Внутрішнє і міжнародне становище усрр, її державний статус.

Герб

На початку березня 1919 р. ІІІ з’їзд КП(б)У, який працював за участю Я.М.Свердлова – одного з соратників В.І.Леніна, голови ВЦВК РРФСР – ухвалив рішення про прийняття в якості основного закону УСРР Конституції РРФСР 1918 р. зі змінами залежно від місцевих умов. 10 березня 1919 р. проект Конституції УСРР, який текстуально співпадав з Конституцією РРФСР 1918 р., був поданий на розгляд ІІІ Всеукраїнського з’їзду Рад і затверджений ним. Таким чином, самостійного конституційного процесу в радянській Україні не відбулось.

Структура органів влади УСРР

Всеукраїнський з'їзд рад
↓
Всеукраїнський центральний виконавчий комітет рад (ВУЦВК)
↓
Тимчасовий робітничо-селянський уряд (із 29 січня — Рада народних комісарів (РНК))							→	Всеукраїнська надзвичайна комісія
↓	↓
Наркомати			Українська Рада народного господарство (УРНГ)

Конституційне оформлення радянської влади в Україні відбулося 10 березня 1919 р. із прийняттям Конституції УСРР на III Всеукраїнському з'їзді рад.

* Ці органи влади були пронизані або підконтрольні КП(б)У, що була складовою РКП(б).

Конституція УСРР 1919 р. мала всі належні до радянських конституцій риси-принципи:

1) декларативність та надмірна політизованість. Текст Конституції 1919 р. містив політичні гасла та ярлики, утопічні прогнози на майбутнє, які в юридичному документі недоцільні;

2) відкидання правових цінностей, зокрема ідеї природних прав людини. Замість цих, вистражданих людством положень, Конституція містила куций перелік прав, якими наділялись лише “трудящі та експлуатовані маси”;

3) відмова від принципу розподілу влад та парламентаризму як такого. Система органів влади включала виключно Ради всіх рівнів та Раду Народних Комісарів. Ради не мали чітко визначеної компетенції, формувались шляхом антидемократичних непрямих виборів, не передбачалась постійна робота цих квазіпредставницьких органів влади;

4) фіктивність. Попри всю недемократичність декларованого суспільного та державного ладу та правового статусу особистості, норми Конституції УРСР 1919 р. залишались мертвими. Реальна влада належала верхівці ВКП(б), права “трудящих та експлуатованих мас” постійно порушувались.

Основною функцією Конституції УСРР була не установча та інтегративна, як це має бути у справжньому основному законі, а функція боротьби з буржуазією та приватною власністю. Саме це вважалось головним методом побудови соціалізму.

Система органів державної влади УСРР:

- вища влада – з’їзд Рад, який мав збиратись не менше 2 разів на рік;

- ВУЦВК, який мав функції вищої влади у перервах між з’їздами тобто він фактично підміняв з’їзд Рад;

- Рада Народних Комісарів, яка формувалась та відповідала перед з’їздом Рад;

- галузеві органи управління – Народні Комісаріати.

Права та обов’язки громадянина УСРР були вкрай бідними за змістом. Симптоматично, що вони, крім того, поширювались не на все населення України, а лише на трудящий та експлуатований люд. Це складало разючу відмінність у правовому статусі особистості порівняно з демократичними країнами Західної Європи та Америки у відповідний період.

За Конституцією 1919, УСРР мала всі ознаки незалежної держави. Фактично, однак, вона залишалася частиною колишньої імперії, відродженої більшовиками у дивній формі конгломерату самостійних держав. Не згадувана в радянських конституціях компартійна диктатура перетворювала цей конгломерат в єдину країну з суворо централізованим управлінням.

Проблемою першорядної ваги стало дипломатичне визнання радянських республік великими державами. Разом з тим слід було врегулювати відносини з прикордонними державами.

Фото Х. Раковського

X. Раковський розгорнув активну діяльність на міжнародній арені. 14 лютого 1921 р. було підписано перший мирний договір радянської України — з Литвою. 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір з Польщею. Державним кордоном сторони визнали лінію фактичного розмежування до початку радянсько-польської війни.

У березні 1921 р. радянська Росія і Туреччина підписали договір про дружбу і братерство. Було домовлено, що такий договір Туреччина укладе і з Україною. 2 січня 1922 р. делегація УСРР на чолі з заступником голови Раднаркому, командуючим збройними силами України і Криму М. Фрунзе уклала в Анкарі відповідний договір.

Незважаючи на Ризький договір, відносини з Польщею залишалися напруженими. Біля Кракова перебував у вигнанні уряд УНР. С. Петлюра мав намір продовжувати в Україні безнадійну за існуючої розстановки сил боротьбу з більшовиками. З території Польщі здійснювалися партизанські рейди на Правобережжя. Після неодноразових протестів Х. Раковського польський уряд наприкінці 1921 р. припинив їх.

Навесні 1923 р. радянсько-польські відносини знову ускладнилися. Це було спричинено рішенням Ради послів Антанти віддати Польщі окуповану нею Східну Галичину. Уряди Росії й України звернулися до Франції, Англії та Італії з нотами протесту. 17 березня Х. Раковський у промові в Харкові підкреслив, що Україна підносить свій голос проти насильства над населенням Східної Галичини, яке більш ніж на три чверті складається з українців.

Відносини з великими державами також залишалися напруженими. Виняток становили взаємини з переможеною Німеччиною, яка прагнула вийти з міжнародної ізоляції. У квітні 1921 р. у Берліні було укладено угоду між Україною та Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами. У грудні цього року у Відні було підписано тимчасову угоду між урядами Росії та України, з одного боку, і Австрії — з другого.

У квітні — травні 1922 р. в Генуї (Італія) відбулася конференція глав урядів європейських держав, які зібралися для того, щоб урегулювати економічні та фінансові проблеми, а також розглянути «російське питання». Радянська делегація під час роботи конференції (квітень 1922 р.) у містечку Рапалло, біля Генуї, уклала рівноправний договір між РСФРР та Німеччиною. Між обома країнами відновлювалися дипломатичні відносини. У листопаді того самого року в Берліні було підписано угоду про поширення дії російсько-німецького договору на Україну.

Наприкінці 1922 — на початку 1923 pp. Україна, Росія і Грузія у складі єдиної делегації взяли участь у роботі Лозаннської конференції, на якій обговорювалось питання про чорноморські протоки. Здійснюючи тиск на Туреччину, Великобританія домоглася прийняття несприятливого для радянських республік рішення про відкриття проток для військових кораблів нечорноморських держав.

Юридичне оформлення Союзу РСР. Існування національної державності, навіть у вигляді радянської республіки, не відповідало прагненням більшовиків до світового панування. Саме тому ще в період громадянської війни отримали розвиток нерівноправні воєнно-політичні союзи між РРФСР та іншими радянськими республіками. Вони стали перехідними формами до відтворення у новій якості колишньої Російської імперії.

Договірна федерація. 28 грудня 1920 р. представники Росії В. Ленін і Г. Чичерін, з одного боку, та представник України X. Раковський — з другого, підписали договір про військовий і господарський союз між двома державами. У преамбулі договору підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав.

Проте зміст договору суперечив преамбулі. Уряди Росії і України оголошували, що об'єднують сім наркоматів: військових і морських справ, ВРНГ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу. Згідно з договором об'єднані наркомати входили до складу РНК РСФРР і мали в РНК УСРР своїх уповноважених. У день підписання цей договір було ратифіковано (затверджено) VIII Всеросійським з'їздом рад.

Аналогічні договори було також укладено між Російською Федерацією та іншими республіками. Так виникла договірна федерація радянських держав.

Проголошене об'єднання наркоматів вносило мало нового в ситуацію, яка існувала з літа 1919 p., коли більшовики утворили «воєнно-політичний союз» республік. Злиття наркоматів під час громадянської війни пояснювалося необхідністю зосередити максимум сил і ресурсів на відсіч ворогу. Небажання послабити централізацію державного управління в мирних умовах свідчило про те, що керівники партії на ділі ігнорували суверенітет формально незалежних радянських республік.

Перетворення органів державного управління Російської Федерації на федеральні означало «автономізацію» незалежних республік, тобто їх фактичне включення в кордони Росії на правах автономних. Апаратні працівники російських центральних органів у практичній роботі не зважали на юридичний статус України як незалежної держави.

У правлячій партії поступово сформувалися два підходи щодо перспектив договірної федерації радянських республік. Члени центрального керівництва вважали, що незалежні радянські республіки мають бути «автономізовані». Найпослідовнішим виразником централізаторської лінії був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін.

Навпаки, керівні працівники республіканських партійних організацій вважали за необхідне послабити централізацію управління з тим, щоб республіки користувалися своїми правами згідно з незалежним статутом. Відповідаючи Й. Сталіну, В. Затонський заявив: «Нам необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію неодмінно «російську», тому що справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська».

З ініціативи X. Раковського ЦК КП(б)У в березні 1922 р. звернувся до ЦК РКП(б) з пропозицією конкретизувати відносини між РСФРР і УСРР у межах договірної федерації. ЦК РКП(б) визнав за доцільне створити комісію для підготовки проекту вдосконалення федеративних відносин. Було затверджено персональний склад комісії: В. Куйбишев (голова), Г. Орджонікідзе, X. Раковський, Г. Сокольников, Й. Сталін, а також представники національних республік (Україну представляв голова ВУЦВК Г. Петровський). Усі включені до складу комісії члени ЦК РКП(б), за винятком Х. Раковського, були прихильниками «автономізації» республік.

Розроблений Й. Сталіним, який фактично усунув Куйбишева від керівництва комісією оргбюро, проект резолюції «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх у Російську Федерацію на правах автономних. У другій половині серпня сталінський проект надійшов на обговорення в ЦК компартій республік. Отже, ініціатива Х. Раковського дала протилежний результат. В. Ленін не брав участі в роботі комісії через хворобу. Ознайомившись з матеріалами комісії, він вніс пропозицію утворити Радянський Союз, тобто нову федерацію у складі Російської і Закавказької федерацій, України і Білорусії.

Форма утворення єдиної держави, яку запропонував Ленін, була затверджена жовтневим (1922 р.) пленумом ЦК РКП(б). Однак тенденція до «автономізації» національних республік виявилася вже під час роботи утвореної пленумом конституційної комісії у складі Й. Сталіна, М. Калініна, Г. П'ятакова, X. Раковського і Г. Чичеріна. Комісія мала виробити конституційні засади єдиної держави. Вона висловилася за утворення наркоматів трьох типів — злитих, об'єднаних і автономних. Злиті наркомати з «безроздільною владою» (їх було п'ять) мали діяти на всій території Радянського Союзу. Такий самий статус повинні були мати Державне політичне управління (ДПУ), Держбанк і Верховний суд.

Ще п'ять наркоматів планувалося зробити об'єднаними. Вони відрізнялися від злитих тільки тим, що підпорядковані московській колегії республіканські підрозділи дістали назву наркоматів. Статус самостійних управлінських ланок у республіках зберігали шість наркоматів: юстиції, внутрішніх справ, землеробства, освіти, охорони здоров'я і соцзабезпечення. Отже, для мирних умов пропонувалася така схема державного управління, яка обмежувала права республік більше, ніж рішення про об'єднання найважливіших наркоматів, прийняте під час громадянської війни.

10 грудня в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад. Обговоривши доповідь заступника голови РНК УСРР М. Фрунзе, делегати схвалили Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проект Союзного договору. Вони звернулися до з'їздів рад усіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення Союзу РСР і з цією метою запропонували скликати загальносоюзний з'їзд.

30 грудня 1922 р. відбувся І з'їзд рад СРСР. За пропозицією керівника делегації УСРР М. Фрунзе з'їзд в основному затвердив Декларацію про утворення Союзу РСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік мав затвердити наступний з'їзд рад. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет СРСР у складі 371 члена і 138 кандидатів, а також чотирьох голів ЦВК (від України — Г. Петровського).

Входження УСРР до складу СРСР

Проект Й. Сталіна. «Автономізація»		Проект В. Леніна
Передбачалося включення радянських республік до складу РСФРР на правах автономії		Передбачалося, що всі радянські республіки увійдуть до нового державного об'єднання на рівних правах. Декларувалося, що кожна республіка мала б право вільного виходу із Союзу
Українське керівництво зайняло особливу позицію щодо утворення Союзу. Не заперечуючи створення Союзу, воно категорично відкидало план «автономізації»
¯
30 грудня 1922р. І з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про створення Союзу та Союзний договір. До складу СРСР увійшли РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР. У січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було прийнято Конституцію СРСР, яка завершила юридичне оформлення Союзу
¯
Основні положення
Ст. 1. Компетенція Союзних органів згідно з Союзним договором ЗО грудня 1922 р. • Представництво Союзу в міжнародних відносинах • Зміна зовнішніх кордонів СРСР • Укладення договорів про входження до складу Союзу нових членів • Оголошення війни й укладення миру • Укладення зовнішніх державних позик • Ратифікація міжнародних договорів • Установлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі • Установлення основ і загального плану всього народного господарства Союзу • Урегулювання транспортних і поштово-телеграфних справ • Установлення основ організації Збройних сил СРСР • Утвердження єдиного бюджету, установлення монетної, грошової і кредитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських і місцевих податків • Установлення загальних основ землеустрою і землекористування • Установлення основних законів про працю • Установлення загальних основ народної освіти • Установлення загальних заходів у галузі охорони здоров'я • Установлення системи мір • Організація загальносоюзної статистики • Основне законодавство щодо союзного громадянства, іноземців • Право загальної амністії Ст. 26. За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу із Союзу
¯
Травень 1925 р. IX з'їзд Рад УСРР вніс зміни в текст Конституції УСРР, які закріплювали входження УСРР до складу СРСР

Конституційне оформлення Союзу РСР. Зміни в Конституції УСРР. У січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив конституційну комісію, яку очолив М. Калінін. Разом з ЦВК союзних республік комісія почала працювати над розробкою основних засад державного устрою. Ця комісія, яка працювала гласно, змушена була тільки повторювати все те, що в принципі вже вирішила нікому не відома внутріпартійна конституційна комісія, в основу рішень якої було покладено автономізаційний проект Сталіна.

Остаточна перемога Сталіна була закріплена під час роботи секції з національного питання на XII з'їзді РКП(б) (квітень 1923 р.). Х. Раковському і М. Бухаріну не вдалося, навіть спираючись на авторитет Леніна, перепинити курс на автономізацію. Делегати з'їзду підтримали Й. Сталіна.

26 січня 1924 р. відкрився II з'їзд рад СРСР. Він остаточно затвердив першу Конституцію СРСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд рад затвердив новий текст Конституції УСРР. У ній законодавчо закріплювалося входження радянської України до складу Союзу РСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів державної влади і державного управління, а також відносини між вищими органами державної влади і державного управління СРСР і УСРР. Конституція зафіксувала також зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі Української СРР і нового адміністративно-територіального поділу республіки. У 1923 р. замість повітів і волостей були утворені округи й райони, а в 1925 р. було ліквідовано губернії і встановлено триланкову систему управління (центр — округ — район).На той час Українська СРР була другою за розміром у Союзі. її площа становила 450 тис. кв. км, а населення налічувалось 26 млн. чоловік.

Становлення радянської федерації проходило шляхом перетворення відповідних органів влади та управління радянської Росії на союзні. Це викликало слушне незадоволення керівництва УСРР та закавказьких республік. В.І.Ленін, який через хворобу практично не брав активної участі у політичному житті, запропонував новий шлях об’єднання – через створення федерації незалежних рівноправних республік. Ця пропозиція лягла до основи рішень І Всесоюзного з’їзду Рад (30 грудня 1922 р.). З’їзд затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР та Союзний договір. Ці документи біли відправлені на доопрацювання, але в реальності до них більше не повернулись. Юридичне оформлення радянської федерації відбулось шляхом прийняття Конституції СРСР. Вона мала два розділи: Декларація про утворення СРСР та Договір про утворення СРСР. Конституція СРСР містила норми, пов’язані лише з державним устроєм, правовий статус особистості був відсутній.

До компетенції органів влади СРСР перейшла значна кількість державних питань, а саме:

• зовнішньополітичні функції;

• вирішення суперечок між республіками;

• організація збройних сил та керівництво ними;

• керівництво народним господарством;

• встановлення засад судоустрою та судочинства, розробка основ законодавства, право амністії;

• встановлення загальних засад в галузі народної освіти, охорони народного здоров’я, організація загальної статистики.

За республіками залишались всі права, крім вищезазначених, але реально нічого і не залишалось. Республіки мали право вільного виходу з Союзу РСР, але процедура виходу не визначалась.

Партійно-радянський апарат у системі влади. Коли більшовики з допомогою суцільного одержавлення почали налагоджувати «комуністичне виробництво», вони стикнулися з проблемою організації управління. Щоб забезпечити життя суспільства, в якому мало не кожна людина ставала залежною від держави, потрібний був фантастично розгалужений управлінський апарат. Розв'язуючи цю проблему, РКП(б) втратила ознаки нормальної політичної партії і перетворилася на нервовий вузол могутньої силової структури — державну партію.

Більшовики прийшли до влади з наміром вщент зруйнувати старі порядки. Тому їм потрібно було створити управлінський апарат, який мав підпорядковуватися залізній партійній дисципліні. Якщо управлінцями ставали висуванці рад, які належали до інших політичних партій чи були безпартійними, перед ними виникала дилема: або вступати до лав більшовиків, або залишити посаду. Внаслідок цього радянський апарат практично став тотожний компартійному. РКП(б) інтенсивно приймала вихідців з інших партій, використовуючи їх у разі потреби на найвідповідальніших посадах.

Партія керувала життям суспільства опосередковано — через органи радянської влади. Ця опосередкованість давала можливість державній партії вирішувати все, не беручи на себе безпосередньої відповідальності за поточні справи.

Внутріпартійне життя дедалі більше втрачало ознаки так званої «робітничої демократії». ЦК РКП(б) прагнув управляти партійним життям з допомогою тих самих диктаторських методів, якими управляв життям держави. Кандидатури на ключові посади у периферійних органах партії спочатку «рекомендував» Центральний комітет, а вже потім формально їх розглядала місцева парторганізація. Це явище, назване «призначенством», стало визначальним у партійно-радянській кадровій політиці.

Такий стан викликав зростаюче незадоволення у багатьох членів партії, особливо протестувала фракція «демократичного централізму» (децистів). Один з українських лідерів децистів Рафаїл (Р. Фарбман) на X з'їзді РКП(б) сказав:

«Чимало негативних явищ є результатом найжорстокішого централізму, перетвореного у бюрократизм. Призначенство стало системою, і призначувані товариші не відчували будь-якої відповідальності, не відчували себе зобов'язаними перед широкими масами. Вони були залежні лише від високого начальства».

Стривожений виступами, які підривали встановлену в партії дисципліну, В. Ленін взяв курс на скасування залишків демократизму, у внутріпартійному житті. «Ми — не дискусійний клуб»,— заявив він на X з'їзді РКП(б). Вождь більшовиків домігся прийняття резолюції «Про єдність партії», згідно з якою заборонялися фракції та угруповання. У подальшому ця резолюція відіграла в житті партії і залежного від неї радянського суспільства зловісну роль.

Формальним носієм диктаторської влади були система рад (відображена в Конституції) і партія, що приховувалася за нею. Фактично ж диктатуру здійснював Центральний комітет РКП(б) — сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за певну ділянку партійно-державної роботи.

У березні 1921 р. на X з'їзді партії було обрано 25 членів ЦК, з України — Артема (Ф. Сергеева), Г. Петровського, X. Раковського, М. Фрунзе. XI з'їзд РКП(б) у квітні 1922 р. обрав у ЦК 27 осіб, зокрема з України — Г. Петровського, X. Раковського, М. Фрунзе, В. Чубаря.

Фото В. Чубаря

Створений більшовиками тоталітарний політичний режим уособлював владу партійної олігархії. У зв'язку з тим, що верховний орган партії мав диктаторські повноваження, актуальною стала проблема лідерства і наступності влади в ньому. Оскільки партія не згадувалася у Конституції, її не можна було розв'язати конституційним шляхом. Проблема лідерства могла розв'язуватися лише в силовій боротьбі.

Після VIII з'їзду РКП(б) у ЦК діяло два центри — політбюро та оргбюро. Політбюро розв'язувало питання політичного характеру. Оргбюро готувало матеріали для рішень політбюро, які вважалися рішеннями Центрального комітету, і розглядало менш важливі, у тому числі кадрові питання.

З виникненням політбюро та оргбюро прискорився переплив влади від партійного з'їзду до ЦК РКП(б). При цьому влада зосереджувалася саме в цих органах. Значення повного складу Центрального комітету як носія влади зменшилося хоча б тому, що періодичність засідань (пленумів) ЦК скоротилася з двох у місяць у 1919 р. до одного у два місяці в 1921 р.

Паралельно відбувався переплив влади від державних органів управління до партійних комітетів. Партія перебирала на себе владні повноваження у кожній ланці управління і кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів. На практиці зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, насамперед — секретарів.

У квітні 1922 р. пленум ЦК РКП(б) заснував посаду генерального секретаря. Генсеком став Й. Сталін. Він мав безмежну владу. Проте це була передусім апаратна, а не політична влада.

Доки в політбюро ЦК були два визнані в партії та державі вожді — В. Ленін і Л. Троцький, генсек залишався другорядною фігурою.

Фото Л. Троцкого

У травні 1922 p., коли Леніна вразив перший удар смертельної хвороби, постало питання, хто буде його наступником. Першим кандидатом був Л. Троцький. Л. Каменев, Г. Зінов'єв і Й. Сталін об'єдналися з метою протидіяти йому. Непомітний з них Й. Сталін діяв надзвичайно ефективно — розставляв відданих йому особисто апаратних працівників на відповідальні пости в партії та державі. Особливих зусиль він доклав, щоб здобути підтримку найбільших на периферії харківських владних органів.

У тодішній столиці України московський центр завжди прагнув призначити сильну людину, не пов'язану з місцевими працівниками. Посланець В. Леніна X. Раковський цілком влаштовував центральне керівництво, тому що надійно контролював республіку. Коли центр став уособлюватися не Леніним, а конституційно не визначеним «колективним керівництвом», політичні позиції X. Раковського похитнулися. Розпочалася його боротьба зі Сталіним, яка набула гостроти під час утворення СРСР. Протистояння Й. Сталіна і Х. Раковського було одним із проявів боротьби за владу безпосередньо в ЦК РКП(б). У цій боротьбі Сталін використовував проти Х. Раковського партійний апарат.

У червні 1923 р. Л. Каменев, Г. Зінов'єв і Й. Сталін домоглися, щоб політбюро ЦК прийняло рішення про відкликання X. Раковського з України і призначення головою Раднаркому УСРР В. Чубаря. Однак останній не зайняв у республіканській партійно-державній ієрархії першого місця. Внаслідок централізації влади першою особою у республіках ставали не глави урядів, а секретарі партійних комітетів. В Україні такою особою був Е. Квірінг. Виходець із сім'ї німців-колоністів Самарської губернії, Е. Квірінг очолював ЦК КП(б)У двічі: у жовтні 1918 — березні 1919 pp. і з квітня 1923 р.

Фото Е. Квірінга

Хоча Е. Квірінг добре прислужився Сталіну при усуненні з посади Х. Раковського, він не задовольнив генсека як керівник українських комуністів. У квітні 1925 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У став висуванець Сталіна і один з .його найближчих помічників Л. Каганович.

Фото Л. Кагановича

У результаті Й. Сталін дістав цілковиту підтримку КП(б)У в своїй боротьбі спочатку з Л. Троцьким, потім — з «новою опозицією» (Л. Каменев, Г. Зінов'єв), надалі — з об'єднаною опозицією (Л. Троцький, Л. Каменев, Г. Зінов'єв). КП(б)У підтримала генсека і в подоланні так званого «правого ухилу» в партійному керівництві (М. Бухарін, О. Риков, М. Томський), яким у 1928 — 1929 pp. супроводжувалася відмова від нової економічної політики. Після цього генсек здобув диктаторську владу в партії та державі. Проблема лідерства в олігархічній системі влади перестала існувати на весь час його життя.