Основні риси середньовічної філософії

Середні віки – це період з V по ХV ст., коли на території Європи панували феодальні відносини та феодальна культура, а пануючим світоглядом було християнство. Джерелом істини і краси в епоху Середньовіччя стає єдина верховна сутність – Бог, котрий у повній мірі здатен відкрити їх людині лише через віру, а не через розум. Дана обставина і визначає найсуттєвішу рису середньовічної філософії - її теоцентризм. Магістральними ідеями, котрі розроблялись видатними мислителями цього часу, були, насамперед, ідеї теологічні, які торкались того, як розуміти Бога, Трійцю, творіння тощо. Посилання на Біблію вважались самим надійним філософським, науковим аргументом. Церковні догмати приймаються як самоочевидні та неспростовні постулати, і єдине, для чого був потрібний інтелект, освіченість, так це для того, щоб краще логічно витлумачити Біблію – головне джерело Божественної правди, і пояснити, як у відповідності до неї вірно відповідати на “вічні” філософські питання про буття, пізнання, природу людини. До спостереження та досвіду тодішня наука практично не зверталась, оскільки тлумачення їх результатів породжувало різнобій думок, можливість перегляду основних постулатів віри. Хоча філософія розумілася як “служниця богослов’я”, однак, Середньовіччя було часом подальшого розвитку філософії, тільки в інших культурних умовах, і тому немає підстав вважати, що це був час лише застою та невігластва. Відносний спад інтелектуального життя можна віднести лише до раннього середньовіччя (VІ–ІХ ст.), хоча і в той час йшла активна робота по переосмисленню понять буття, природи, Бога, людини тощо; а починаючи з Х століття йде активний розвиток філософії, а вже з ХІІ по ХV ст. можна говорити і про її розквіт.

Онтологія та гносеологія. Реалізм та номіналізм у середньовічній філософії.

В основі християнського монотеїзму лежали дві досить далекі для античного світогляду ідеї – творіння та одкровення, котрі взаємно передбачають одна одну, витікають одна з одної. Ці дві ідеї стають відповідно наріжними каменями середньовічної філософської онтології та гносеології. Сутність ідеї творіння: Бог створив світ з нічого, актом своєї волі, завдяки своїй всемогутності і підтримує його існування. Така точка зору отримала назву креаціонізму (від лат. сreatio – творення), тим самим середньовічна онтологія переносить центр ваги з природи на надприродне начало. Якщо античні боги існували в природі, то християнський Бог є надприродним трансцендентним началом. Середньовічний креаціонізм, таким чином, намагається раз і назавжди покінчити з дуалізмом матеріального та ідеального, активного та пасивного, ідей (форм), з одного боку, матерії, з другого. На його місце приходить моністичний принцип: є лише одне абсолютне начало – Бог, все інше – його творіння. Він є вічним, незмінним, ні від чого не залежить, є тотожнім собі і джерелом всього сущого. Оскільки світ створено актом божественної волі, то з цього випливає ідея про наявність у Бога свобідної волі. Але створення світу не могло здійснитися без божественного замислу, значить, Бог володіє і розумом. Проблема співвідношення волі та розуму стає наріжною темою середньовічної філософії.

Якщо антична гносеологія розглядала людський розум як головний засіб пізнання світу, істини, то ортодоксальна середньовічна стає на точку зору фідеїзму – визнання пріоритету віри над розумом. Християнський Бог, хоча й недосяжний для нашого розуму, однак відкриває себе людині через віру, через одкровення, яке явлено в текстах Святого Писання, тлумачення котрого і стає головним шляхом пізнання, точніше богопізнання.

Ці ідеї вже чітко проглядаються з періоду так званої апологетики, або ранньої патристики. Патристика (патрис – отець) - перший та самий авторитетний етап розвитку християнської філософії, який охоплює ІІ-VІ ст. Це вчення “отців церкви”, перших християнських мислителів, які взяли на себе місію захисту та обґрунтування християнства у боротьбі проти античної філософії. Найбільш відомі апологети Тертулліан (160-220), Климент Олександрійський (помер в 215 р.), Оріген (185 –253), а пізніше представник зрілої патристики Августин Блаженний (354-430) проводять чіткий вододіл між раціональною та ірраціональною філософією. Так, на думку Тертулліана, нова християнська “божественна мудрість” настільки є глибшою від старої (грецької), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо неї; те, що розум розглядає як абсурдне, повинно стати предметом віри. Підкоритись принципу: “Без віри немає знання, немає істини” закликає і Августин Блаженний. Він розвинув концепцію всесвітньої історії, котра розуміється як результат божественного задуму, прояв волі Бога, здійснення наперед визначеного божественного плану “спасіння” людини. Така точка зору отримала назву провіденціалізму (від лат. providentia – провидіння). Розвинуте Августином провіденціалістичне (есхатологічне) розуміння історії лягло в основу всієї християнської середньовічної історіографії. Людина не в змозі передбачити хід подій тому, що наміри Бога є незрозумілими їй, вони носять сакраментальний (священний) характер. Звідси логіка історичного та природного процесів є незрозумілою для людей, вони повні чудес, незбагненних подій.

У своїй головній праці “Про град Божий” Августин проводить ідею, згідно з якою історія людського існування є боротьбою “двох градів”, двох держав: божих обранців, котрі складають невидиму і видиму державу – церкву, що призначена здійснювати царство Боже на Землі, і світську владу, державу, котра дуже схожа за принципами своєї побудови на “розбійницькі організації” і є царством диявола, гріха, зла, де переслідуються праведники, а людей штовхають до змагання за матеріальні блага. Перший град оснований на “любові до Бога і зневазі до себе”, другий - навпаки – на “любові до себе і зневазі до Бога”. Церква і держава розвиваються, на думку Августина, паралельно - від Адама та Потопу до Страшного Суду, що обіцяє мешканцям граду Божого вічне блаженство, а граду диявольського – вічні муки у пеклі.

Виділяючи три стани душі: пам’ять, увагу, очікування - Августин розрізняє три стани часу – минуле, теперішнє, майбутнє, і таким чином, він започатковує по суті ідею історичного часу. За Августином, історія подібна стрілі, що летить, а не собаці, що кусає свій хвіст, як вважали античні філософи. Тобто, історія має своє завершення, а значить - сенс, а це означає, що ці ідеї підготували пізніше теорію так званого суспільного прогресу.

Уже в Х столітті в середньовічній філософії починається суперечка з приводу того, як потрібно розуміти “категорії” Аристотеля, тобто дискусії про сутність загальних понять - універсалій. Основними варіантами вирішення суперечки про природу загальних понять, тобто, чи існують вони реально, об’єктивно, чи лише в нашій уяві виступили реалізм та номіналізм. Назва напрямків пов’язана з етимологією цих слів: реалісти – від лат. realis – речовий, дійсний; номіналісти – від лат. nomen, nominis – ім’я, найменування. Реалісти, продовжуючи лінію Платона, вважали, що універсалії існують дійсно, реально. Вони розділились на поміркованих та крайніх. Крайні вважали, що загальне існує до речей і незалежно від них, наприклад, в розумі Бога. Таку точку зору відстоював Ансельм Кентерберійський (ХІ ст.); помірковані ж доводили, що загальне існує реально і в самих речах (Т. Аквінський).

Номіналісти ж заперечували онтологічний статус універсалій, стверджуючи, що це лише імена. Номіналісти також, у свою чергу, поділились на два крила: крайні номіналісти вважали, що носієм загального є слово як ім’я речі. Таку точку зору відстоював Росцелін (1050-1120 рр.). Помірковані ж номіналісти, їх ще називають концептуалістами, бачили наявність загального не тільки в слові, але й в понятті. Таку точку зору відстоював П’єр Абеляр (1079-1142 рр). Розквіт номіналізму приходиться на ХІІІ і особливо ХІV століття. Його головними представниками є Вільям Оккам (1285-1339), Йоган Буридан (кінець ХІІІ-ХІV ст.) та інші. Філософські роздуми переважної частини номіналістів так чи інакше були спрямовані на те, щоб переконати себе та своїх опонентів – реалістів у меншовартості нашого розуму як засобу пізнання істини.

Розвиток та систематизацію реалізму насамперед пов’язують з Альбертом Великим (1193-1280) і особливо його учнем Томою Аквінським (ХІІІ ст.), котрі змогли синтезувати у своїх вченнях раціональну філософію античності (Аристотель) та ідеї християнської теології. За Томою, універсалії існують в трьох іпостасях: “до речей” в Божественному розумі – як їх “ідеї”, вічні та незмінні прообрази; “в речах” – як їх сутності, або субстанційні форми; “після речей” в людському розумі – як загальні поняття, котрі, однак, статусу реального буття не мають. Логіка роздумів Аквіната зводиться до наступного: якщо Бог замислив спочатку цей світ у ідеях, а потім втілив їх у дійсність, то все, що існує у світі, є спланованим Богом з певною метою. Звідси, якщо Бог усвідомлено дав людині розум, то ним обов’язково потрібно скористатись і не відмовлятись від його послуг лише тому, що він нездатний пізнати істину у її безпосередній, трансцендентній сутності. Пізнаючи доступну людському розуму природу, як творіння Бога, розум здатен опосередковано пізнати і її Творця. Ввівши принцип гармонії віри та розуму, за яким віра не може суперечити розуму, Тома вважав, що умовою для прийняття істин розуму є їх доказовість, емпірична обґрунтованість, а для прийняття істин віри – необхідний авторитет Бога. Таким чином, раціональний шлях пізнання у томізмі починає відігравати роль другорядного, допоміжного, поряд з ірраціональним, вірою, шляху пізнання істини, а філософії відводиться роль “служниці богослов’я”.