Проблемно-пошукові завдання

1.Проаналізуйте основні етапи історико-філософського процесу в Україні.

2.Охарактеризуйте особливості розвитку філософії в Києво-Могилянській Академії.

3.Розкрийте сутність вчення Г. Сковороди про “дві натури” та “три світи” (роботи: “Диалог: имя ему — потоп Змиин”; “Начальная дверь к христианскому добронравию”);

4.Проаналізуйте, як вчення Сковороди про „сродну працю” пов’язане з пошуками людиною щастя. Чи згодні Ви з поглядами українського філософа?

5.Часто підкреслюють: “Сковорода – це український Сократ”. Зробіть порівняльну характеристику поглядів цих двох мислителів: що у них було спільного, а що – відмінного.

6.Як Ви вважаєте, чому Сковорода заповідав написати після його смерті таку епітафію: „Світ ловив мене, але не спіймав”?

7.Проаналізувати, яке місце відводиться серцю в філософській концепції П.Юркевича.

8.Охарактеризуйте, як філософські погляди знайшли відображення в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

9.Розкрийте погляди Д.Чижевського на психологічні риси українського народу.

10.Порівняти погляди на оцінку ролі розуму в поведінці людини в західноєвропейській та українській філософській традиції. Якими чинниками, на Вашу думку, обумовлені ці розбіжності?

Тематика доповідей та рефератів

1.Філософські ідеї в духовній культурі Київської Русі.

2.Філософія Києво-Могилянської академії: представники і напрямки.

3.Г.Сковорода – український Сократ.

4.Г.Сковорода: життя та філософські погляди.

5.Вчення про „стродний труд” у філософії Г.Сковороди.

6.П.Юркевич та його „філософія серця”.

7.Філософські ідеї в літературній спадщині Т.Шевченка та Л.Українки.

8.Філософські погляди І.Франка.

9.Історико-філософська концепція Д.Чижевського.

10.Розвиток філософської думки в Україні в контексті європейської філософської традиції.

Література

Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода. К., 1992.

Горський В.С. Історія української філософії. К., 1996.

Історія філософії України: Хрестоматія. К., 1993.

Огородник І.В., Огородник В.В. Історія філософія України. К., 1999.

Розвиток філософської думки в Україні. К., 1994.

Сковорода Г. Повне зібрання творів: у 2-х т. К., 1973.

Чижевський Д. Нарис з історії філософії на Україні. К.,1992.

Юркевич П.Д. Философские произведения. М., 1990.

Тема 8. Тенденції розвитку сучасної світової філософії Зміст теми:

§1. АналітичнИй напрямок у філософії хіх-хх ст. 1. Неопозитивізм. 2. Постпозитивізм. 3. Прагматизм. 4.Герменевтика.

§ 2. Антропологічний напрямок у філософії хіх-хх століття. 1. «Філософія життя». 2. Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм. 3. Філософія екзистенціалізму.

АНАЛІТИЧНИй НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ.

Неопозитивізм

Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний). Цей філософський напрямок заперечує значення традиційної філософії. Ідеал позитивізму - позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї настанови відбувається і переорієнтація філософії. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» XІX ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм рубежу XІX-XX ст., і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм.

Основні ідеї позитивізму були сформульовані в середині ХІХ століття в працях Огюста Конта, Джона Стюарта Мілля, Герберта Спенсера. Пріоритет в заснуванні позитивізму належить Огюсту Конту (1798 - 1857). У своїй роботі «Курс позитивної філософії» він говорить про три стадії історичного розвитку людства. На першій стадії – теологічній – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість; на другій – метафізичній – в явищах починають вбачати недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика»; третя стадія – наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання. Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин («чому»), не в поясненні, а в описі явищ і того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збір фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають повторювані зв’язки і відношення між явищами. Знання законів служить поясненню явищ і передбаченню майбутнього. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі науки. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.

Успадкувавши від просвітителів віру в прогрес і в людський розум, Конт вважав, що в основі соціальної динаміки лежить духовний прогрес. Людина, за Контом, за своєю природою егоїстична, але в суспільстві вона вчиться альтруїзму. Конт уявляв досконале майбутнє суспільство, що виникне в результаті духовно-морального поступу, як таке, де будуть панувати порядок як підстава і прогрес як мета, де буде проводитись розумна соціальна політика, виникне всесвітня федерація народів з центром у Парижі. Важливим елементом нового суспільства повинна стати нова релігія, яка буде полягати в обожнюванні людства, вихованні людей в дусі усвідомлення їхньої спільності, в дусі альтруїзму. В пропаганді цієї релігії значна роль Конт відводить вченим і артистам – «позитивним священикам», співпраця яких символізує єдність розуму і почуття.

Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). Емпіріокритицизм виник в ситуації бурхливого розвитку фізики в 70-80-х роках XIX століття, коли відкриття в області термодинаміки та інших сферах науки показали обмеженість механістичного природознавства. Мах і Авенаріус прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Але при цьому вони усували з нашого знання все, що свідчить про об’єктивність даного в досвіді. Для обґрунтування своєї позиції очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» тощо Мах вводить у філософію «принцип економії мислення», а Авенаріус – «принцип найменшої трати сил». На їх погляд, ці принципи повинні стати керівними для наукового пізнання.

Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.

Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивісти посилили критичну настанову щодо філософії, оголосивши її проблеми і, зокрема основне питання філософії, псевдопроблемами, проблеми, «позбавленими змісту». Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стане науковою, перестане бути «метафізикою», а набуде позитивного життєво-практичного значення, тобто буде орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного позитивного знання - обґрунтованого, надійного, яке можна перевірити.

Таким чином, філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість. Для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки на істинність. Вона передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних «атомарних суджень»; виділення у реальності таких само «атомарних фактів»; співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами». Тим самим процедура верифікації вимагала зіставлення провідних положень теорії з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта. Вчені, обмінюючись результатами своїх спостережень (протоколів), зіставляють підсумки проведеної верифікації. Таким шляхом досягається об’єктивність наукових результатів. Отже, критерієм об’єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством - не окремим, а саме колективним суб’єктом. Висловлення, з погляду неопозитивістів, можуть бути істинними, помилковими і такими, що не мають сенсу. Істинні і помилкові входять у зміст науки, оскільки вона розвивається шляхом боротьби думок і концепцій, а такі, що не мають сенсу, повинні бути еліміновані (усунуті) з неї.

Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання. Завдання методолога-філософа повинно зводитися до логічного аналізу мови науки, до прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу філософських понять і суджень, від речень природної мови, не перевірених досвідом. На місце філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.

Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Це пов’язано з тим, що теоретичне, наукове знання не зводиться цілком до досвіду. Наукові теорії «підносяться» над емпіричним досвідом, вони вводять поняття і понятійні конструкції творчого плану, що не мають прямого чи непрямого еквіваленту в подіях, фактах досвіду, експериментах.

Слід зазначити, що неопозитивізм сприяв вдосконаленню мови науки; зробив великий внесок в розробку математичної логіки; під його впливом суттєво змінилися уявлення про науку, яка стала розумітися не як картина дійсності, а як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.