41) Початок вікторіанської епохи. Зовн. І колоніал . Політ Англ. У 30-60х рр 19 ст

Другу половину XIX ст. в Англії називають Вікторіанською епохою — за іменем королеви Вікторії, яка перебувала на престолі з 1837 р. по 1901 р. Це був період найбільшої могутності Великої Британії: швидко зростали колоніальні володіння, англійська промисловість займала провідне становище у світі. У країні зберігалися конституційна монархія, парламент і двопартійна система. На парламентських виборах боротьбу між собою вели дві головні партії — консерватори та ліберали. Консерватори виражали інтереси великої земельної аристократії та частини великої буржуазії (фінансистів). Лідером консерваторів вважався Бенджамін Дізраелі (1804-1881), син літератора, письменник, політик. Лібералів підтримувала переважна частина великої та середньої буржуазії, а також значна частина робітничого класу. Керівником ліберальної партії був видатний державний діяч, син багатого комерсанта Вільям Ґладстон (1809-1898). Ліберали обстоювали принцип вільної торгівлі та виступали проти політики протекціонізму, на противагу консерваторам, які боролися за те, щоб захистити англійську промисловість від конкуренції. Обидві партії вважали за необхідне проведення реформ виборчої системи та соціального законодавства. У 1867 р. консервативний уряд Дізраелі провів парламентську реформу, яка вдвічі збільшила кількість виборців. Заступивши його у 1871 p., ліберальний уряд Ґладстона офіційно визнав законною діяльність профспілок, у тому числі й страйки. Наступного року на виборах до парламенту було запроваджено таємне голосування. Натомість консерватори остаточно скасували заборону на страйки та дозволили діяльність кооперативів. У 1875 р. вони ухвалили закони про обмеження робочого часу 54 годинами на тиждень і про охорону дитячої праці. Приймати на роботу дітей, яким не виповнилося 10 років, заборонялося. У сфері зовнішньої політики і консерватори, і ліберали дотримувалися принципу «європейської рівноваги», згідно з яким жодна держава не повинна була домінувати у континентальній Європі. Для збереження рівноваги Велика Британія протидіяла сильнішим державам, не даючи їм можливості зайняти провідне становище в Європі. Домінуючи на морі, вона не боялася збройного вторгнення на свою територію. Другий принцип англійської зовнішньої політики — «блискуча ізоляція». Це означало, що Англія утримувалася від укладання тривких союзів з іншими державами. Правителі і дипломати цієї країни керувалися девізом: «В Англії немає постійних ворогів і постійних друзів; у неї є лише постійні інтереси». Майже до кінця XIX ст. англійські правлячі кола головним своїм ворогом вважали Францію — найбільшу суперницю у колоніальних загарбаннях. З початку XX ст. на перший план вийшли англо-німецькі протиріччя. Економічна, військова та морська могутність Німеччини невпинно зростала. Натомість, напередодні російсько-японської війни 1904-1905 pp. поліпшилися відносини Англії з Францією. У квітні 1904 р. в Лондоні було підписано таємну англо-французьку угоду, що передбачала визнання за Великою Британією прав на Єгипет, а за Францією — на Марокко. З урегулюванням російсько-англійських відносин (угода 1907 р.) завершився процес створення Антанти, яка протистояла Троїстому союзу.

42. міжнародне товаристо робітників. характерист марксизму.Міжнародне Товариство Робітників (МТР) — перша масова пролетарська організація, відома під назвою 1-й Інтернаціонал (див. Інтернаціонал). Заснована 28.09.1864 р. на зборах англійських і французьких робітників (за участю німецьких, італійських, ірландських і польських робітників) у Лондоні. Автором програмних документів пролетарського об'єднання —Установчого маніфесту «Міжнародного товариства робітників», Статуту, заяв, звернень, звітів та інструкцій став керівник і вождь 1-го Інтернаціоналу Карл Маркс. Мета МТР — об'єднання «пролетарів» усіх країн для повалення капіталістичної системи і встановлення влади «робітничого класу». Наприк. 60 — на поч. 70х pp. XIX ст. Міжнародне Товариство Робітників проводило кампанії міжнародної солідарності, надавало допомогу страйкуючим робітникам різних країн, підтримувало боротьбу польського та ірландського народів за визволення. Найвищим органом МТР був конгрес, який збирався щорічно і обирав Генеральну раду МТР. Серед найактивніших діячів міжнародного робітничого руху були: Ф. Енгельс, М. Бакунін, А. Бебель, В. Лібкнехт, Ф. Зорге, П. Лафарг, Л. Франкель та ін.У Міжнародному Товаристві Робітників не було одностайності. Доктрина та організаційні принципи Карла Маркса наражалися на протидію представників інших ідейних напрямів, найсильнішим з яких виявився бакунізм. На противагу «державному соціалізму» Маркса Бакунін створив власну концепцію визволення людства від насилля, яка спиралася на анархістську теорію. Розкол призвів до кризи в МТР. Маркс та деякі його прихильники переїхали до США (1872 p.), що фактично означало крах 1-го Інтернаціоналу (формально припинив свою діяльність у 1876 p.). Прихильники Бакуніна (члени організацій Швейцарії, Італії, Іспанії, Бельгії, Нідерландів, а також частина членів французької та російської секцій) у вересні 1872 р. створили нове міжнародне об'єднання — Анархістський Інтернаціонал, який проголосив себе правонаступником МТР і називав свої форуми черговими конгресами 1го Інтернаціоналу (так, вересневий 1873 р. конгрес Анархістського Інтернаціоналу в Женеві вважався Шостим конгресом МТР).На Берлінському конгресі в грудні 1922 — січні 1923 pp. анархісти відновили Міжнародне Товариство Робітників (використовуються й інші назви — Міжнародна асоціація трудящих, анархосиндикалістський Інтернаціонал), вважаючи себе наступниками і продовжувачами справи 1-го Інтернаціоналу.