5. Релігійне дисидентство.

Заборона Української автокефальної церкви в довоєнні роки та Української греко-католицької — у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50-х - початку 60-х років спричинили зародження та зростання релігійного дисидентства.

Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована Греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних, «катакомбних» умовах. Значна частина населення цих областей таємно підправляла релігійні обряди. Існувало декілька сот (до 350) парафій (громад). Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який у 1963 р. прибув до Ватикану після багаторічного сибірського заслання.

Одним з активних борців за права Греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. колишній в'язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з організаторів Комітету захисту Української греко-католицької церкви. Однак до її реальної легалізації минули ще довгі роки.

Мужньо відстоював права віруючих один із лідерів українського дисидентства, багаторічний в'язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Ромашок. Саме завдяки його діяльності з'явилася опозиція режимові в Російській православній церкві, яка на той час фактично перебувала під цілковитим контролем держави.

Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів тощо. Особливу активність у справі їх захисту проявляли Петро Вінс - член УГС, та його син — один з провідників-баптистів пастор Георгій Вінс.

6. Придушення дисидентства.

На початку 80-х років дисидентський рух в Україні було практично розгромлено. Головною причиною цього була відсутність у дисидентів належної політичної мобільності, активних зв'язків з масами, здатних забезпечити їм дієву і рішучу підтримку широких верств населення, зокрема робітників та селянства. Бракувало належної організованості. За соціальним складом дисиденти були переважно представниками інтелігенції. Активною була репресивно-каральна машина, силі якої вони протистояти не могли.

Однак, незважаючи на величезні перешкоди, що їх чинила влада, дисиденти доносили до народу правду про справжнє становище в Україні. Завдяки їхній самовідданій боротьбі у громадській свідомості поступово утверджувалась думка про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави.

7. Культура і духовне життя.

Як і в попередньому періоді, партійне керівництво значну увагу приділяло системі освіти, дбаючи про її ідеологічну чистоту і вірність комуністичним ідеалам. У 1958 р. почалася реформа шкільної освіти: створювалися восьмирічні (обов'язкові) і одинадцятирічні політехнічні школи, школи-інтернати та школи подовженого дня. З 1966 р. запроваджується обов'язкова десятирічна освіта; трохи пізніше в усіх школах введе на була обов'язкова військова підготовка, значно політизувався навчально-виховний процес.

Поступово і радянське суспільство втягувалося в світову науково-технічну революцію і потребувало все більше високоосвічених спеціалістів. Тому вища школа переживала у 60-70-і роки піднесення: значні інвестиції держави, високий соціальний престиж науковців сприяли її розвитку. Відкривалися нові університети: Донецький (1964), Сімферопольський (1972), Запорізький (1985), пізніше Прикарпатський та Волинський. В Україні з'являються іноземні студенти, насамперед з країн "третього світу". Однак якість вищої освіти залишалася дуже низькою, особливо на заочній та вечірній формах, і не відповідала світовим стан дартам. Хоча кількісні показники були вражаючі: студентом в Україні була кожна сьома людина.

Наука України цього часу невпинно, всупереч комуністичному гальму, прогресувала, збагачуючи загальнолюдську скарбницю визначними досягненнями. Виник ли нові перспективні наукові галузі: напівпровідників, високомолекулярних сполук, фізика низьких температур, плазми, космо- навтика. Кількість працівників з науковими ступенями зросла за 1965 -1985 роки у 5,5 раза. Правда, багато науковців, особливо в суспільних галузях, займалися мавпячою працею, або ж зовсім нехтували дослідженнями, отримуючи довічну ренту. З великими труднощами наукові дослідження впроваджувалися у виробництво, бюрократичні перепони заважали прямим зв'язкам теорії і практики. Попри все це і гуманітарні науки мали чим пишатися: археологи, медієвісти, філологи, мистецтвознавці збагатили українську культуру фундаментальними дослідженнями.

Література і мистецтво України художніми і мистецтво особами відтворювали реальність і несли у собі усі суперечності епохи. Все ж слід відзначити найталановитіші здобутки українських митців: романи Олеся Гончара "Собор", Михайла Стельмаха "Чотири броди", історичну прозу Юрія Мушкетика, поезію Івана Драча, В. Симоненка, Миколи Руденка, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Василя Стуса, драматургію О. Коломійця. Визначним був внесок літераторів-дисидентів: М. Осадчого, Євгена Сверстюка, В'ячеслава Чорновола, В. Мороза, Івана Дзюби. Справжнім культурним феноменом стала творчість режисера-новатора Сергія Параджанова, особливо його шедевр "Тіні забутих предків". Скарбницю українського кіно збагатили Ю. Ілленко, К. Муратова, Л. Осика. Славу української музики підносили видатні майстри вокалу Д. Гнатюк, А. Мокренко, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко, композитор В. Івасюк, пісні якого "Я піду в далекі гори", "Червона рута", "Водограй" стали народними.

Основні тенденції розвитку літератури і мистецтва

Загальна характеристика

• Панування соціалістичного реалізму

• Паралельне існування офіційного і «справжнього» мистецтва та літератури

• Намагання зберегти національний колорит і самобутність в умовах русифікації та ідеологізації

• Поширення у дозованих формах кращих зразків світового класичного мистецтва. Гасло «мистецтво належить народу»

• Замкненість, відірваність від світового мистецького процесу