Раціоналізм: р. Декарт, б.Спіноза

Основи альтернативної емпіризму раціоналістичної традиції були закладені французьким філософом та математиком Рене Декартом (1596-1650). На відміну від Бекона, Декарт вирішує загальну для усієї філософії Нового часу проблему вірогідності знання через пошук його ознак у сфері самого пізнання, його внутрішніх характеристик. Якщо для Бекона головною причиною людських помилок є розум, позбавлений стійкої опори на досвід, то для Декарта навпаки – саме досвід, котрий породжує імовірне, неповне знання, є головною перешкодою до повного та всеохоплюючого знання. Декарт прагне розгадати таємницю найвищої надійності математичних доказів. Їхню ясність і строгість він справедливо пов’язує з радикально глибокою аналітичною роботою розуму. У результаті складні проблеми вдається розкласти на гранично прості і дійти до рівня, на якому істинність чи хибність тверджень може бути побачена безпосередньо, як у випадку математичних аксіом. Основою для перетворення філософії Декарт вважав математику і віддавав їй перевагу у своїх дослідженнях.

Найголовніша проблема, котрою переймався Декарт, була проблема пошуку очевидних істин, що лежать у основі всього нашого знання. Декарт пропонує з цією метою удатися до методологічного сумніву. Тільки з його допомогою можна відшукати істину, засумніватися в якій вже неможливо. Він вважав, що саме судження: ”Я мислю, отже, існую” – є найдостовірнішою з усіх аксіомою. Саме його Декарт вважає відправним пунктом, відштовхуючись від котрого і базуючись на якому можна конструювати усе інше знання.

Для Декарта, як і для Бекона, на першому місці була необхідність реформи наукового мислення на основі володіння правильним методом. Декарт був знайомий з індукцією Бекона і ставився до неї схвально, але був переконаний, що для наукового пояснення фактів потрібна „всезагальна математика” як правильний спосіб їх осмислення. Тому Декарт розробляє правила дедуктивного методу – переходу від загального до часткового. У своїй роботі „Розмірковування про метод” Декарт сформулював чотири основних правила, котрим необхідно слідувати, щоб вести свій розум до пізнання істини: 1) приймати за істину те, що самоочевидне, сприймається ясно і чітко і не дає приводу до сумніву; 2) правило аналізу – кожну складну річ розділяти на прості складові, доходячи до самоочевидного; 3) правило синтезу – йти від елементарного до більш складного; 4) вимога повноти перерахування та систематизації.

За Декартом, в нашому мисленні закладено багато ідей, які (наприклад, математичні) мають високу очевидність. Яким же чином вони з’явились у нашому розумі? Декарт схиляється до думки, що ці ідеї були вкладені в нас Творцем. Отже, Декарт є прихильником платонівської концепції “природжених ідей”, чим він і пояснює ефект ясності і виразності, дієвості інтелектуальної інтуїції – своєрідного внутрішнього зору, властивого нашому розуму.

Декарт вважає, що всі речі складаються з двох самостійних і незалежних одна від одної (але не від Бога, котрий їх створив) субстанцій - душі і тіла. Тілесна природа підкоряється виключно механічним законам, котрі можуть бути пояснені за допомогою математичної науки – механіки. Природа - суто матеріальне утворення, її зміст вичерпується винятково такими абстракціями, як протяжність та рух. Тварини і людські тіла підпорядковані дії тих же механічних принципів і представляють собою “саморушні автомати”, котрі приводяться в дію Божественним поштовхом. Власне на таких механістичних позиціях стояли усі філософи ХVІІ-ХVІІІ століть, коли формується та механістична картина світу, котра складала основу природознавства та філософії аж до початку ХІХ століття. Але таке бачення природи та людини в ній через призму законів та понять механіки обумовлює те, що у якості головної причини руху, початкового поштовху Декарт змушений був апелювати до Бога та припустити деїстичну ідею першого творчого акту.

Таким чином, філософія Декарта отримала назву дуалістичної, оскільки в ній постулюється існування двох субстанцій – матеріальної, котрій притаманна протяжність, і духовної, котрій притаманне мислення. Ці дві незалежні одна від одної субстанції, будучи продуктом діяльності Творця, поєднуються в людині, котра може пізнати і Бога, і створений ним світ.

Вплив Декарта на наступний розвиток філософії величезний. Вчення Декарта і різні напрямки філософії, що розвивали його ідеї, отримали назву картезіанства (від латинізованої форми його імені Картезій).

Продовжуючи раціоналістичну традицію Декарта, голландський філософ Бенедикт Спіноза (1631-1677) робить акцент не на методі пошуку істини, як Декарт, а на системі знань про світ. Спіноза вводить поняття єдиної і нескінченної субстанції і називає її Богом та Природою одночасно, розуміючи, однак, її в якості найзагальнішого визначення об’єктивної матеріальної причини існування речей природи. На думку Спінози, природі притаманна “абсолютно безконечна здатність свого існування” і вона не потребує для свого виникнення жодних ідеальних причин. Вона є causa sui, тобто причиною самої себе. Тому у Спінози природа, яка створена, співпадає з природою, що творить. Увесь Всесвіт виступає як цілісна система, підпорядкована причинній (каузальній) необхідності. На відміну від Декарта, Спіноза стає на точку зору філософського монізму, що визнає єдину першооснову світу. Субстанції притаманні два атрибути (лат. attributo – надаю, наділяю) – невід’ємні властивості: протяжність (простір) і мислення. Конкретними станами субстанції є модуси (лат. modus – міра, образ) - властивість предмету, що притаманна йому лише в деяких станах. В людині її тіло – модус протяжності, а душа – модус мислення. Проте Спіноза відносить мислення до всієї природи і тим самим вдається до своєрідного пантеїстичного гілозоїзму – оживленості матерії.

Важливою частиною філософії Спінози є етика, котра представляє собою нову систему поглядів на світ і місце людини в ньому. Головною його роботою є трактат “Етика”, викладений в оригінальній формі математичного виводу. Предметом і завданням етики, за Спінозою, є свобода людини, яку він розуміє як визволення з-під влади афектів. Виступаючи з позицій жорсткого детермінізму, він підкреслює: "Усе, що відбувається, відповідає вічному порядку і незмінним законам природи. Ніхто не вільний діяти за своєю примхою чи випадково - уся діяльність визначена минулим досвідом, фізичним і психічним складом, а також станом законів природи в даний момент”. Свободу Спіноза розглядає як пізнану необхідність: чим глибше пізнання необхідності, що міститься в законах, тим більше поле свободи людини. Таким чином, Спіноза вперше в історії філософії вирішує питання про співвідношення необхідності та людської свободи. Людина як мисляча істота повинна пізнавати природу і діяти у відповідності до її законів: свобода для людини полягає не у тому, що вона довільно визначає свою поведінку, примушуючи природу коритись своїй волі, а в тому, що вона приводить свої вчинки та думки у відповідність об’єктивним, необхідним зв’язкам речей. Людина досягає панування над природою лише тоді, коли буде здатною свідомо обмежити свої пристрасті. Спіноза доводить, що людина знаходить щастя, збагнувши обмеженість людських можливостей, розуміючи, що усі події носять необхідний характер, і тому не слід розтрачувати марно сили на боротьбу з тим, що відбувається, безглуздо давати волю почуттям. Розглядаючи кожну подію як складову частину величезної світової системи (у термінології Спінози - "під знаком вічності"), людина перестає як боятися, так і бентежитись з приводу подій життя, вона повинна виробити таке ставлення до світу, яке звільнить її від емоційної залежності від нього. “Не сміятися, не проклинати, а розуміти” – ось максима етики Спінози.

До проблеми людини в XVII столітті звернувся також французький філософ та математик Блез Паскаль (1623-1662), але із зовсім інших методологічних підстав. Після плідної творчої роботи в області природничих і точних наук (він – один із засновників теорії ймовірностей) Паскаль розчарувався в принципах раціоналізма і гостро поставив питання про межі науки, відзначаючи, що „доводи серця” виступають більш переконливими від „доводів розуму”. Тим самим він став попередником ірраціоналістичної тенденції в філософії, яка пізніше знайде свій яскравий вираз в екзистенціалізмі. Паскаль у своїх творах, зокрема в „Мыслях”, стверджує ідею трагічності і крихкості буття людини, котра постійно охоплена тривогою і відчаєм перед лицем мовчання безмежних просторів Космосу. Тому стан людини, вважав він, - це несталість, туга і занепокоєння. Одночасно Паскаль стверджує тезу про гідність людини, котра полягає у здатності мислити: «Людина – мисляча тростина».

Слід зазначити, що в центрі уваги філософів XVII століття були також проблеми дослідження соціальних процесів і такого важливого соціального інституту як держава. Найбільш плідно вони були розроблені відомим англійським філософом Томасом Гоббсом (1588-1769) у його творі „Левіафан”. Гоббс спробував пояснити походження і функції держави, виходячи з необхідності переходу від так званого "природного стану" до цивілізованого суспільства. Під природним він розуміє досуспільний стан, коли поміж людей ішла невпинна війна всіх проти усіх. Виходом з цього становища стала "суспільна угода" про добровільну передачу громадянами частини своїх прав спеціально створюваному "великому Левіафану" — державі (Левіафан — чудовисько). Хоча Гоббс був прихильником абсолютистської державної влади, але його концепція суспільства глибоко демократична, тому що виходить з рівності всіх людей як вихідного принципу договірних стосунків. Своєю концепцією Гоббс заклав основи новоєвропейського вчення про суспільство. Його ідеї мали великий вплив на видатних представників французького Просвітництва - Руссо і Вольтера, вплинули на французький матеріалізм XVIII століття, на теоретичне оформлення ідеології буржуазного лібералізму.