Проблема морального вибору: структура вчинку

Проблема вибору є проблемою, з якої власне й починається етика як теорія моральної діяльності. Адже людський вчинок набуває морального виміру лише тоді, коли він ґрунтується на виборі у полі протистояння Добра і Зла. В моральному розумінні моральна оцінка вчинку стає можливою і коректною у тому разі, коли його суб`єкт міг би його й не здійснити, обравши якийсь інший варіант поведінки. Саме тому вимушене добро не знаходить моральної оцінки, більше того – його просто не цінують, а вимушене зло прощають.

Раніше ми вже зазначали, що німецький філософ кінця ХVІІІ - початку XIX ст. Іммануїл Кант першим здійснив теоретичний аналіз моралі. Мораль Кант виводив із автономії волі, яка визначається не зовніш­німи причинами – чи то природною необхідністю, чи навіть божественною волею, а тим законом, який вона сама ставить над собою, визнаючи його вищим і єдино можливим. Цей закон, підкреслимо ще раз, Кант назвав “категоричним (безумовним) імперативом”. Отже, суто моральна проблематика починається там, де йдеться про вибір людиною тих чи інших намірів, цінностей, варіантів поведінки, цілей тощо. Свобода волі, як здатність людини вільно визначати свою власну життєво-практичну спрямованість, стає з усіх різновидів свободи найбільш істотною. Не випадково традиційне розуміння сутності вибору в усіх його формах - від політики до моралі - в першу чергу зводилось до проблеми самовизначення людини.

Моральна діяльність - найважливіший компонент моралі, що виявляється у вчинках. Вчинок, чи сукупність вчинків, що характеризує поведінку особистості, дає уявлення про її справжню моральність. Можна бути порядною, чесною людиною, узгоджувати свою діяльність з вимогами моралі і разом з тим нездатною до морального вчинку, оскільки останній стає можливим лише в ситуації власної відповідальної дії та вибору, пов’язаного з боротьбою мотивів, дискусійністю, проблематичністю ціннісних засад нашого буття. Отже, вчинок можна визначити як акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де вони ставляться під сумнів або заперечуються. Ознакою морального вчинку є обов`язкова відповідність його загальноприйнятим моральним нормам та цінностям, котрі в конкретній ситуації перестають бути абстрактними закономірностями моральної сфери і дотримання їх потребує від суб`єкта граничних зусиль його єства, дії на власний страх і ризик, без сподівань на загальне схвалення його власних моральних мотивів.

Вчинок містить три компоненти:

- мотив - морально усвідомлене спонукання здійснити вчинок, або ж мотивація - сукупність мотивів, що означає перевагу тих чи інших цінностей у моральному виборі індивіда, що здійснює вчинок;

- результат - матеріальні чи духовні наслідки вчинку, що мають певне значення;

- оцінка оточуючими як самого вчинку, так і його результату і мотиву. Оцінка вчинку здійснюється в співвіднесенні з його соціальною значимістю: його значенням для тієї чи іншої людини, людей, колективу, суспільства тощо.

Оскільки кінцеві результати людських вчинків далеко не завжди збігаються з мотивами, то звідси випливає така етична проблема: як ми повинні оцінювати людські вчинки – за їхніми мотивами чи результатами, котрі вони спричиняють. В етичній теорії, зокрема, давно вже існує так звана теорія моральної доброти, в котрій наголошується на виключному значенні мотиву у моральній оцінці людської діяльності. До її найбільш відомих прихильників можна віднести М. Лютера (1483-1546), І. Канта (1724-1804), Ж.-П. Сартра (1905-1980). Теорія моральної доброти акцентує увагу на моральному контролі над внутрішнім станом людини в найбільш безпосередніх її проявах, коли в якості головного критерію оцінки вчинків виступає чистота моральних намірів. Так, І. Кант наполягав на тому, що при виконанні морального обов`язку важливим є не конкретний зміст і результати вчинку, а, в першу чергу, наміри людини, котрі повинні витікати із почуття безкорисливої поваги до обов`язку та готовності беззастережно підкорятись йому. В теорії моральної доброти така беззастережність набуває особливої гостроти, оскільки вона звернена безпосередньо до душі й найбільш глибинних переживань особистості.

Інша, протилежна точка зору, котра в етичній теорії набула назви етичного консеквенціалізму (від лат. consequentia – наслідки), виходить з пріоритету при встановленні морального значення вчинку результатів, наслідків і репрезентована такими напрямками в етичній науці, як гедонізм та утилітаризм. Можна сказати, що консеквенціалістськими є всі матеріалістичні концепції моралі, де першочергова увага звертається на задоволення певних потреб людини, виконання нею певних соціальних функцій, котрі складають смисложиттєву основу її особистісного буття. Консеквенціалістська етика, в порівнянні з теорією моральної доброти, є більш поміркованою і схильною до врахування людських недоліків та слабких сторін – мінливості вдачі, слабкості волі, тиску зовнішніх обставин тощо. Натомість, вона вимагає від людини не просто доброго наміру, “внутрішнього благочестя” (М. Лютер), а чіткої відповідності намірів результату, обов`язкового доведення започаткованої справи до кінця, що, в свою чергу, потребує довготерпіння, розсудливості, наполегливості, методичності та безпристрасності у досягненні мети. Не випадково Ф. Ніцше людину, котра приймає для себе дану етичну позицію, називав людиною “довгої волі”.

Слід сказати, що очевидні позитивні та негативні сторони обох зазначених точок зору на вирішення проблеми співвідношення мотиву та результату дії тісно пов`язані між собою, випливають навіть одна із одної. Однак і будь-які спроби позбавитись негативу, створивши третю точку зору, приречені на неуспіх самою практикою та досвідом спілкування, де ми вдаємось, в залежності від ситуації, або до першого, або до другого підходу. Нерідко людину ми оцінюємо за її мотивами і намірами, усвідомлюючи при цьому, що самі ці наміри та мотиви не будуть етично досконалими, якщо вони не втіляться у конкретній дії, не будуть відповідати об`єктивному результату. Лише тоді наміри та мотиви зможуть набути реального значення. З другого боку, моральна вагомість позитивного результату людської дії набагато зросте, якщо вона буде здійснена не навмання, імпульсивно, а як результат втілення добре осмисленого задуму, спрямованого на послідовне та реальне утвердження добра.