Філософське вчення г.Сковороди

Григорій Савович Сковорода (1722-1794) займає особливе місце не тільки в українській філософії, а й у новоєвропейській. Він створює оригінальну для свого часу концепцію, у якій не було місця простому відтворенню, коментуванню думок його попередників та сучасників. Його по праву можна вважати попередником європейського інтуїтивізму та екзистенціалізму.

Раціоналізму та Просвітництву ХVІІІ ст. Сковорода протиставив свою “філософію серця”, цілковито зосередившись на проблемі сенсу та мети людського буття. У ній він намагався поєднати ідеї античних мислителів, патристики та Відродження з конкретним індивідуалізмом Біблії, яка відіграє роль основного джерела істини, головного дороговказу, з яким Сковорода постійно звіряє свої думки. Саме з Біблії філософ черпав одну з головних ідей своєї системи – містичний символізм та ірраціоналізм. Символи Біблії “открывают в нашем грубом практическом разуме второй разум, тонкий, созерцательный, окрыленный, глядящий чистым и светлым оком голубицы. Библия поэтому – вечнозеленеющее плодоносящее дерево. И плоды этого дерева – тайно образующие символы» (Эрн В.Г. Сковорода.- М.,1912.-С.246).

Майже за сто років до появи ірраціоналізму Сковорода, взявши за основу критерію вищої істини свою “філософію серця”, звертав увагу на обмеженість розуму, його схематизм та односторонність у пізнанні світу, неможливість збагнути живий зв’язок людини зі світом, і головне – саму людину. Негативний вплив розуму проявляється у тому, що люди з часом втратили здатність засвоювати приховану сутність символів і тепер осягають Біблію лише формально, буквально, тримаючись за зовнішню сторону її настанов. Звідси й моральна деградація, зневіра у релігії, невпинна гонитва за достатком і зрештою втрата людиною самої себе.

Структурним принципом філософії Сковороди є діалог; діалогічними є основні його філософські праці: “Разговор дружеский о душевном мире», «Разговор, называемый алфавит, или букварь мира», «Діалог. Имя ему – Потоп зміин”, “Наркісс. Разлагол о том: узнай себя” та інші. Адже “вищу істину” можна пізнати не розумом, а серцем, душею у щирому, відвертому спілкуванні з іншими людьми – носіями багатого життєвого досвіду, тієї життєвої “філософії”, котру Сковорода переносив на сторінки своїх численних притч, байок, віршів, діалогів, листів.

Майже все своє життя Сковорода подорожував по світу, і скрізь, де б він не був, доносив до людей своє одухотворене вчення, розмовляючи з ними простою доступною їм мовою. Мандрівного філософа Сковороду по праву вважають “українським Сократом” за його невтомну подвижницьку просвітницьку діяльність, головною метою якої було залучення люду до філософії, допомога кожному у його духовному народженні. Порівняння Сковороди з Сократом є доречним ще й тому, що Григорій Савич і у своєму повсякденному житті завжди твердо дотримувався своїх переконань, демонстрував їх істинність та дієвість на своєму власному досвіді. Будучи високоосвіченою і різнобічно розвиненою людиною – чудовим знавцем латини, грецької, давньоєврейської та кількох європейських мов, обдарованим поетом та музикантом, – народний філософ спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, одягався “пристойно, але просто”, був завжди “веселий, бадьорий, помірний, цнотливий, усім задоволений, шанобливий”, “з усього виводив мораль, обирав та любив друзів по серцю їх, мав набожність без марновірства, вченість без чванливості, обходження без лестощів”.

Центральною ідеєю філософії Сковороди є його вчення про три світи: макрокосм, або Всесвіт; мікрокосм, або людину; символічна реальність, як єднальна ланка між ними - Біблія. У свою чергу, кожний з цих світів складається з “двох натур”: видимої - осягається почуттями - тварний світ і невидимої - Бог.

Сковорода вважав, що головною проблемою людського існування є виявлення невидимої “натури”, а саме – виявленні “внутрішньої”, “сердечної”, “єдиної” людини. Щастя не зовні, а усередині нас. Йдучи за Епікуром, філософ закликав шукати щастя не в багатстві і славі, а у душевному спокої. Людське щастя, повчав мандрівний філософ, знаходиться поряд з нами, всередині нас самих. Воно – не у фальшивій славі, грошах чи владі над іншими, а у душевному спокої, чистій совісті, любові до рідної землі (“Не ищи щастя за морем…,не странствуй по планетам, не волочись за дворцами”). Досягти щастя можна, пізнавши свою власну природу, прислухавшись до свого власного серця – воно є єдино істинним життям і знаряддям пізнання. Пізнай самого себе – головна вимога філософії Сковороди. Своє бачення процесу самопізнання Сковорода розкриває через концепцію “сродного труда”. У кожну людину Бог вкладає “тайний закон сродности” – призначений тільки для неї, персональний шлях до щастя та душевного спокою, котрий полягає у праці, що найбільшою мірою відповідає її природним нахилам, здібностям.

Філософія Г. Сковороди демонструє самоцінність людського життя, повагу до особистості, її право на автономність та самовизначення у світі. Простота стилю, діалогічна форма вираження ідей, вільнодумство і навіть містичність та таїнство деяких епізодів життєвого шляху Г. Сковороди сприяли широкій популярності як особистості, так і творів видатного українського філософа.