§ 2. Міжнародні стандарти прав та свобод

Людини і громадянина та їх

Співвідношення з національним

Законодавством

Сьогодні основні права і свободи людини перестали бути об'єктом внутрішньої компетенції тільки держави, а стали спра­вою всього міжнародного співтовариства. Ці основні права та сво­боди відображені у низці найважливіших міжнародно-правових актів, що встановлюють загальнолюдські стандарти прав та сво­бод особистості. Такими міжнародно-правовими актами є:

Загальна декларація прав людини (1948 p.);

• Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.) та Факультативні протоколи до нього;

• Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 p.);

• Європейська конвенція про захист прав людини і основопо­ложних свобод (1950 p.), ратифікована Україною 17.07.1997 p., набула чинності 11.09.1997 р.

У сукупності ці акти утворюють так звану Міжнародну хар­тію прав людини.

Слід мати на увазі, що положення Загальної декларації прав людини є завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави (Преамбула Декларації).

Відповідно до зазначених актів усі особи, які проживають в державі—учасниці актів або на яких поширюється юрисдикція такої держави, отримують можливість користуватися .права­ми, передбаченими даними актами без обмежень за будь-якими ознаками.

Згідно із ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України, є частиною національного законодавства України. У ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори Украї­ни» від 29.06.2004 р. встановлено принцип примату міжнарод­ного права в Україні, відповідно до якого, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому по­рядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у від­повідному акті законодавства України, то застосовуються пра­вила міжнародного договору.

Конституційні права, свободи та обов'язки людини і громадянина 141

Аналіз статей розділу II Конституції України «Права, сво­боди та обов'язки людини і громадянина» свідчить про те, що майже всі статті цього розділу так чи інакше відображають зміст актів, що утворюють Міжнародну хартію прав людини, однак іноді простежуються відходи від послідовності викладення прав та свобод, передбаченої міжнародно-правовими актами. Також у Конституції України можна знайти положення, яких немає у міжнародних документах про права людини. Остання обстави­на зумовлена загальністю формулювання прав та свобод у між­народних актах, а також фактором часу. Наприклад, право на безпечне для життя і здоров'я довкілля, передбачене у ст. 50 Кон­ституції України, не міститься у текстах головних міжнародних документів¹.

У другій половині XX ст. було також прийнято значну кіль­кість міжнародних конвенцій з окремих груп прав людини і гро­мадянина, наприклад, Міжнародну конвенцію про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 p.).

Геополітичні зміни в Європі та у світі, на думку Т. М. Заво-ротченко, потребують розроблення нових міжнародних догово­рів, наприклад, Хартії прав людини для третього тисячоліття, в якій необхідно об'єднати всі існуючі договори ООН з прав лю­дини, а також передбачити нові гарантії і принципи в галузі прав людини і громадянина, враховуючи всі соціальні, політич­ні, економічні, екологічні та інші зміни у світі².