1.3. Основні закони управління

До загальних законів управління належать:

— закон спеціалізації управління;

— закон інтеграції управління;

— закон необхідної і достатньої централізації управління;

— закон демократизації управління;

— закон раціонального використання часу.

Закон спеціалізації управління акцентує увагу на тому, що при багатофункціональній системі управління виникає необхідність у розподілі певних функцій та повноважень, здійснюваних окреми­ми людьми та трудовим колективом.

Закон інтеграції управління. Інтеграція — це об'єднання окремих розрізнених, спеціалізованих дій до загального процесу функціону­вання і розвитку управління. Цей закон, як і перший, має об'єк­тивний характер, тобто на практиці управління не може здійсню­ватися без об'єднання, координації діяльності багатьох робітників.

Закон необхідної і достатньої централізації управління на прак­тиці проявляється як закон оптимального сполучення централізації і децентралізації. Він передбачає, з одного боку, централізоване, сконцентроване управління, тобто реалізацію процесу управління за вертикаллю, з іншого — передумовлює необхідність передачі де­яких повноважень управління на нижчий щабель ієрархії.

Закон демократизації управління передбачає участь виконавців у процесі, наприклад, шляхом передачі їм власності (у вигляді акцій чи інших цінних паперів).

Закон раціонального використання часу — один з найважливіших законів ринкової економіки. По суті час трансформувався в еконо­мічну категорію, цінність якої зумовлює всі сторони діяльності підприємства (швидкість обертання капіталу, адаптування до змінюваних умов тощо).

Що стосується закономірностей управління виробництвом, їх можна розподілити на дві групи: загальні, що характеризують про­цес управління в цілому, та локальні, які виявляються в окремих елементах системи управління (в методиці прийняття управлінсь­ких рішень, в окремих функціях управління тощо).

1.4. Підприємництво як об'єкт управління

Підприємництво — це основний вид самостійної господарської діяльності (виробничої або комерційної), здійснюваної физичними і юридичними особами, іменованими підприємцями, від свого імені і за свій ризик на постійній основі. Ця діяльність спрямована на до­сягнення наміченого результату (прибутку) шляхом найкращого використання капіталу і ресурсів економічно відособлених суб'єктів ринкового господарства, що несуть повну майнову відповідальність за результати діяльності і країни, що підкоряються правовим нормам.

Характерні риси підприємницької діяльності:

1. Особливий вид діяльності: визначений спосіб мислення, особ­ливий стиль, творчість, ініціатива, новаторство, пошук нетрадицій­них рішень і можливостей, постійна готовність до ризику і вишу­кування способів його подолання, орієнтація на інновацію.

2. Самостійність виявляється у виборі сфери діяльності; каналів і методів збуту; у встановленні методів оплати праці; цін і тарифів; стратегії; у розподілі прибутку і т.д.

3. Здійснюється на постійній основі, а не на одиничних або ра­зових угодах. Діяльність має стабільний, систематичний характер з орієнтацією на подальший розвиток і розширення.

4. Діяльність спрямована на досягнення комерційного успіху. Тому це можливо тільки в ринкових умовах. Велика частина чистого до­ходу спрямовується не на особисте споживання, а вкладається в по­дальший розвиток.

5. Діяльність спрямована на найкращу використання капіталу — власності й іншого майна, а також фінансових, матеріально-технічних і трудових ресурсів. Суть підприємництва полягає в тому, що в умовах . ринку знаходяться можливості найкращого використання власності.

6. Підприємництво припускає наявність економічно відособлених суб'єктів ринкового господарства.

7. Підприємництво припускає несення суб'єктом підприємств діяльності майнової відповідальності за результати господарської діяльності.

Термін «підприємець» був уведений французьким економістом Рішаром Кантілоном, що жив на початку XVIII ст. З цього часу це слово означає людину, що бере на себе ризик, пов'язаний з органі­зацією нового підприємства або з розробкою нової ідеї, нової про­дукції або нового виду послуг суспільству.

Підприємці — це суб'єкти господарської діяльності і, як правило, є елементами малого і середнього бізнесу.

Види підприємницької діяльності:

1. Виробниче підприємництво — поширюється в основному на виробництво і споживання товарів і послуг. Функція виробництва продукції і послуг є найважливішою, інші функції (збут) доповню­ють головну.

2. Комерційне підприємництво — торгово-обмінні операції. Основа — угоди з купівлі-продажу.

Сутність і значення сучасного менеджменту

3. Фінансове підприємництво. Отут об'єктом купівлі-продажу є гроші, валюта, цінні папери.

«Підприємець» і «менеджер» — не те саме.

Менеджер — управляючий справами фірми.

Підприємець — приватний власник, який володіє, розпоряд­жається капіталом фірми та привласнює результати праці.

Підприємництво — вид діяльності людей, які пристосовують влас­ний або залучений капітал до виробничої або невиробничої сфери економіки з метою отримання прибутку.

Видатний підприємець не завжди стає ефективним менеджером. Знову створена організація може розпастися через погане керівництво, а не через погані ідеї. Менеджер не завжди здатний нести ризик, генерувати нові ідеї і створювати з нуля організацію. Тому він може не бути успішним підприємцем.

Під управлінням підприємством (менеджментом) розуміють:

— вилив на колектив, що веде до наміченої мети;

— необхідні для цього взаємозалежні заходи, організація і важелі;

— регулювання цього процесу за допомогою зворотного зв'язку;

— керівництво людьми;

— вироблення, прийняття і реалізація рішень;

— оптимальний розподіл ресурсів;

— переробка інформації тощо.

Управління діяльністю підприємства являє собою специфічний різновид трудового процесу, характеризується усіма властивими йому елементами: предметами праці (інформація), засобами праці (методи управління), самою працею (функції управління), а також його результатом (управлінські рішення).