82.Утворення Австро-Угорщини.

В середині 19 ст. багатонаціональна Австрійська імперія перебувала у стані глибокої кризи. Особливо відчутними стали її прояви під час революційних подій 1848-1849 рр.

Ще більше протиріччя між окремими частинами імперії, насамперед Австрією та Угорщиною, загострились після поразки Відня у австро-пруській війні 1866 р.

За цих умов реальною стала загроза розпаду імперії Габсбургів. Аби запобігти цього, австрійський уряд запропонував укладення угоди, яка б надавала Угорщині значних автономних прав.

Австро-угорська угода — договір, укладений 15 березня 1867 р. між австрійським імператором Францом Йосифом I і представниками угорського національного руху на чолі з Ференцем Деаком, За цією угодою Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву А.-У. і складалася з двох частин, що були розділені р.Лейтою: Австрії (Цислейтанії) та Угорщини (Транслейтанії).

На чолі А.-У. стояв австрійський цісар з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині.

Спільними для всієї імперії були три міністерства:

1) закордонних справ,

2) військове та морське,

3) фінансів.

21 червня 1867 р. угода набрала чинності. В цей день відбулась коронація на короля Угорщини Франца Йосипа.

21 грудня 1867 цісар Франц Йосиф І (1848-1916) затвердив конституцію Австрії.

83. Національні проблеми Австро-Угорщини у кін. Хіх ст.

Австро-угорська угода і встановлення ліберально-конституційних порядків дали могутній поштовх національним устремлінням неповноправних народів обох держав. Першими піднялись на боротьбу чехи. Не думаючи про вихід зі складу імперії, вони, натхненні успіхом Угорщини, вирішили домагатися перетворення своєї країни в третю складову частину імперії, тобто перетворення дуалізму в триалізм.

На цьому ґрунті дуалістична система пережила перше важке потрясіння.

Після довгих переговорів з угорськими міністрами 10 жовтня 1871 р. ландтаг Чехії прийняв резолюцію, що вимагала надання Чехії рівного з Угорщиною та Австрією статусу.

Імператор Франц-Йосип схвалив відповідний документ, так звані «Фундаментальні статті», і дав згоду коронуватися чеським королем. Але така перспектива зустріла шалений опір німців та угорського уряду Д.Андраші. Франц-Йосип поступився. Слід мати на увазі, що у Чехії проживало 37% німців, які вважали цю країну своєю батьківщиною.

Національності Галичини, Буковини, Далмації, а також словенці особливих турбот імперії не приносили. Виразний сепаратистський рух італійців відчувався лише у Південному Тіролі, де італійський елемент мав відчутну перевагу. В інших провінціях національні устремління італійців зіштовхувались з націоналізмом сербів, словенців і хорватів. Останні претендували на ті ж землі, що й італійці – Трієст, Фіуме, Далмацію. У такій ситуації італійці змушені були шукати захисту у Відня.

84. Політичне життя Іспанії в ост. Трет. Хіх ст. «Пакт Ель-Пардо»

У 1875 р. за підтримки військових і політичної еліти на престол був зведений король Альфонс XII (1857, Мадрид - 1885, Мадрид), син позбавлений влади в 1868 р. королеви Ізабелли II (1830, Мадрид - 1904, Париж). Ідеологом і натхненником Реставрації був відомий політик А. Кановас дель Кастільо1. Цей політик активно відстоював ідеї парламентської монархії та участі у владних структурах держави представників усіх верств іспанської буржуазії, що, на його думку, дозволяло виключити повторення «кризи верхів», пережитого країною-в роки «демократичного шестиріччя» (1868-1874). У своєму програмному документі «Маніфест Санхерст» (листопад 1874 р.) А. Кановас дель Кастільо сформулював чільні принципи Реставрації: визнання історичної легітимності монархічного ладу при обмеженої влади короля конституційними рамками, невтручання військових у внутрішньополітичні процеси, розвиток іспанського «національного духу» на основі патріотизму, католицизму та лібералізму.

Політична рівновага в роки Реставрації забезпечувала прийнята Генеральними кортесами 30 червня 1876 нова 1

Кановас дель Кастйльо, Антоніо (1828, Малага - 1897, Санта Агеда, пров . Гипускоа) - політичний діяч, історик, лідер Консервативної партії. Міністр внутрішніх справ (1864), міністр у справах заморських провінцій (1865 - 1866), голова уряду в 1874-1881, 1884, 1890-1892, 1895-1897 рр.. Був ініціатором (1874) формування в країні двопартійної політичної системи. Один з авторів Конституції 1876 Вбито італійським анархістом М. Анджолільо. Політична стабільність в період Реставрації підтримувалася англосаксонської «моделлю» попеременного перебування біля керма влади двох найбільш організованих загальнонаціональних партій - Ліберальної і Консервативної, що отримали в народі назву «династичних» (табл. 1).

Таблиця 1 Роки Голова уряду 1875-1881 А. Кановас дель Кастільо; А. Мартінес Кампос (консерватори) 1881-1884 П.М. Сагаста; X. Посада Еррера (ліберали) 1884-1885 А. Кановас дель Кастільо (консерватори) 1885-1890 П.М. Сагаста (ліберали) 1890-1892 А. Кановас дель Кастільо (консерватори) 1892-1895 П.М. Сагаста (ліберали) 1895-1897 А. Кановас дель Кастільо (консерватори) 1897-1899 П.М. Сагаста (ліберали) 1899-1901 Ф. Сільвела; М Аскаррага (консерватори) 1 Іспанські історики прозвали цю Конституцію «довгожителькою» - вона діяла без перерв і істотних поправок 47 років (до 1923 р.

Практика альтернативного правління Ліберальної і Консервативної партій була закріплена політичним пактом представників правлячої еліти, генералітету і духовенства (Пакт Ель Пардо), який вони уклали в 1885 р. після смерті короля Альфонса XII і проголошення регентшею його дружини Марії Христини. Пакт Ель Пардо був Для зміцнення режиму консервативна і ліберальна партії уклали між собою негласну угоду про почергове приході до влади і про спільний захист династії в разі нових виступів карлістов або республіканців. Договір отримав популярність як пакт Ель Пардо: переговори між Кановас і Сагасти відбувалися в листопаді 1885 р.,