Філософія української революційної демократії

Розвиток соціально-політичної та філософської думки в Україні XIX та початку XX сторіччя пов'язаний, перш за все, з діяльністю Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка. Їх діяльність представляє революційно-демократичний напрямок в історії національно-визвольного руху в Україні. Щоб боротися проти соціального і національного гноблення, здійснюваного самодержавною владою, представники різночинної інтелігенції у грудні 1845 р. створили Кирило-Мефодіївське товариство.

Душею Кирило-Мефодіївського товариства був Тарас Григорович Шевченко (1814-1861). Його світогляд формувався в боротьбі за демократичні ідеали, соціальне і національне визволення України. У своїх творах: «Кобзар», «Сон», «Кавказ», «І мертвим, і живим», «Заповіт», «Єретик» та ін. - він виступав як непримиренний ворог кріпосництва та царату. Він постійно звертається до долі України, яка для Шевченка - уособлення його особистого світу. Він першим в українській літературі відверто закликав українців не цуратися самих себе. Нація мислиться ним в образі будинку, "рідної хати": "у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Поряд з ідилічними картинами сільського життя, він описує тяжке життя пригнобленого народу. Відчуття злої долі, що нависла над Україною - одна з провідних тем творчості Шевченка. Причина цього - і зовнішні вороги, і фальшиві і злі сини своєї країни, що "кайданами міняються, правдою торгують". Щасливе майбутнє народу - у звільненні від кріпосництва і національного гніту, у вільній родині серед інших вільних народів. Досягнення звільнення, вважає Шевченко, передбачає як внутрішнє духовне перетворення (викорінювання рабської психології), так і можливість розправи з поневолювачами народу ("добре вигострить сокиру, та й заходитися вже будити" волю). Борючись за утвердження української мови, культури, Шевченко, в той же час, був позбавлений національної обмеженості: зі співчуттям він пише про боротьбу слов'янських і інших народів проти неволі (поема "Сон", "Кавказ"). Усю його творчість пронизує гуманізм. Прославляння людини-борця, жінки-матері, співчуття до тих, хто в неволі і приниженні - характерна риса духовної спадщини Шевченка. Складним є ставлення Шевченка до релігії. З одному боку, він звертається до біблійних текстів, використовує їх у боротьбі за волелюбні ідеали, для зображення оптимістичних картин майбутнього, а з іншого боку - викриває церковників, що ставлять релігію на службу гнобителям, покріпаченню, вказує численні приклади відхилення від біблійних принципів у реальному житті.

Світогляд Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-Квітки, 1871-1913) формувався під впливом ідей революційного демократизму. Засобом досягнення кінцевої мети визвольного руху вона вважає революційні дії. Її надії пов'язувались з робітничим класом, боротьба якого, як зазначала поетеса, є боротьбою за поступ соціальний і культурний, бо визволення пролетаріату мусить бути визволенням цілої суспільності людської. Леся Українка засобами своєї творчості намагалась піднести пафос боротьби, показати її значення для прогресу, для визволення рідного краю. Однією з особливих ознак лірики Лесі було утвердження героїчного в концепції нової людини. Письменниця зверталась до історичних постатей, гіперболічних метафор, алегоричних образів, за допомогою яких закликала до дії, боротьби, засуджувала пасивність. Усе життя Лесі Українки було пройняте любов'ю до рідного краю, до свого народу, глибокою вірою в прийдешню свободу. Вона була взірцем відданості народній справі для всієї інтелігенції початку XX ст.

Франко І.Я. (1846-1916) - видатний український письменник, суспільний діяч, філософ. Його головна філософська праця - "Із секретів поетичної творчості", але свої ідеї він викладав також у своїх художніх творах. Франко відстоював матеріалістичну позицію, критично ставився до ідеалістичних систем Гегеля, Шопенгауера, Ніцше, містицизму, називаючи "дикою фантазією" догмат про безсмертя душі, стверджував тезу про безмежні можливості пізнання, виступав за поєднання науки і праці, проти відриву теорії від практики.

Франко виступає як прихильник соціалістичне вчення (брошура "Про соціалізм"), але з обережністю ставився до марксистської моделі майбутнього, пророкуючи згортання демократії, приниження людського достоїнства і засилля тоталітарної держави. Погоджуючись з тезою про домінування продуктивних сил у житті суспільства, Франко, одночасно, критикував "теорію економічного матеріалізму", звинувачуючи марксизм в історичному фаталізмі. Критерієм дійсного прогресу повинно бути не збільшення багатства, прогрес науки, мистецтва самі по собі - а звільнення людської особистості, розширення свободи людської діяльності, можливостей щастя індивіда. Але щастя неможливо здійснити поодинці, а тільки в такій людській спільноті як нація, що має для цього стати цілісним культурним організмом. Це досягається шляхом усвідомлення індивідами, що складають націю - ідеалу, що їх поєднує, і вірою в цей ідеал. Важлива роль у цьому належить, за Франком, мужній особистості, покликання якої - прокласти народу шлях у щасливе майбутнє – франківський образ Каменяра - "вічного революціонера". У зв’язку з цим він велику роль відводив українській інтелігенції, яка повинна виступити будителем маси, і критикує тих українських інтелігентів, які надмірно зайняті теоретичним абстрактним міркуванням.

Таким чином, у філософських, соціально-політичних і морально-етичних шуканнях Т. Шевченка, Л. Українки та І. Франка віддзеркалилась ідея боротьби за національний розвиток українського народу на принципах свободи і демократії. При цьому економічний, соціальний, духовний і політичний поступ України не мислився ними без вивчення і використання позитивного світового та європейського досвіду, без поєднання національного і загальнолюдського. Основну мету їх наукових пошуків зазначено словами І. Франка: «Ми мусимо навчатися чути собі українцями... Мі повинні ... поперед усього пізнати ту свою Україну..., щоб ми розуміли усі вияви її життя, щоб почували собі справді практично частиною його».