76. Британський соціалізм

Легалізація в 1871 р. англійських тред-юніонів (профспілок) дозволила їм ефективніше обстоювати інтереси робітників, боротися за поліпшення умов праці та матеріального становища. Велике значення мала створена в профспілках система взаємного страхування робітників. Зібрані за рахунок членських внесків гроші можна було використовувати як страхувальний фонд або ж як фонд допомоги безробітним.

Тривалий час профспілки охоплювали лише кваліфікованих робітників у традиційних для Англії галузях промисловості, але після ряду великих страйків наприкінці 80-х років XIX ст. почалося створення нових тред-юніонів докерів, газівників, робітниць сірникових фабрик та інших некваліфікованих робітників країни. «Нові» профспілки відрізнялися від попередніх великою кількістю і набагато більшою рішучістю щодо проведення страйків. Саме вони згодом стали колискою незалежногоробітничого представництва в парламенті.

Чисельність профспілок Англії безупинно зростала. Якщо в 1870 р. у лавах Британського конгресу тред-юніонів нараховувалося 289 тис. членів, у 1890 р. - 1 млн. У 70-80-х роках XIX ст. в Англії, як і в інших країнах, зростає інтерес до соціалістичних ідей. Однак укорінена в країні політична культура виключала популярність революційних теорій, у тому числі марксистської. Набагато більшого поширення набули ідеї реформістського соціалізму, центром якого наприкінці XIX ст. стало Фабіанське товариство.

Товариство виникло в 1884 р. і дістало назву на честь римського полководця Фабія Максима Кунктатора (Повільного), який у війні проти Ганнібала вдався до стратегії очікування й виснаження. Серед творців товариства були визначні представники англійської інтелігенції - Сідней і Беатриса Вебби, драматург Бернард Шоу, письменник-фантаст Герберт Уеллс та ін. Проголосивши свою прихильність до соціалізму, фабіанці мислили досягнення мети тільки шляхом поступових реформ і вбачали своє завдання в пропаганді реформістських ідей серед різних верств англійського суспільства.

Система поглядів фабіанців дістала назву «муніципального соціалізму», тому що розширення господарської діяльності муніципалітетів вони розглядали як реальну можливість заміни приватної власності громадською (комунальною). На думку С. Вебба, міське самоврядування, використовуючи такі важелі, як водо- і газопостачання, транспорт, зв'язок, зможе згодом установити контроль над житловим будівництвом і промисловістю. Приватні підприємці, не витримавши конкуренції з містом, розоряться, а податки й добровільні пожертви нададуть міській мерії можливість викупити землю. Таким чиномпромисловість і земля всього міста мали перейти у власність міської громади.

Поширюючи свої ідеї, Фабіанське товариство здобуло чимало місць у муніципалітетах. Але воно продовжувало залишатися організацією інтелектуальної еліти та нараховувало лише кілька сотень членів.

77. Зовнішня політика Італії в останній третині хіх – на початку хх ст.

В царині зовнішньої політики італійський уряд вів вельми агресивний курс, Італія вступила в боротьбу з Францією за території в Північній Африці. У 1888-1890 роках був встановлений протекторат Італії над частиною Сомалі і Абіссінії (Ефіопії) в Східній Африці. Проте італо-абіссинська війна 1895-1896 рр. завершилася повним розгромом Італії. 

З кінця ХІХ століття Італія посилила колоніальну експансію: в 1889 р. захоплений Сомалі, а 1890 року – Эритрея.

У цей час Італія проводить активну зовнішній політиці. Її інтереси залишаються у Північно-Східній Африці. Вона розширює території з допомогою Ефіопії, де було створено нова італійська колонія – Італійське Сомалі. Італія зближується з Англією, Францією, Росією, що вона могла робити в відповідність до вступом до Троїстий Союз. Загострилися відносини Італії і Австро-Угорщини через австрійських земель з італійським населенням, які Італія хотіла приєднати до себе.

У Італії великі інтереси і турецьких територіях (Триполитания і Киренаика в Африке).

Саме тоді Микола II робить візит до Італію, де підписується угоду про співробітництво на Балканах і Середземноморському бассейне.

Розширення своїх територій з допомогою інших держав є одним із чорт імперіалізму, але водночас імперіалістична країна хоче виправдати власну політику, висуваючи той чи інший теорію. У Італії цей період поширилася ідеологія націоналізму. Основним принципом цієї ідеології необхідно розглядати всю націю як організм, який має боротися з іншого нацією за гідне економічний добробут і моральне у світі. Проголошувалося, що Італія є «пролетарської нацією», гнобленої іншими і тому свою зовнішній політиці вона повинна переважно проводити те щоб італійську цивілізацію поширити «весь світ». Зрозуміло, що ця ідеологія супроводжується посиленням мілітаризації країни, необхідністю збільшити Витрати військові потреби, як і здійснювалось у Італії. Сказане показує, що у початку ХХ століття Італії поширено ідеї, які у згодом стали основою фашизма.

У 1910 р. Італії (Флоренція) було створено «Націоналістична асоціація», що й проводила курс - на політику сили проти інших держав, і навіть проти ліберального курсу своєї країни, проти соціальних реформ. Ідеологія націоналізму підтверджувалася і до зовнішньої політикою Італії. Так було в 1911 р. у країні було торжества із нагоди 50-річчя італійського королівства. У пресі, у парламенті, у церкві звучали заклики повернути Італії колишнє велич Римської Імперії й забезпечити їй своє достойне місце серед великих держав світу. Італія почала з те, що пред'явила Туреччини ультиматум, заявивши про намір окупувати Триполитанию і Киренаику (турецькі землі на Африці) з єдиною метою «залучення їх до прогресу» і вивести ринок із «стану безладдя та занедбаності». Турецьке уряд був готовий не залагодити конфлікту мирним шляхом, але Італія оголосила Туреччини війну, відому як Лівійська чи Триполитанская. Італійські війська висадилися у Лівії, і навіть почали операції в Адріатиці, Червоному море, Егейському морі й у районі Дарданелл. У Егейському море були окуповані острова Родос і Додеканесский архіпелаг. Усе це відбувалося під виглядом боротьби з контрабандою зброї жителям Лівії. Італійці жорстоко розправлялися із населенням і буде винищували їх. Але місцеве населення справляло опір італійської армії й «легкої військової прогулянки», як передбачалося, вдається. У самої Італії ставлення до війни були різними: були й її прибічники (праві консерватори) і противників (ІСП і ВКТ).

У 1912 р. проти Туреччини виступили і балканські держави, що підштовхнуло Туреччину до висновку миру. По Лозанскому мирному договору (1912 р.) до Італії переходили Триполитания і Киренаика, але Родос і Додеканесские острова Італія мала повернути Туреччини. Це умова Італія не выполнила.

Імперіалістична війна завершилася перемогою, але обійшлася народу дорогою ціною. Під час війни збільшилися податків і на продукти, особливо зерна і хліб. Війна та військові замовлення дали поштовх до розвитку металургійної, машинобудівної, гірничодобувної промисловості, збагатилися великі банки. Однак у тих галузях, які були безпосередньо пов'язані з війною (текстильна, паперова, будівельна промисловість) посилився криза, зросла безробіття, руйнування ремісників, різко збільшилася еміграція. Війна збагатила монополістичну буржуазію, вона зміцніла і була завойовувати нові ринки і інших країнах, насамперед Балканах (Албанія). До того ж війна зміцнила дух націоналізму країни як серед інтелігенції та дрібної буржуазії, а й у певних шарах селянства, й робітничого класу. Націоналісти вважали, що головна підсумок Лививийской війни у тому, що вона «пробудила націоналістичний свідомість нової Італії». Природно, націоналісти були згодні з ліберальної політикою уряду Джолитти. У 1914 р. змінюють йому прийшло консервативне уряд Саландры.