- економічними та політичними реформами, які відбуваються в Україні. Соці- ологічні інтереси до виховання виявляються лише там і тоді, де і коли почи- нається демократизація соціальних інститутів.
Виховання — процес цілеспрямованого впливу на людину з боку інших людей, формування певної системи особистих якостей. Виховання має різно- манітні форми: політичне, розумове, трудове, моральне, естетичне, патріотичне та ін. Важливим складником розвитку будь-якої особистості є ви- ховання.
Правильно організоване виховання формує повноцінну цілісну особис- тість, індивідуальність, яка високо цінує свою громадянську, національну і особистісну гідність, совість і честь.
Народна мудрість у піснях, прислів’ях і приказках утверджує важливу роль сім’ї в житті кожної людини, бо «без щастя сім’ї — нема щастя на зем- лі». Сім’я, ненька, вірна дружина в багатьох українських народних піснях — символи рідного краю. Традиційним є ставлення нашого народу до родинної спілки як до великої цінності в житті.
Хто виростив хоч одну дитину, знає, яка то важка і щаслива робота — ви- ховання. Ця праця потребує мудрості і витримки, великого серця, виважено- сті і постійного напруження душі.
114
Основи сімейних відносин
Виховання — то сукупність безмежної кількості фактів, і ніщо не минає безслідно: люди, зустрічі, прочитані книги, над якими роздумує молода лю- дина і які щось змінюють у ній.
Без материнської і батьківської ласки, без уваги дорослого сухе й нагодо- ване, здорове маля ростиме сумним і пасивним, байдужим до оточення. Надмір батьківської уваги, постійне потурання дитині є теж шкідливими.
Треба виховувати дитину так, щоб вона була активною, до чогось прагну- ла, чогось добивалася. Переконання, принципи, життєве кредо не можна передати, кожен має виробити, вистраждати їх сам, спираючись на прочита- ні книги, на свій життєвий та батьківський досвід.
Із сивої давнини дійшло до нас «Повчання Володимира Мономаха дітям». Можна тільки дивуватися з глибокої психологічної культури відомої історич- ної пам’ятки, написаної мудрим правителем Київської Русі (1053 – 1125) і адресованої своїм синам: «І вдову захистіть, не дайте сильним губити люди- ну... Ніколи не майте гордощів у своєму серці і в розумі....
Старших шануйте, як батька, а молодих, як братів... при старших годить- ся мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з різними і молодими мати згоду і бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом вбирати. Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі три- мати донизу, а душу вгору.
У домі своєму не ледачкуйте, а за всім приглядайте самі, не покладайтесь на тиуна або на отрока, щоб не посміялися люди ні з дому вашого, ні з вашо- го обіду. Брехні остерігайтесь і пияцтва, і облуди, від того душа гине і тіло. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Жінку свою любіть, та не давайте їй влади над собою. Якщо забуваєте про це, то ча- стіше заглядайте в мою грамотицю: і мені буде не соромно, і вам буде добре».
Поняття «виховання» в цьому контексті вживається у педагогічному значенні — як цілеспрямована діяльність батьків з метою вирішення конк- ретних виховних завдань.
Місце і роль процесу виховання можна зрозуміти, зіставляючи поняття «формування особистості», «соціалізація особистості» і «виховання».
Формування є процесом становлення людини як соціальної істоти під впливом усіх без винятку чинників — соціальних, економічних, ідеологіч- них, психологічних та ін. Соціалізація — це процес засвоєння соціального досвіду, освоєння і присвоєння суспільних відносин, який триває впродовж всього життя індивіда і має певні стадії: становлення і розвитку особистості. Процес виховання — це управління процесом особистісного розвитку дитини створенням сприятливих умов. Сприятливими умовами слід вважати педа- гогічно обґрунтовану організацію середовища, діяльності, спілкування, стимулювання тощо.
Виховання є компонентом загальнолюдської культури. Культурні досяг- нення складалися протягом тисячоліть, а засвоїти їх дитина повинна за гранично короткий термін. Із цієї позиції процес виховання слугує ціле- спрямованою допомогою дитині в її входженні в сучасну культуру. Він не- можливий без організованої взаємодії, співробітництва, партнерства батьків і дітей, вихователів навчальних закладів і вихованців.
115
Р о з д і л ІІ
Процес виховання — це цілеспрямована динамічна взаємодія (співробіт- ництво, партнерство) вихователя і вихованців, у ході якої в різноманітних видах діяльності здійснюються самореалізація, самоствердження вихованця, формується його особистість.
За словами В.О. Сухомлинського, виховання — «це багатогранний процес постійного духовного збагачення і оновлення тих, хто виховується, і тих, хто виховує...»
Виховний процес є цілеспрямованим. Мета сучасного виховного процесу характеризується гармонією соціальних та індивідуальних цілей, завдань, співробітництвом у їх досягненні.
Процес виховання є процесом багатофакторним: на нього впливають ро- дина, окремі педагоги, вся школа в цілому, все суспільство з його виховними інститутами. І чим більше за своїм напрямом і змістом збігаються впливи організованої діяльності й об’єктивних умов, тим успішніше здійснюється формування особистості. Особистість зазнає багатьох різнохарактерних впливів, накопичує позитивний і негативний досвід.
Процес виховання є, власне, безперервним процесом. Він триває все жит- тя. При цьому змінюються лише роль і співвідношення різних виховних чинників. До школи провідну роль у вихованні відіграє родина, у роки на- вчання сім’я поступається школі, училищу, вищому навчальному закладу, з початком трудової діяльності — власна сім’я, трудовий колектив, громадські, політичні, релігійні організації. Сімейне виховання залишає найглибший слід у свідомості людини, тому що нервова система у молодому віці характеризується високою пластичністю і сприйнятливістю.
Процес виховання є комплексним. Людина формується в цілому, певні риси та якості в неї розвиваються не почергово, а відразу комплексно. Це означає, що цілі, завдання, зміст, форми і методи виховного процесу повинні підпорядковуватися ідеї цілісності формування особистості.
Стосунки, що складаються в сім’ї між її членами, здійснюють найбільший вплив на виховання необхідних для життя в сім’ї якостей, уявлень і орієнта- цій. Недарма кажуть, що все — і добре, і погане — людина отримує в сім’ї. Саме сім’я була, є і, очевидно, буде завжди важливою сферою формування особистості і найголовнішим інструментом виховання.
А.С. Макаренко у своїх «Лекціях про виховання дітей» стверджував, що «Ваша власна поведінка — вирішальна річ. Не думайте, що ви виховує- те дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте або навчаєте її. Ви виховуєте її в кожний момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає вдома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви смієтеся, читаєте газету, — все має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, усі повороти вашої думки доходять до неї невідомими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте погано і ніякі найкращі поради і методи вам не допомо- жуть».
116
Основи сімейних відносин
Виховання необхідних для сімейного життя якостей (таких як розуміння, співчуття, чуйність, емоційний відгук) здебільшого відбувається в невиди- мій, але надзвичайно впливовій галузі педагогіки відносин, дефекти якої породжують подальші відхилення в поведінці.
Існують різні соціальні напрями діяльності, які сприяють загальному розвитку особистості.
Художньо-естетичний — забезпечує художньо-естетичну освіченість та вихованість особистості, здатної до саморозвитку та самовиховання, форму- вання художньо-естетичної культури засобами кращих національних і освіт- ньо-культурних надбань, сприяє виробленню вмінь примножувати культур- но-мистецькі традиції свого народу.
Дослідницько-експериментальний — передбачає включення дітей і під-
літків у науково-дослідницьку, пошукову діяльність, поширення наукових знань та їх перетворення в інструмент творчого освоєння світу.
Науково-технічний — спрямований на формування у дітей техніко- технологічних знань, розширення їх світогляду, задоволення потреб юної особистості у вдосконаленні освіти з основ інформатики та комп’ютеризації, конструкторської, експериментальної та винахідної діяльності, реалізації здібностей пошуком та розвитком вмінь, новинок технічного моделювання, конструювання тощо.
Дозвіллєво-розважальний — передбачає організацію культурного дозвіл- ля дітей та підлітків, спілкування з однолітками у різних формах ігрової та дозвіллєво-розважальної діяльності, поліпшення психічного здоров’я, зняття фізичної та психологічної напруги.
Еколого-природний — забезпечує оволодіння знаннями про навколишнє середовище.
Такі напрями діяльності можуть створити умови для професійної орієн- тації та самовизначення особистості, від формування стійких мотивів до са- мореалізації у професійній діяльності, підготовку молоді до зміни профорієн- тації, адаптації до ринкової економіки.
У формуванні духовності людини особливе місце посідає родинно- побутова культура, де щонайповніше віддзеркалено норми стосунків у сім’ї, шанобливе ставлення до батьків, жінки-матері, дідуся, бабусі та ін. Зміст родинно-побутової культури сприяє збереженню рідної мови, традицій, істо- рії родоводу, забезпечує духовну єдність поколінь, неперервність минулого, сучасного і майбутнього нації.
Духовність виховання — це система, уклад життя народу, нації, сім’ї, умова, яка забезпечує здійснення розумового, інтелектуального, морального, естетичного, соціально-чуттєвого розвитку особистості та формування її сві- тогляду, включення в економічне, політичне й культурне життя народу.
Сучасна система виховання не тільки транслює зразки культури, матері- альне і духовне багатство від покоління до покоління, із однієї сфери в інші, а й реалізує функцію генератора і охоронця культурного надбання суспільс- тва. Аналіз теоретичних положень, фактів, явищ і методів, засобів вихован- ня дає можливість визначити саме ставлення і розвиток особи в процесі засвоєння нею соціокультурної спадщини.
117
Р о з д і л ІІ
2.7. РОЗУМОВЕ ВИХОВАННЯ
Важливим складником всебічного розвитку особистості є розумове вихо- вання. У психолого-педагогічній літературі вживають також термін «розу- мовий розвиток» — розвиток, удосконалення інтелектуальної сфери і здібно- стей людини.
Слово «розум» разом із синонімічними словами «ум», «мудрість» широко фігурує у щоденному живому спілкуванні. Розум розглядається народом як одна з найважливіших людських якостей («Не краса красить людину, а розум»).
Розумове виховання — це цілеспрямований вплив батьків на розвиток розумових сил та мислення дітей, на вироблення культури розумової праці.
Розумове виховання — процес тривалий і складний. Успіх його забезпе- чується багатьма чинниками. Провідне місце серед них посідає живе спілку- вання з людьми. З розвитком мовлення батьки пов’язують свої надії на доб- рий розвиток розуму дитини, оскільки мовлення і мислення нерозривні: мо- влення людини свідчить про її розум, і навпаки. З мовою приходить свідоме осягнення дійсності. Народ високо цінує мову як основний засіб вираження самої сутності людини.
Оволодіння мовою дає можливість дитині здобути знання про дійсність опосередковано, а не лише безпосереднім сприйманням предметів або явищ.
Виховання в сім’ї потребує від батьків глибоких знань і врахування віко- вих особливостей дітей. Це сприяє формуванню в них вміння міжособистіс- ного спілкування та підготовці їх до життя. У ранньому віці прагнення до спілкування виявляється в потребі дітей бути поряд із батьками, товариша- ми, вихователями і вчителями; у бажанні, щоб їх помітили, у бажанні спо- добатися, потішити успіхами, розповісти про себе або про щось, привернути до себе увагу. У підлітковому віці спостерігається активна реакція на різно- манітні події навколишнього життя, потреба бути учасником, а не свідком подій, що відбуваються, заявити про себе ділом, вчинком, висловити своє ставлення.
Ці потреби, характерні для спілкування дітей такого віку, зводяться до потреб у самовизначенні, підвищеному інтересі до себе, прагненні обстоюва- ти власну думку; зростання статевої ідентифікації; потреб «щось означати» для інших, уміти щось робити, а не вчитися, бути комусь потрібним з усіма своїми індивідуальними якостями; колективної згуртованості, намагання демонструвати щось своє, оригінальне; потреб у повноправному спілкуванні з дорослими та протесту проти наказових форм розмови дорослих з ними.
Треба щедро використовувати такі чудові, перевірені багаторічним досві- дом поколінь засоби розумового виховання, як пісні, примовки, загадки, пе- рекази, легенди, оповідання, думи, байки, прислів’я, приказки, казки тощо.
Чільне місце у розумовому вихованні посідає казка. Вона широко відкри- ває двері у навколишній світ, світ прекрасного, примушуючи нуртувати ми- слення дитини. «Казка, гра, фантазія, — писав В.О. Сухомлинський, — жи- вотворне джерело дитячого мислення, благородних почуттів і прагнень...
Під впливом почуттів, що пробуджуються казковими образами, дитина вчиться мислити словами... Діти знаходять глибоке задоволення в тому, що
118
Основи сімейних відносин
їхня думка живе у світі казкових образів... У казкових образах — перший крок від яскравого, живого, конкретного до абстрактного»1.
Головне призначення розумового виховання сімейна педагогіка вбачає в тому, щоб розвивати у дітей цікавість, допитливість розуму й формувати на їх основі пізнавальні інтереси.
Отже, у розумовому вихованні дітей велике значення має пробудження в них інтересу до знань. Накопичення певного фонду знань є важливою умовою інтелектуальної й активної пізнавальної діяльності. Без запасу систематизо- ваних знань не може розвиватися жодна цінна якість розуму. Накопичення певного фонду знань дитиною передбачає насамперед володіння конкретним навчальним матеріалом: фактами, термінологією, символами, іменами, на- звами, датами, поняттями різного роду (загальними, частковими, конкретни- ми, абстрактними тощо), зв’язками і залежностями, які існують між ними і знаходять відображення у правилах, законах, закономірностях, формулах.
Основним завданням розумового виховання є розвиток мислення взагалі та різних його видів. Воно також передбачає оволодіння основними розумо- вими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням, класифікацією тощо). Важливим завданням розумового виховання є формування в дітей шкільно- го віку культури розумової праці, до якої належать навчальні вміння. Їх по- діляють на загальні, які використовуються під час вивчення будь-яких навчальних предметів (уміння читати, слухати, усно висловлювати свої дум- ки, писати, працювати з книгою, контролювати себе), і спеціальні — необ- хідні для оволодіння знаннями в певній галузі (уміння читати ноти, техніч- ні креслення, карти, слухати музичні твори, записувати числа, формули, нотні знаки, користуватися словниками, довідниками тощо).
У процесі розумового виховання дитина повинна навчитися мислити. Мислення є процесом опосередкованого і узагальненого пізнання предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відносинах. Існують різні види мислення. Особливу роль відіграє діалектичне мислення (вміння бачи- ти в явищі суперечності, тенденції розвитку тощо). Велике значення має ло- гічне мислення, яке встановлює узагальнення зв’язків між новими знання- ми і раніше засвоєним матеріалом, приводить їх у певну систему. Абстракт- не — це абстрагування від неістотних, другорядних ознак, виділення за- гальних та істотних і на цій основі формування абстрактних понять. Уза- гальнююче мислення ґрунтується на знаходженні загальних принципів і способів дій, явищ, що поширюються на певну науку. Важливим є теоретич- не мислення. Це здатність до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових засад і принципів розвитку тих чи інших галузей знань, виявлення залежності та закономірності існуючих між явищами зв’язків. Індуктивне мислення спрямовує рух думки від окремого до загального, від фактів до узагальнень, висновків, а дедуктивне — від загального до окремо- го. Репродуктивне мислення — це актуалізація засвоєних знань для вирі- шення завдань відомого типу або виконання дій у знайомих умовах, а про-
1 Сухомлинський В.О. Серце віддаю дітям // Вибр. твори: У 5-ти т. — Т. 3. — К., 1976. — С. 176 – 177.
119
Р о з д і л ІІ
дуктивне дає можливість людині самостійно вирішити нові завдання на ос- нові набутих знань, а також із використанням нових даних, способів і засо- бів, необхідних для їх вирішення. Здатність виявляти зв’язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, покладені в основу їх розвитку, мати за- гальні уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства допомо- же системне мислення.
Мислення властиве всім людям. Думка є результатом перероблення моз- ком конкретних чуттєвих даних (відчуттів, сприймань, уявлень), відриву від конкретної дійсності. Тобто вона завжди є абстрактною.
Дитину необхідно навчити всіх цих видів мислення. Оволодіти ними вона може лише за умови освоєння таких розумових операцій, як: аналіз мис- лення розчленування цілого на частини або мислене виділення окремих його частин; синтез — мислене поєднання частин предметів або окремих йо- го сторін, їх ознак, властивостей; порівняння-встановлення подібності або відмінності між предметами і явищами за однією або кількома ознаками, виділення в певній послідовності; класифікація (систематизація) — поділ предметів або явищ за групами залежно від подібності чи відмінностей між ними.
Особлива роль у розумовому вихованні належить формуванню інтелекту- альних умінь. Цьому сприяє робота з різними типами завдань: дослідниць- кими (спостереження, дослідження, підготовка експерименту, пошуки від- повіді в науковій літературі, екскурсії, експедиції з метою збирання матері- алу та ін.), порівняльними (від простих порівнянь до порівнянь, що виявля- ють подібність або відмінність понять, складних явищ); на впорядкування розумових дій, використання алгоритмів або самостійне їх складання; пов’язані з аналізом і узагальнення ознак для виокремлення явища в пев- ний клас чи вид.
Успіх навчальної діяльності дітей, їх розумових здібностей значною мірою залежить і від рівня сформованості в них таких навчальних умінь.
Уміння читати. Характеризується виразністю, інтонацією, темпом, урахуванням жанру тексту і залежить від уміння дитини охопити зором текст, який вона читає. Слід добиватися, щоб діти усвідомлювали прочита- ний текст.
Уміння слухати. Передбачає вміння зосередитися на змісті розповіді, пояснення, лекції чи запитань учителя, відповідей на запитання дітей. Слу- хання має супроводитися аналізом, умінням прорецензувати й оцінити про- слухане повідомлення.
Уміння усно формулювати і викладати свої думки. Йдеться про відпові-
ді на запитання, переказування змісту прочитаного чи почутого, словесний опис картини, приладу, спостережуваного об’єкта, вміння поставити запи- тання до розповіді вчителя, прочитаного тексту та ін.
Уміння писати. Передбачає оволодіння технікою письма та писемною мовою і полягає в умінні правильно списувати з дошки, книжки, описувати побачене, писати під диктування, написати твір на задану або на вільну те- му, реферат, законспектувати прочитане тощо.
Уміння працювати з книжкою. Це передусім уміння підібрати необхідну літературу за бібліографією, визначити її загальний зміст, використовувати
120