Середньовічна схоластика. Т. Аквінський як систематизатор схоластики

Середньовічна філософія увійшла в історію під іменем схоластики, головна відмінна риса котрої полягає в тому, що вона свідомо розглядає себе як науку, поставлену на службу теології. Джерела схоластики можна шукати в пізно-античній філософії з її установками на вичитування відповідей з авторитетних текстів Платона, Аристотеля, енциклопедичного підсумовування різноманітної проблематики. Остаточного свого оформлення схоластика набуває з появою теології як шкільної (від лат. shola) раціональної дисципліни. В умовах, коли релігія представляла собою універсальну форму розвитку усіх форм суспільної свідомості, в тому числі і філософії, схоластика в якості неперевершених авторитетів використовує Святе писання та частину спадщини античної філософії (Платон, Аристотель, неоплатоніки, стоїки), супроводжувані коментарями отців церкви. Вважалось, що в цих текстах “вічна істина” міститься з самого початку і все суще пояснюється як наслідок причин, котрі містяться у даних текстах, які можна передбачити за допомогою вірно побудованих формально-логічних умовиводів. Схоластичне мислення постійно йде шляхом дедукції (від загального до окремого, конкретного) і майже не знає індукції (від конкретного до загального). Особливістю останньої є її здатність до прирощення якісно нового знання, котре може йти врозріз з головними догматами віри. Звідси схоластичне філософствування повинне було розвиватись у чітко визначених межах тлумачення (коментування) тексту та конкретизації відомих та безперечних істин. Схоластика з її опорою на дедукцію безумовно не сприяла розвитку природничих наук, однак, до її позитивних рис можна віднести, через її схильність до формально-логічної проблематики, те, що завдяки їй була збережена наступність інтелектуальних надбань античної філософії.

Тома Аквінський виступив великим систематизатором схоластики. Як вже зазначалось, він стояв на позиціях помірного реалізму і мав намір, з одного боку, затвердити автономію філософського розуму, а з іншого - співвіднести розум з вірою. В основі онтології Томи лежить аристотелівська антитеза “потенційного” (можливого) і актуального (реального). “Чиста потенційність” – матерія, “найслабкіший вид буття”, котрий характеризується лише здатністю до сприйняття чогось ззовні. “Актуальне” – це реалізованість, здійсненність, завершеність і тим самим уже досконалість. Актуальною, на думку Томи, у своїй протилежності матерії є форма – принцип порядку та досконалості. По аналогії з “формою форм” Аристотеля, Тома у якості абсолютної актуальності, котра не припускає будь-якої потенційності, постулює Бога – джерело усякого оформлення. Якщо форми речей є однаковими, то самі речі у результаті поєднання форми та матерії різняться між собою саме завдяки матерії. Власне й люди різняться між собою, на думку Томи, по тій же причині - однакові та вічні душі вселяються у різні тілесні оболонки, котрі й визначають її індивідуальні риси.

Починаючи з Томи Аквінського, радикально змінюються філософські орієнтації. Відтепер вважається, що Творець створив світ заради слави людини, щоб розмовляти зі своїм творінням, тому що Слово має потребу у відповідному слові, що й передбачає існування людини.