Розділ 4. Економічне життя України в першій половині 90-х років. Уряди України

Прем'єр-міністр	Період перебування при владі
В. Фокін	Квітень 1991 — жовтень 1992 р.
Л. Кучма	Жовтень 1992 — вересень 1993 р.
Ю. Звягільський	Вересень 1993 — червень 1994 р. (виконуючий обов'язки)
В. Масол	Червень 1994 — березень 1995 р.
В. Марчук	Березень 1995 — травень 1996 р.
В. Лазаренко	Травень 1996 — липень 1997 р.
В. Пустовойтенко	Липень 1997 — грудень 1999 р.
В. Ющенко	Грудень 1999— квітень 2001 р.
А. Кінах	Квітень 2001 — листопад 2002 р.
В. Янукович	Листопад 2002 — грудень 2004 p.
М. Азаров	Грудень 2004 — січень 2005 р.

1. Гальмування ринкових реформ.

Для багатьох мешканців України (якщо не для більшості) головним мотивом голосування на референдумі за незалежність була надія, що, позбувшись економічного визиску Москви, республіка забезпечить своїм громадянам високий рівень матеріального добробуту. Але перші роки незалежності принесли розчарування. Рівень життя продовжував падати ще швидшими темпами. Економічна криза переросла у справжню катастрофу.

Соціально-економічна та політична ситуація в Україні значно загострилася після того, як Росія ввела і нав'язала Україні лібералізацію (фактично — адміністративне підвищення) цін з 2 січня 1992 р. Уряд не захистив республіку від експансії грошової маси з Росії та інших держав колишнього СРСР. Запровадження з 10 січня 1992 р. купонів багаторазового використання лише незначною мірою пом'якшило ситуацію. Зростання "лібералізованих" цін коливалося в межах від 3 до 50 разів. Підвищення заробітної плати, стипендій та пенсій не компенсувало значного зниження життєвого рівня населення. Особливо постраждали від "лібералізації" малозабезпечені верстви. Уряд запровадив індексацію зарплати та інших виплат.

У таких умовах Україні довелося робити перші реальні кроки до ринкової економіки. Центральна проблема ринку — це проблема відносин власності. В Україні на 1 січня 1990 р. 98% основних виробничих фондів належали державі. Щоб зламати неефективну командно-адміністративну систему господарювання, необхідно було роздержавити економіку, зробити її багатоукладною.

Підставою для формування приватного сектора економіки стали прийняті Верховною Радою закони "Про приватизацію майна державних підприємств" (4 березня 1992 р.), "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" від 6 березня 1992 р. та прийнятий того ж дня Закон України "Про приватизаційні папери".

Здійснювана у республіці приватизація мала такі основні форми: акціонування підприємств, зокрема великих; викуп майна зданих в оренду державних підприємств за рахунок доходів орендарів; прямий викуп майна державного підприємства без попередньої оренди членами трудового колективу; продаж підприємств за конкурсом або на аукціоні окремим громадянам. Відбувалася вона і в інших формах.

Поряд з акціонуванням, орендою, розвитком кооперації, фермерства, малого підприємництва швидкими темпами відбувалася "дика" приватизація, що відкрила шлях первісному нагромадженню капіталу. Новоявлені підприємці допомогли "тіньовикам" відмити неправедно нажиті мільярди, у тому числі й приховані капітали колишньої КПРС—КПУ. Потім вони на "законних" підставах почали переводити державні (народні) ресурси в структури приватного сектора.

Практикувалася і "зовнішня" приватизація — продаж державної власності іноземному капіталу. Реалізації цього права сприяв Закон України "Про іноземні інвестиції", прийнятий 13 березня 1992 р. Він встановлював необхідні гарантії, відсутність яких стримувала приплив закордонного капіталу в економіку республіки.

З метою нейтралізації диктату монопольних виробників товарів та послуг Верховна Рада прийняла Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (18 лютого 1992 р.).

Незважаючи на те що законодавча база для приватизації була в основному сформована, роздержавлення відбувалося вкрай повільними темпами. І через три роки після проголошення незалежності в українській економіці домінував державний сектор.

Здобуття політичної незалежності України створило умови для досягнення нею економічного суверенітету, переходу до ринкових відносин, а отже, вивільнення продуктивного і творчого потенціалу народу. Але відсутність концепції економічного розвитку країни унеможливлювала швидкий вихід з кризи. Спробою розробити таку концепцію стали "Основи національної економічної політики України", запропоновані Президентом і схвалені Верховною Радою 24 березня 1992 р. Серед головних засад цього документа зауважимо такі: розвиток ринкових відносин, запровадження власної грошової системи і вихід з рубльового простору (вийшли 16 листопада 1992 р.), приватизація і демонополізація, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності. Доручення Президента України Кабінету Міністрів щодо розробки до середини травня того ж року законодавчих та нормативних актів для реалізації обраного курсу не було виконане. Натомість у вересні уряд Фокіна оприлюднив план дій, який фактично передбачав відхід від ринкових реформ і повернення до командно-адміністративної системи управління економікою. До цього кроку уряд старанно підготувався, збільшивши лише 1991 р. апарат управління на 13,2%. Антиринкова політика виконавчої влади викликала рішучий опір демократичних сил і зумовила падіння Кабінету Фокіна.

Уряд першого Прем'єр-міністра незалежної України (листопад 1990 р.— жовтень 1992 р.) припустився низки серйозних прорахунків. Саме Вітольд Фокін без консультацій з урядом і парламентом погодився з нав'язаною російською стороною оцінкою частки внеску України в економіку СРСР — 16,37%, тоді як більшість економістів оцінюють її не менш як у 21—22%. Однак республіка так і не отримала навіть тієї заниженої частини золотого й алмазного фондів, кораблів усіх флотів СРСР, нерухомого майна за кордонами колишнього Союзу, приміщень посольств і представництв та чимало іншого спільного добра, одноосібне привласненого Росією.

Уряд Фокіна дозволив двотижневе (з 2 по 16 січня 1992 р.) масове і безконтрольне пограбування України зайшлими російськими покупцями після лібералізації цін, коли отримуючи утричі вищу зарплату, сусіди спустошили нічим не захищений український ринок, скориставшись запізнілим введенням купоно-карбованців і "прозорими" кордонами. Відсутність передоплати продукції спричинила масове вивезення товарів і багатомільярдну заборгованість російських підприємств партнерам в Україні. А перехід Росії на світові ціни за енергоносії призвів до великого державного боргу і вимушеної торгівлі Чорноморським флотом та Севастополем. Цю ситуацію значною мірою спровокував уряд Фокіна саботуванням будівництва нафтового терміналу під Одесою, який дозволив би послабити залежність України від поставок пального з Росії.

Спад виробництва і рівня життя у 1991—1992 рр. набув загрозливих масштабів. Так, національний доход 1991 р. знизився на 10, а наступного року — на 14%. Якщо до 1985 р. рівень продуктивності праці в Україні був найвищим в СРСР, то 1992 р. він лише у промисловості був на 25% нижчим, ніж у Росії. Валова продукція промисловості за два згаданих роки скоротилася на 13,4, а сільського господарства — на 18%. Виробництво товарів народного споживання становило 84,3% рівня 1990 р., у тому числі продовольчих — лише 73. Роздрібний товарооборот сягнув ще нижчої позначки — 69,9%. Обвально зменшилися транспортні перевезення. Протягом 1992 р. гуртові ціни промисловості зросли у 42 рази, а паливної, зокрема, — у 237. Уже в першому півріччі середньодушовий дохід 87% жителів України став нижчим від мінімального споживчого бюджету.