Етичні погляди епохи Відродження

В епоху Відродження знову відбувається зміна моральних орієнтирів: основними засадами моралі починають виступати принципи антропоцентризму та гуманізму, відроджуються ідеї гедонізму і евдемонізму. Гуманісти відкинули жорсткі рамки середньовічної догматики, зверненість виключено до текстів Священного писання і закликали звернутися до самого життя, до людини, що діє і сповнена сил. Звичайно, фігура Бога все ще присутня в творчості діячів Відродження, але вона вже - на другому плані. На авансцену етичної думки виходить тілесний, активний вільний і творчий індивід. В трактаті Лоренцо Валли (1407-1457) “Про насолоду” стверджується, що саме насолода є головним законом людського життя: в радощах та насолоді, а не в аскезі людина знаходить сама себе. Лоренцо Валла дотримується яскраво вираженого принципу індивідуалізму, що було тоді знаменням часу. Піко дела Мірандола (1463-1494) в своїй “Промові про гідність людини” стверджує, що доля людини є наслідком її природної вільної активності. Людина є особливий “мікрокосмос”, і вона має виключне право на те, щоб творити своє буття за власною волею і вибором. Отже, центральна ідея вчення Мірандоли: особливе положення людини у світобудові в силу того, що вона причетна до усьому земного і небесного, від нижчого до найвищого. У поєднанні зі свободою волі це дає людині космічну незакріпленість, творчу здатність до самовизначення, що уподібнює її Богу.

Оригінальність, яскрава індивідуальність стають в цей час особливо важливими в системі моральних цінностей. Людина Відродження виступає в якості творця свого життя та долі, сама визначає своє місце в світі і свої відносини з ним. Людський рід увесь час рухає себе в напрямку від тваринного до божественного. Ці тенденції знайшли свій вираз також в творчості Данте, Петрарки, Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Еразма Роттердамського.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження належить вченню Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Він вперше розділяє мораль та політику. З його точки зору влада, політика являють собою явища позаморального плану, спрямовані на зміцнення національної держави, а сила і цілісність держави - це вище благо. В своїй праці “Государ” Макіавеллі заперечує провідну роль релігії та церкви в формуванні морально досконалої особистості, стверджуючи, що це є прерогативою сильної централізованої держави. Він навіть припускав використання будь-яких засобів заради утвердження необмеженої влади: мета виправдовує засоби. Тому він вважає, що для успішного вирішення політичних проблем прийнятні усі засоби: обман, хитрість, підступництво і насильство. Мішель Монтень (1533-1592) у своїй основній праці “Досвіди” проголошує пріоритет особистого індивідуального життя, самоцінність людської особистості, що керується в своєму житті розумом.

Важливим явищем культури пізнього Відродження стала Реформація – антикатолицький і антифеодальний рух, основними лідерами якого виступили Мартін Лютер (1483-1546) та Жан Кальвін (1509-1564). Ідеологи Реформації виступили проти церкви як посередника між Богом і людиною, з ідеєю «виправдання лише вірою», ідеєю священства усіх віруючих. Лютер виходив з ідеї напередвизначеності, згідно з якою певні люди од самого початку приречені Богом на пекло, вічну смерть, і будь-які їх зусилля змінити власну долю марні. Інші ж люди, навпаки, обрані для вічного життя. Однак справа в тому, що ніхто точно не знає, є він обраним чи ні. Підтвердження обраності можна побачити лише в успіхах своєї земної діяльності. Ідея обраності сполучається в протестантизмі з ідеєю покликання – закладеного Богом в людину призначення до певної діяльності: саме успішна реалізація покликання і служить підтвердженням обраності. Ідея покликання означає визнання самоцінності земного буття людини, те, що божественну благодать слід здобути власними зусиллями.

Ще однією важливою рисою протестантської ідеології став принцип особистої моральної відповідальності, обґрунтований посиланням на присутність Бога в душі людини. Це положення протестантизму фактично означало возвеличення людини, сприяло формуванню незалежної особистості, що здатна відкинути традиційні устої суспільства, старі авторитети.

Таким чином, ідеї Реформації співзвучні ідеям Ренесансу в плані звільнення людини від пут феодалізму, сприянні розвитку буржуазних відносин, які вимагали активної, суверенної особистості, хоча Реформація і була протестом проти ренесансного обожнення людини. Обмеживши авторитет і претензії церкви в питаннях віри і моралі, протестантизм захистив свободу совісті і достоїнства особистості незалежно від місця в соціальній ієрархії, освятив моральну цінність світської праці і заповзятливості.

Епоха Відродження, коли почався процес звільнення людини від середньовічного світогляду, пов’язана у нашій свідомості з ідеалами гуманізму і просвітництва. Заслуга мислителів Ренесансу – в подоланні середньовічної схоластики та у створенні засад філософії Нового часу.