26. Перший період війни іспанських колоній за незалежність (1810-1815)

В результаті завоювання, що почалося з кінця 15 ст., Іспанія захопила великі території Південної, Центральної, Північної Америки і ряд островів Вест-Індії. До початку 19 ст. іспанська колоніальна імперія складалася з віце-королівств - Нової Іспанії (Мексики), Перу, Нової Гранади, Ла-Плати і генерал-капітанств - Гватемали, Венесуели, Чилі, Куби. У процесі колонізації велика частина корінного населення була винищена, і у зв'язку з браком робочої сили в Америку стали ввозитися негри-раби. Економічне життя колоній була підпорядкована інтересам метрополії. Переважна більшість населення була безправно і піддавалося дискримінації. Майже всі вищі адміністративні, військові та церковні посади займали уродженці Іспанії. Політика метрополії викликала невдоволення широких верств суспільства. Протягом 16-18 ст. в різних місцях не припинялися антиіспанські повстання. Започаткували розвиток капіталістичних відносин сприяло пробудженню національної самосвідомості. У зв'язку з цим, а також під впливом Війни за незалежність у Північній Америці 1775-1783, Великої французької революції 1789-1794 і революції негрів-рабів у Сан-Домінго, що призвела до проголошення у 1804 незалежності країни, опір колонізаторам вилилося на початку 19 в. в потужний визвольний рух. Безпосереднім поштовхом до його підйому послужили революційні події 1808 в Іспанії (див. Іспанська революція 1808-1814 ). 

19 квітня 1810 спалахнуло повстання в Каракасі (Венесуела). Іспанське панування було повалено, 5 липня 1811 Національний конгрес проголосив незалежність Венесуели і 21 грудня прийняв республіканську конституцію. Але вже в липні 1812 республіка була розгромлена. Майже одночасно з Венесуелою революційний рух охопив і Нову Гранаду. 20 липня 1810 почалося повстання в Боготі і 30 березня 1811 створена держава Кундінамарки, а в листопаді утворена Конфедерація Сполучених провінцій Нової Гранади. За підтримки новогранадскіх патріотів в серпні 1813 була створена 2-я венесуельська республіка. Однак до кінця 1814 іспанцям вдалося розгромити республіканців Венесуели. Незабаром і в Новій Гранаді було відновлено іспанське панування. У столиці віце-королівства Ла-Плати Буенос-Айресі патріоти 25 травня 1810 усунули від влади віце-короля і передали владу тимчасової урядової хунті. Однак її спроби підпорядкувати своєму контролю всю території колишнього віце-королівства натрапили на опір окремих провінцій. У 1811 була проголошена незалежність Парагваю; в 1813 тут встановився республіканський лад. Патріоти східного берега (нинішній Уругвай) під керівництвом Х.Артигаса з лютого 1811 вели тривалу боротьбу проти іспанських, а потім проти вторглися з Бразилії португальських військ. Ця боротьба ускладнювалася протиріччями між уругвайцями і Буенос-Айресом, які до початку 1815 вилилися в збройний конфлікт. У Чилі 18 вересня 1810 була зміщена іспанська адміністрація, але прийшла до влади хунта не наважувалася на повний розрив з Іспанією. Скориставшись цим, колонізатори послали підкріплення з Перу і в жовтні 1814 розгромили чилійських патріотів. У Мексиці повстання, що почалося 16 вересня 1810, очолив М. Ідальго . Повстання відразу ж прийняло широкий народний характер, тому більша частина креольських поміщиків і купців, багато чиновників і офіцери, спочатку підтримували повстанців, перейшли на бік колонізаторів. На початку 1811 революційна армія була розгромлена, а її керівники страчені. Патріоти відновили боротьбу під проводом Х. М. Морелоса і добилися серйозних успіхів. Скликаний в 1813 Національний конгрес проголосив незалежність Мексики. До кінця 1815 іспанцям вдалося розгромити головні сили повсталих і розправитися з Морелосом. До цього часу в більшій частині Іспанської Америки був відновлений колоніальний режим.