3. Закон України „Про мови” та проблеми його реалізації.

Серед найгостріших питань суспільно-політичного життя другої половини 80-х років було питання національно-мовного статусу республіки. Завдяки гласності широкі кола громадськості усвідомлювали глибину деформацій у сфері функціонування української мови - мови корінного народу України. Об'єктом дискусій стали відомості щодо масштабного зросійщення України.

За даними Міносвіти України у 1987 р. в республіці функціонувало 15 тис. україномовних шкіл, що складало 74% усіх шкіл. Водночас у 2979 російськомовних школах, що складало близько чверті загальної кількості шкіл, навчалося більше половини всіх учнів. У столиці України - Києві - з 300 тис. учнів українською мовою навчалося лише близько третини.

Утвердженням державного статусу української мови стало прийняття 29 жовтня 1989 р. Верховною Радою Закону про мови в Українській РСР. Закон, забезпечуючи рівноправний розвиток мов усіх народів, що проживали на території України, проголошував державною українську мову. Це сприяло розширення сфери її вживання, в першу чергу, в діяльності офіційних установ. Такий статус української мови зовсім не принижує будь-яку іншу мову чи культуру народів, що мешкають у республіці.

Водночас, декларувавши на законодавчому рівні питання щодо статусу української мови, держава так і не зуміла створити ефективного механізму її реалізації. Незважаючи на прийняття низки цільових програм, Південь та Схід республіки залишаються переважно російськомовними. Це стримує процес формування тут нової державницької свідомості, сприяє росту сил сепаратистів та прибічників реанімації Радянського Союзу.

4. Особливості релігійного життя України на межі тисячоліть.

Напередодні 2000-річчя Різдва Христового величного християнського свята — динаміка релігійних процесів, в першу чергу в середовищі українського православ'я, помітно прискорилась.

Протягом 1992-1994 рр. симпатії влади знаходились на боці УПЦ-КП, яка розглядалась як церква, що сприяє реалізації державотворчої ідеї. При цьому враховувалось і те, що значна частина громад (парафій) України підпорядковувалася УПЦ Московського патріархату. Останній постійно заявляв про виключну канонічність саме її громад, а УПЦ—КП оголошував неканонічною. Напередодні виборів 1994 р. Л. Кравчук зустрівся з митрополитом УПЦ-МП Володимиром (Сабаданом), що означало певне вирівнювання ставлення влади до різних православних конфесій.

Прихід до влади нового політичного керівництва певною мірою змістив акценти державно-церковних відносин. Його симпатії та цільові установки були ближчими до УПЦ-МП, що призвело до охолодження відносин держави з УПЦ—КП. Особливо це проявилося під час похорону у липні 1995 р. патріарха Київського і всієї Русі-України Володимира (Романюка). Влада, незважаючи на прохання церкви, авторитетних політичних та громадських діячів, не дозволила поховати патріарха на території Софійського собору. Натомість було запропоновано поховання у Володимирському соборі, Видубицькому монастирі чи на Байковому кладовищі, а це не влаштовувало керівництво церкви.

Під час самовільного поховання патріарха загони міліції зупинили просування процесії та не допустили її на територію Св. Софії. На Софійському майдані Києва відбулися сутички членів похоронної процесії з міліцією. В результаті патріарха було поховано біля брами дзвіниці Св. Софії.

Цей інцидент дістав негативну оцінку громадськості всього світу. Прихильники української церкви звинуватили владу у потуранні промосковським силам, назвали погром погребальної процесії «чорним вівторком».

У свою чергу, Президент України Л. Кучма відзначив, що конфлікт фактично було спровоковано, з одного боку, тими, хто хотів поховати патріарха на території Софійського собору, не маючи на те офіційного дозволу, а з іншого — тими владними структурами, які застосували силу проти похоронної процесії. Патріархом УПЦ-КП було обрано митрополита Філарета (Денисенка).

В західних областях України зростав вплив Греко-католицької церкви. Саме в цей час переважно без застосування сили було вирішено питання щодо повернення їй відповідних приміщень. Більш активною стала і діяльність автокефалістів.

У другій половині 90-х років, особливо у зв'язку з підготовкою до святкування 2000-річчя від Різдва Христового, в суспільстві набули поширення ідеї щодо об'єднання різних гілок християнства в єдину українську церкву. Однак даний процес, в якому, безперечно, зацікавлене суспільство, гальмується цілою низкою внутрішніх і зовнішніх чинників.

На 2000 р. Українська православна церква Московського патріархату нараховувала 8,5 тисяч парафій, що складало 70% загальної чисельності православних громад. УПЦ Київського патріархату нараховувала 2,5 тис. громад. Українська автокефальна православна церква нараховує близько 1000 парафій.

Українська греко-католицька церква мала на рубежі тисячоліть 3,2 тис. релігійних громад, які майже всі розміщувались у Галичині та Закарпатті. В 2000 р. пішов з життя її багаторічний керівник Мирослав Іван кардинал Любачівський.

Фото Мирослав Іван Любачівський

На початку 2001 р. на цю посаду було обрано Любомира Гузара.

Фото Любомир Гузар

Римсько-католицька церква в Україні нараховує нині більше 770 громад, причому з даного регіону її вплив все більше поширюється на центральні та східні області України.

Новий імпульс розвитку Греко-католицької та Римо-католицької церков надає запланований на червень 2001 р. перший за всю історію візит до України папи римського Іоанна Павла II.

Фото папа римський Іоанн Павло II

Міжконфесійні суперечності традиційних для України церков, консерватизм існуючих у них обрядів стали важливими чинниками поширення протестантизму. Окремі його течії (євангельські християни-баптисти, п'ятдесятники, адвентисти сьомого дня) значно посилились, що створило умови для переходу від окремих сект до розгалуженої організації, тобто набуття церковного статусу.

Всього в Україні було представлено більше ЗО напрямів протестантизму. За 1992 р. кількість протестантських громад в Україні зросла більш як на 3 тисячі, що значно випереджало масштаби зростання громад православ'я.

На 2000 р. в Україні діяло 2000 громад баптистів, понад 1100 п'ятдесятників. Загалом же в Україні діяло близько 6 тис. протестантських громад. Найінтенсивніше відбувалось поширення протестантизму у великих містах. Чи не найвищу активність тут проявляють єговісти, кожен з яких фактично виконує і функції проповідника.

Закріплення новою Конституцією невід'ємного для всіх громадян України права на свободу світогляду та віросповідання, насичення його реальним змістом сприяють активізації релігійного життя в нашому суспільстві.

Великий розвиток дістали релігійні конфесії національних меншин. Протягом 1992-1999 рр. кількість їхніх громад зросла зі 175 до 655, половину з яких складали мусульмани.

За роки незалежності Українською державою повернуто різним церквам 3,4 тис. храмів та понад 10 тис. предметів культового й церковного вжитку, зведено ще близько 3 тис. культових споруд. Ідея свободи совісті стала важливою складовою частиною духовного відродження народу.