7.6 Теорії особистісних рис керівника

У контексті дослідження особисто значущих якостей керівни­ка необхідно розглянути теорії особистісних рис керівника.

Одним з найбільш ранніх підходів до пояснення феномена управління став підхід, спрямований на виявлення особистісних рис, що відрізняють керівників від інших людей. До середини XX ст. домінувало переконання, що керівниками народжуються, а не стають. Воно засноване на тому, що кожна людина народжу­ється з певним набором особистісних характеристик, через які її закономірно можна зарахувати або до керівників («ведучих»), або до послідовників («ведених»). На формування цього переконання вплинула ідеологія індивідуалізму, властива західній цивілізації. У філософії тієї епохи існувало судження про те, що людина може стати тим, ким хоче, лише в тій мірі, у якій вона має конкретні за­датки та наполегливість. Тому керівники стають керівниками ви­нятково завдяки своїм якостям і зусиллям.

142

ОСОБИСТІСТЬ КЕРІВНИКА ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Отже, ранні спроби досліджувати феномен управління зазви­чай акцентувалися на індивідуальних особливостях, що і привело до виникнення відповідного підходу. Метою такого підходу була ідентифікація індивідуальних рис, що відрізняють керівника від послідовників; гарних керівників від поганих. Передбачалося, що, як тільки будуть ідентифіковані риси керівника, їх можна буде ви­міряти й оцінити, щоб надалі використовувати результати як кри­терій для призначення людей на керівні посади. На початку XX ст. було проведено сотні емпіричних досліджень у цій галузі. Виконані дослідження застосовували одну з нижченаведених методологій:

1. Визначалися керівники і некерівники, з'ясовувалися їхні осо- бистісні характеристики, виявлялися відмінності між ними.

2. Передбачалося, що керівник повинен мати певні здібності; вимірювалися його особистісні якості, підраховувалися ко­ реляції між особливостями його характеру та виявленими здібностями.

У першому випадку будь-яка риса (характерна більше для керівників, ніж для некерівників) трактувалася як якість, властива керівнику. У другому — ті особливості, що чітко співвідносилися з вимірюваними здібностями, також визначалися як такі, що влас­тиві керівнику. Методи виявлення й оцінювання керівників, їхніх здібностей і рис набули значного поширення.

Таким чином було окреслено особливості характеру, що від­різняють керівника від простого смертного. Наприклад, Бевілес (1960) назвав такі визначальні риси керівника: швидкість при­йняття рішень, уміння ризикувати, стійкість у стресових ситуаціях, інтуїція та успіх у справах. Можна також додати до цього переліку такі риси, які часто називають дослідники, зокрема вольові якості, енергійність, чесність, усвідомлення мети, здатність керувати гру­пами й підтримувати лояльність оточення, витривалість і стійкість.

У цілому завдяки цьому підходу стало зрозуміло: для того, щоб індивід став керівником, йому потрібно вміти чітко визначати мету, ефективно взаємодіяти з іншими людьми й обов'язково праг­ нути бути керівником. _/ гц/ /і&*,4-6і^/3 /■-'"' /г-

143

ПСИХОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ

Усе це було б чудово, якби реальне життя не демонструвалофакти, які свідчать про те, що успішно керувати можуть люди, ко­трі не відповідають усім вищезазначеним вимогам.

Незважаючи на певні позитивні результати, вичерпно по­яснити феномен ефективності чи неефективності управління за допомогою цього підходу не вдавалося. Не дивно, що було запо­чатковано спроби ревізувати його.

Ральф Стогділл (1948) і Річард Менн (1959) незалежно один від одного проаналізували численну літературу, присвячену осо-бистісним рисам як фактору управління. У результаті досліджень Р. Стогділл виявив, що найчастіше якість керівництва залежить від таких особистісних факторів:

• інтелект;

• активність;

• домінування;

• самовпевненість;

• прагнення до успіху;

• комунікабельність.

Однак наявність цих якостей не гарантує, що їх власник обов'язково стане керівником якої-небудь організації. Досвід свід­чить про те, що багато людей, маючи ці якості, так і залишаються послідовниками й підлеглими.

Дослідження Менна підтверджують наявність добре вираже­ного зв'язку між інтелектом особистості і стилем її керівництва.

Обидва вчених дійшли до одного висновку, сутність якого полягає в тому, що особливості характеру не справляють якого-не-будь значного впливу на прагнення людини стати керівником. Так, Стогділл відзначив, що індивід стає керівником зовсім не тому, що має певну сукупність особистісних властивостей. Щоб управління було ефективним, важливо, щоб особистість керівника відповідала особистісним характеристикам, цілям і спрямованості діяльності послідовників. Стогділл також звернув увагу дослідників на за­лежність ефективності управління від взаємопов'язаності особис­тості керівника й організації в рамках певної структури.

144

~

ОСОБИСТІСТЬ КЕРІВНИКА ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Здавалося б, що однакові результати досліджень Стогділла іМенна поставили нарешті крапку в розвитку теорії особистісних рис керівника. Однак увага дослідників до цієї проблематики не послаблюється.

Так, наприкінці 1980-х рр. у Великобританії було опубліко­вано результати порівняння особистісних рис двох, безсумнівно, успішних і впевнених у собі керівників — Маргарет Тетчер та Едді Шаха — на основі моделі Стогділла. Маргарет Тетчер — колишній прем'єр-міністр уряду Великобританії і лідер Консервативної пар­тії. Едді Шах — засновник газети «Тосіау», помітна фігура в бри­танській газетній індустрії.

Автори дійшли висновку: незважаючи на деяку схожість, вищезгадані керівники значною мірою відрізняються один від одного, якщо розглядати весь спектр їхніх особистісних якостей. Це ще раз підтверджує відносну усталеність традиційної теорії особистісних рис керівника.

Однак приблизно в цей же час інші вчені вирішили перевірити свою гіпотезу про некоректність аналізу даних, проведеного попе­редніми дослідниками. Вони вирішили використати сучасні методи обробки статистичних даних, працюючи зі старими базами даних. Результати продемонстрували, що в більшості випадків модель пове­дінки керівника залежить від основних властивостей його характеру [Кеппу & 2ассаго, 1983; 2ассаго, Роіі & Кеппу, 1991]. Проте методо­логія, яку застосували вчені, не дала їм змоги визначити ці риси.

Р. Лорд і його колеги незабаром спромоглися усунути цей не­долік. Вони також засумнівалися в правильності інтерпретації да­них Стогділла і Менна. Так, дослідники встановили, що кореляція між особистісними рисами й сприйняттям здібностей до керуван­ня була неправильно витлумачена як зв'язок між особливостями характеру керівника та ефективністю його діяльності. Повторний аналіз бази даних дозволив зробити висновок, що індивіди най­частіше сприймаються як керівники, якщо володіють однією чи кількома особливостями характеру, зокрема такими, як інтелект, домінування і сміливість. Автори зробили висновок: «Особистісні

₁₀«2

145

ПСИХОЛОГІЯ УПРАВЛІННЯ

ОСОБИСТІСТЬ КЕРІВНИКА ЯК ПРЕДМЕТ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

риси значно сильніше пов'язані зі сприйняттям лідерства, ніж це визнано в сучасній літературі».

Пізніше такий висновок у своїх роботах підтвердили й інші дослідники. Наприклад, було проведено порівняльний аналіз осо­бистісних рис російських керівників, що уособлюють три історич­ні епохи — з XV ст. до наших днів.