Індивідуальні завдання:

1. Охарактеризуйте структуру процесу аргументації.

2. Визначте специфіку процедур обґрунтування і спростування в аргументативному процесі.

3.Дайте характеристику специфіки деструктивної і конструктивної критики.

4. Проаналізуйте правила доведення і критики.

5. Дайте характеристику суперечки як форми аргументації.

6. Проаналізуйте види суперечки з точки зору мети, форми та засобів.

7. Охарактеризуйте коректні і некоректні правила ведення суперечки.

План семінарського заняття

1.Поняття, його логічна структура, операції з поняттям.

2.Судження, його типи.

3.Основні формально-логічні закони.

4.Умовивід як форма мислення:

а) дедукція;

б) індукція;

в) аналогія.

5.Структура і правила аргументації.

Література

1. Гетманова А.Д. Учебник по логике. М., 1995

2.Конверський А.Є. Логіка. К., 1999.

3.Кириллов В.И., Старченко А.А. Логика: учебник для юридических факультетов и институтов. М., 1995.

4.Тофтул М.Г. Логіка. К., 1999.

5.Уемов А.И. Основы практической логики с задачами и упражнениями. Одесса. 1997.

6.Хоменко І.В., Алексюк І.А. Основи логіки. К., 1996.

Тема 13. Проблема людини В філософії

Зміст теми: 1.Образ людини в історії філософії. Дуалізм душі та тіла, біологічного та соціального. 2.Філософія особистості. 3.Структура та типи особистості.

Образ людини в історії філософії. Дуалізм душі та тіла, біологічного та соціального.

Проблема людини являється відправною точкою та кінцевим пунктом всякої філософії. Це добре усвідомлювали ще античні філософи, які в гаслі “пізнай самого себе” виразили своє ставлення до проблеми людини. “Людина завжди була, є і буде найбільш цікавим явищем для людини”, - писав античний мислитель Емпедокл, і ця думка не втратила своєї актуальності і сьогодні. А Протагор ще більш рельєфно визначив призначення людини як “міри всіх речей”, і це стало одним із основних світоглядних та методологічних принципів науки, філософії та політики сучасного світу.

Безперечно, що будь-які питання, які вирішувала і вирішує філософія, мають сенс не самі по собі, а лише в зв’язку з людиною; безпосередньо чи опосередковано ці питання неминуче торкаються людини, проблем її існування, визначення місця у світі. Що ж таке людина? М.Шелер, німецький філософ, засновник філософської антропології, цілком слушно відповідь на це запитання пов’язує з трьома колами ідей. По-перше, це коло уявлень християнської традиції про створення людини Богом. По-друге, це започатковане ще з античності коло ідей про людину як розумну істоту. По-третє, це коло ідей сучасної науки, де людина тлумачиться як досить пізній результат еволюції органічного світу. Тобто мають місце теологічна, філософська та наукова антропологія, котрі існують самі по собі і між ними не існує ніякої єдності.

Дійсно, з давніх часів існує велика кількість поглядів, концепцій, теорій, ідей, наук про людину, які можна вважати самодостатніми, певною мірою завершеними, але разом з тим єдиної ідеї, єдиної науки про людину, на жаль, не існує. Та й взагалі, у цьому зв’язку виникає питання, чи можливо створити таку єдину, цілісну, завершену науку про людину, яка б поставила усі крапки над “і“ в цій проблемі? Чи, можливо, був правий К.Ясперс, який вважав, що такої відповіді на це питання дати взагалі неможливо, тому що той, в якості кого я себе знаю, не є в істинному розумінні я сам, бо людина – це насамперед ідея, а не дійсність, яка може бути доступною емпіричному пізнанню.

Втім, в історико–філософському дослідженні цієї вічної теми вимальовуються проблеми, які пов’язані з визначенням, перш за все, сутності людини та її існування, співвідношення природного та духовного (душі та тіла), індивідуального та родового, особистого та суспільного. Філософія у всі часи прагнула створити цілісну картину людини, незважаючи на її багатомірність: людина – це і реально існуюча істота, яка мислить та відчуває; людина – це і індивід, який належить до Homo sapiens на певному етапі еволюційного розвитку світу; людина – це і соціально-історична істота.

Багатомірність людини проявляється і в біологічному, і психічному, і соціальному, і космічному відношеннях. Біологічне (тілесне) в людині проявляється у генетичних явищах, в анатомічних та фізіологічних особливостях, у нервово-мозкових та інших процесах людського організму. Психічне в людині містить внутрішній духовно-душевний світ, свідоме та позасвідоме, волю та переживання, мислення та пам’ять, характер та темперамент. З філософської точки зору доцільно виділити в складі людського буття три частини: дух, душа та тіло. В усі часи з’ясування залежності та взаємозв’язку між цими частинами було предметом пильної уваги філософів.

Кожна культурна епоха, завдяки філософії, створювала свої історичні моделі людини, в яких і розкривались споконвічні питання про її сутність і давались відповіді на них. Так, згадаємо, що в античну добу переважала космоцентрична ідея, де людина уявлялась як “малий” космос. Древньогрецькі філософи відмічали, що багатство та розмаїття якостей людини обумовлені наявністю у неї душі, яка може бути такою ж багатою та різноманітною, як і Всесвіт. “Душа, - відмічав Аристотель, - є в певному сенсі все”. Людина, як тілесно-духовна істота, вважалась центром всієї античної культури, саме тоді було створено ідеал фізичної та духовної досконалості людини, всебічно красивої, суспільно активної, героїчної - така людина була популярною в античному світі. Древньогрецькі мислителі вбачали в людині розумну істоту, звідси випливала установка всієї грецької культури – заклик до самопізнання. Сократ цей принцип поклав в основу своєї філософії людини. За Сократом, людина більш за все має потребу в пізнанні себе і своїх справ, в усвідомленні того, що є добром і злом, прекрасним та потворним, істинним та помилковим. Для Сократа сенс людського життя полягав в самопізнанні і, перш за все, у філософствуванні, тому що проникнення в своє “Я” уможливлює самовдосконалення. Його вчення – це пошук відповідей на споконвічні філософсько-етичні питання. У філософії Платона людина визначається об’єктивним світом ідей. Постановка питання про дуалізм душі та тіла складають, за Платоном, те, що визначає сутність та існування людини. Аристотель у визначенні людини акцентував увагу на її розумі та інтелектуальній діяльності, на тому, що людина є свідома діюча особа, суспільно-політична істота, життя якої за межами суспільства, етичних, державних структур неможлива. В цілому античні філософи розглядали сутність людини з раціоналістичних позицій.

Перехід від античного світосприйняття людини до християнсько-теологічного був пов’язаний з переглядом загального уявлення про людину, визначенням її сутності та призначення. В основі християнської антропології лежить віра у створення людини Богом за його образом та подобою. Головною ознакою людини є не розум, а “серце”, любов, віра, надія. Що означає образ та подоба Бога? Християнський теолог Григорій Ниський стверджував, що Бог, створивши людину, зробив її владикою над усіма істотами; він наділив людину розумом та волею, тобто здатністю до судження та розрізнення добра і зла, вважаючи саме це сутністю людини, образом божим в ній. Християнська філософія особливо загострює проблему душі та тіла. Так, представник ранньої патристики Оріген Олександрійський вважав, що людина складається з духу, душі та тіла. Дух не належить самій людині, він дарується їй Богом і завжди спрямований до добра та істини. Душа – це наше “Я”, котре вибирає між добром та злом. Душа підкоряється духу, а тіло - душі. Але в нижчій частині душі (це пристрасті, потяги) закладене зло; і якщо людина підкоряється пристрастям, то в світ приходить зло. Зрозуміло, що воно не від Бога, а від людини. На зміну героїчному образу античної людини з її раціоналізмом в етичних поглядах, приходить культ страждаючої, покірної, аскетичної, набожної людини, воля якої визнається головною її рисою. За Августином, усі люди - не що інше, як волі. Спостерігаючи за внутрішнім життям людини, Августин підкреслював, що людина знає добро, але її воля не підкоряється їй. Таку роздвоєність людини він називає хворобою душі, котра не підкоряється людині без божественної допомоги, тобто без благодаті. Якщо Августин, ідучи за платонівською традицією, вважав душу незалежною від тіла і ототожнював її з людиною, то Фома Аквінський розглядав людину в єдності тіла та душі. Людина – це істота, яка знаходиться між світом тварин та світом янголів. За Ф. Аквінським, в людині поєднані і душа, і тіло, і ці дві складові частини формують єдину субстанцію, єдине буття, хоча головний принцип існування людини він вбачав в душі. В християнській антропології особлива увага приділяється внутрішньому життю людини. Саме в Середньовіччі почався процес формування поняття “Я”, яке пізніше стало відправним пунктом у філософії доби Відродження та Нового часу.

Саме в добу Відродження почала стверджуватися ідея про те, що людину можна зрозуміти, не втручаючись в сферу потойбічного, а лише аналізуючи умови її реального життя, від яких залежить її свобода та достоїнство як особистості. У цей час відроджуються ідеали античності, отримують розповсюдження та розвиток ідеї гуманізму, вчення про цілісність індивідуального духовно-тілесного існування людини та її органічний зв’язок з Всесвітом.

Початок Нового часу був позначений зльотом філософської думки. Це був вік розуму, розвитку науки, де панував “дух вільнодумства”. Але світлий образ людини, відтворений в епоху Відродження, змінився більш тверезим та раціоналістичним і взагалі більш вірним поглядом на людину. Людина була показана як істота складна та суперечлива. В Новий час ідея дуалізму душі та тіла досягла свого апогею у філософсько-антропологічних вченнях Декарта, Гоббса, Спінози. В добу Просвітництва була висунута ціла низка оригінальних ідей щодо цілісної природи людини, залежності її психіки від мозку, нервової системи від тілесної субстанції. Заперечується існування загробного життя: зі смертю зникає все, в тому числі і душа. Просвітителі підкреслювали чуттєво-емоційну природу людини, значення особистого інтересу в діяльності.

Інакше зображується людина представниками німецької класичної філософії ХІХ ст. У Канта людина також характеризується двоїсто: з одного боку, вона як частина чуттєвого світу підпорядкована причинній закономірності; а, з другого боку, вона як носій духовного начала належить до надчуттєвого світу вищих моральних цінностей та ідеалів і, як володар чистого розуму та волі, являється законодавцем морального світу свободи та абсолютних цінностей. Отже, за Кантом, людина – цілісна біосоціальна істота, яка належить і до світу природного (”особливий вид тварин”), і до сфери моралі та свободи.

Наступний розвиток німецької класичної філософії привів до суб’єктивно-ідеалістичного тлумачення людського “Я” у вченні Фіхте, в якому підкреслюється переважне значення етико-вольових елементів свідомості, та до об’єктивно-ідеалістичних концепцій, в яких стверджується переважно естетико-емоційне (Шеллінг) та логіко-раціональне (Гегель). У філософсько-антропологічному вченні Фейєрбаха людина постає як матеріальна, чуттєва і духовна. “Людина, - писав Фейєрбах, - вища істота природи, тому я повинен виходити із сутності людини…” Фейєрбах усунув розрив між духом та тілом, показавши, що саме тіло служить основою цілісності людської істоти.

К. Маркс, який запропонував свою формулу сутності людини як сукупності усіх суспільних відносин, шукає визначення людської сутності у специфічній людській діяльності та бутті і знаходить його в людській праці. Саме труд створив людину, і саме в труді реалізуються та розвиваються специфічні людські якості. Маркс започаткував новий підхід до визначення людини як соціальної істоти і по суті поставив проблему про співвідношення соціального та біологічного в людині.

У ХХ столітті філософська думка здійснила новий поворот до проблеми людини. Особливо ретельно досліджувалась ця тема в екзистенціалізмі та філософській антропології. В історико-філософському розділі, де йшла мова про особливості філософії екзистенціалізму, ми досить детально розкрили підхід цієї філософії до проблеми людини. В 20-х роках цього століття виникає філософська антропологія як певний напрямок філософської думки, засновником якого був Макс Шелер (1874-1928). На зміст філософсько-антропологічних вчень особливо відчутно вплинула філософія життя Ніцше, з точки зору якої не свідомість, не дух та розум визначають природу людини, а навпаки - несвідоме творче життя, темний та хаотичний набір інстинктів. На думку представника філософсько-біологічного напрямку Арнольда Гелена (1904 – 1976) людина є біологічно неповноцінною істотою, оскільки у неї зовсім недостатньо розвинуті інстинкти, вона немовби “незавершена” у своїй біологічній організації. Суть основної тези геленівської концепції зводиться до положення, що природа призначила людину до людського тим, що вона не визначила її твариною, тобто за Геленом, біологічна невизначеність і “відкритість” людини світові – це визначальні риси людського буття.

Із запропонованих думок з приводу проблеми людини ми можемо виділити принаймні два фундаментальних питання: це дуалізм душі та тіла, та парадокс соціального та біологічного в людині.

Але зміст відповіді на ці два питання буде залежати від з’ясування споконвічної проблеми: звідки з’явилась ця істота? Передусім, перший крок в розумінні загадковості людини, тобто у визначеності її сутності, полягає в тому, щоб з’ясувати - в чому, дійсно, полягає різниця між людиною та твариною. Щодо цієї проблеми висловлено велика кількість думок, але найбільш поширеними є концепції теологічна та еволюційна.

В теологічній концепції, ідеї якої розділяють і деякі вчені, стверджується, що душа людини привноситься в її тіло ззовні. Наприклад, Тейяр де Шарден вважав, що між людиною та твариною не може бути сполучного мосту, між ними немає нічого спільного. Такої ж думки дотримувався і К.Ясперс, який вважав, що в людській природі біологічна реальність не відокремлена від духовної, і це, на його думку, означає, що людину не можна зрозуміти як біологічний вид, що розвивається і до якої потім приєднується дух. А один із відомих фізіологів світу Дж. Екклез, захищаючи концепцію дуалізму, заявляє, що мозок при усій його складності не може породити душу людини і що душа – це незалежна, нематеріальна сутність. Він запевняє, що чудесний божественний дар свідомості зберігається і після смерті людини. Сумнівні, з точки зору науковості, твердження прихильників теологічної ідеї про дуалізм душі та тіла самі по собі цікаві, але зупинимося на еволюційній концепції, яка все ж таки прагне до доказу своїх основних принципів.

Еволюційна концепція домінує в наукових дослідженнях, і, вже починаючи з другої половини ХІХ ст., ця ідея стала загальновизнаною: людина є продуктом біологічної еволюції, вона живе на землі останні 40 тисяч років і відноситься до одного біологічного виду Homo sapіens. На основі еволюційної теорії Ч.Дарвіна була розроблена трудова теорія походження людини. На основі палеоархеологічних, палеоантропологічних досліджень була побудована концепція так званої гомінідної тріади, елементами якої вважаються прямоходіння, розвиток руки та мозку. Трудова теорія прагне довести, що людина є продуктом праці і сама праця виникає в процесі становлення людини. Це був єдиний процес становлення і людини, і праці. Відтворити весь реальний процес походження людини неможливо, і тому виникають деякі сумніви з приводу істинності трудової теорії, але концепція еволюції людини від тваринного стану здається найбільш переконливою, порівняно з іншими.

Багатомірність проблеми людини, її невичерпність визначається рядом факторів. По-перше, вся історія людства прямо чи опосередковано свідчить, що людина - істота погранична: вона породжена природою, своїм становленням завдячує суспільству, а розвитком – лише собі. По-друге, людина – єдина істота, яка здатна вийти за свої межі, глянути на себе з боку, здійснити самоаналіз та відредагувати свою поведінку. Вона в змозі відштовхнутися від реального сущого, спроектувати ідеальне необхідне своє “Я” і здійснити цей проект в практиці своєї життєдіяльності. По-третє, відмітною ознакою людини є її сутнісні сили - соціальність і здатність до цілеспрямованої діяльності. Їй притаманні потреби, які виникають історично, її життєдіяльність носить не запрограмований, а свідомо-вольовий характер. Люди дотримуються моральних заборон, їм властиві такі суто людські якості як совість та сором, відповідальність та жаль тощо. По-четверте, людина, як деяка відкрита світові цілісність, включає такі рівні як природний (біологічний), соціальний (суспільний), психічний (духовний), родовий (загальнолюдський) .

Природне начало в людині представлено генетичними, анатомічними, фізіологічними особливостями, конкретним станом організму з притаманними йому задатками. В біологічному плані Homo sapiens відповідає усім критеріям зоологічного виду. З точки зору зоологічної класифікації людина розумна представляє собою вид в сімействі гомінід. Але природний відбір в житті людини втратив значення вирішального фактору. На зміну біологічній еволюції прийшов соціальний розвиток, а це значить, що людина за своєю сутністю не біологічна, а соціальна істота, що проявляється через свідомість, духовне життя, виробничу діяльність, здатність створювати явища культури та користуватися ними. Вид Homo sapiens виявився виключеним з потоку біологічної еволюції - людина стала вихідною передумовою та результатом соціального прогресу.

Останнім часом в літературі все більше розповсюджується думка про те, що усі властивості та особливості людини аж до вищих рівнів її духовного життя утворюють монолітну єдність біологічного та соціального. Робляться спроби знайти гени, які відповідають соціальним якостям людини. І в цьому зв’язку виникає новий напрямок в дослідженні цієї проблеми, який отримав назву соціобіології. Критики ж такої точки зору вважають, що людина повинна засвоїти певну соціальну програму, яка передається не через гени, а через досвід поколінь; людина володіє якісно новими, надбіологічними утвореннями у вигляді праці, свідомості, мислення, людських емоцій, волі, що виражають її соціальну сутність. Тому і сутність людини не абстрактна, а конкретно-історична, вона змінюється разом з соціально-культурним та культурно-побутовим фоном свого історичного часу.

Нам дуже багато відомо про людину завдяки науці, філософії, мистецтву, і все ж вона продовжує залишатися для нас незбагненною таємницею, розгадування якої і складає основний зміст людської історії та культури.