Тема 2. Урбанізація як позитивна тенденція розвитку міста план

1. Історія розвитку міст

2. Джерела і шляхи урбанізації

3. Негативні сторо­ни процесу урбанізації

4. Вирішення проблем процесу урбанізації

5. Організаційно – економічний механізм управління містом в сучасних умовах

1. Історія розвитку міст

Актуалізація питань, пов'язаних з вивченням економіки міського господарства, витікає з концептуальних положень і стратегічних програм соціально-економічного розвитку держави. Все більша увага надається стабільному розвитку такої базової ланки, як сучасне місто.

З метою визначення категорії «місто» необхідно розглянути різні підходи до трактування цього поняття вітчизняними і зарубіжними ученими і фахівцями.

Сучасне місто – це великий населений пункт, адміністративний, торговий, промисловий і культурний центр. Сучасне місто – це територіально-концентрована форма зосередження різних сфер (матеріальної та нематеріальної), галузей і видів діяльності, а отже – і головної продуктивної сили та стилю життя. Сучасне місто – це осередок виробничих, обслуговуючих, соціальних і інших об'єктів з багатоелементною структурою і складними економічними зв'язками. В сучасному місті зосереджено основний інтелектуальний, промисловий, транспортний, культурний, управлінський та інший потенціал країни, сферу послуг (суб'єктно-об'єктний потенціал), матеріалізовано всі підсистеми суспільних відносин (економічних, соціальних, правових, політичних, ідеологічних та ін.).

Функціонування такої системи вимагає об'єднання розрізнених, відомчий і економічно роз'єднаних підприємств і структур в єдиний господарський механізм, здатний забезпечити нормальні умови для населення. Зосередження міста на обмеженій території створює передумови для такого об'єднання.

Територіальна єдність міста, як системи, опиняється в тому, що трудові, природні ресурси, загальна виробнича і соціальна інфраструктура сполучають підприємства, організації і господарські об'єкти міста незалежно від їх відомчої приналежності в єдиний господарський механізм. Загальне використання трудових і природних ресурсів, територій, доріг, комунікацій, об'єктів сфери обслуговування обумовлює взаємозв'язок і цілісність процесів, які протікають в місті, і перетворює його на відносно самостійне створення.

Сьогодні не існує однозначного виз­начення міста. Слово «город», яке знаходимо в стародруках часів Київської Русі, по­ходить від слова «городити», «огороджувати». Точніше, місто – огородже­на укріплена місцевість. Спочатку люди ставили огорожу від хижих звірів, потім – від ворогів. У будь-якому випадку за огороджену територію сходилися люди, щоб уникнути небезпеки. Там вони осідали і поступово сільське поселення переростало у місто.

Наприклад, у Данії містом називають населений пункт із населенням понад 250 чоловік, у Японії – 30 тис, у колишньому СРСР нижній поріг коливався в межах 5-12 тис. За методиками ООН, нижній поріг у визначенні міста коливається від 5 до 20 тис. чоловік. Водночас Є.Н.Перцик наводить цікаві визначення міст, які даються у різних країнах світу: «угруповання людей, які ведуть своєрідний спосіб життя ... або ... частина земної поверхні, яка відрізняється від оточуючої сільської місцевості пев­ним типом антропогенного перетворення у вигляді забудови великими будинками та іншими характерними спорудами», «сукупність мешканців, інкорпорованих (тобто зареєстрованих у вигляді облікової одиниці) і керованих мером.

Є і інші визначення міста. Аналізуючи різні поняття «місто», Ж. Боже-Гарнье і Ж. Шабо відзначають, що, по Ф.Ратцелю, місто – це довготривале скупчення людей і їх жител, що займають значний простір, і розташоване в центрі крупних комунікацій, по X. Вагнеру - «пункти концентрації торгівлі», по Фр. Рахтгоферу – «угрупування, де звичайні кошти для існування забезпечуються концентрацією таких видів діяльності, які не пов'язані із землеробством, і в першу чергу торгівлею або промисловістю», а по Бабеку, окрім безперервності агломерації і значності розмірів, в поняття «місто» включається як вирішальна ознака критерій «спосіб життя». А яка позиція самих французьких дослідників географії міст? «Не заперечуючи цінності інших визначень, – пишуть Ж. Боже-Гарнье і Ж. Шабо, – ми приймемо як вирішальну ознаку міста критерій «образ життя. В цьому випадку наше визначення буде близьке до того, яке дає Бабек».

Український Радянський Енциклопедичний Словник (УРЕ, 1967 р.) по­дає таке визначення: «Місто – великий населений пункт, жителі якого головним чином зайняті у промисловості, торгівлі, в адміністративних установах тощо». Кількість населення у місті має бути не менше 1000, з яких не більше як 25% зайнята в сільському господарстві.

Державний комітет статистики України дає таке тлумачення місту: «Міські поселення – це населені пункти, затверджені законодавчими актами як міста та селища міського типу. Всі інші населені пункти – сільські».

Місто, яке на початку свого існування являло собою факт концентрації населення, зна­рядь виробництва, капіталу, стає не лише центром економічного, політичного і духовного життя народу, але й головним двигуном прогресу.

Міста, як і люди, мають свої долі, свої біографії. В одні історичні епохи вони досягали найвищого розквіту, а в інші – занепадали і навіть зника­ли.

Перші міста ви­никли в ІІІ–І тис. до н.е. в Єгипті, Сирії, Індії, Малій Азії, Китаї. У VIII–VI ст. до н.е. в Афінах налічува­лося 25 тис. жителів, у Мілеті – 30 тис. Із заселенням Північного Причорномор'я кіммерійцями і скіфами, грецькою колонізацією у VIII-VI ст. до н.е. виникли міські поселення в Україні (найвідоміші – Ольвія, Пантікапей (Керч), Херсонес (Севастополь), Феодо­сія). За феодалізму почалося відродження Рима, Неаполя, Парижа, Лондона, виникли нові міста (Гам­бург, Лейпциг та ін.) у результаті поглиблення сус­пільного поділу праці, руйнації натуральних форм господарства, розвитку товарно-грошових відносин, зародження національного ринку.

Про розвиток сус­пільного поділу праці (в одиничній формі) свідчить той факт, що в Парижі у XIII ст. налічувалося до 300 ремісничо-торгових спеціальностей. У Німеччині наприкінці XIII ст. було до 3500 міст, в яких прожива­ла п'ята частина населення. В IX ст. у Київській Русі було 20 таких за розміром міст, як Київ, Чернігів, Вишгород, у X ст. – 32 міста, в XI – до 60, у XIII – майже 300. Приблизно 13–15% населення Русі про­живало в містах. В Україні-Русі існувало понад 60 видів ремесел, наприкінці XV ст. у Києві, Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку налічувалося до 200 ремісничих спеціальностей. Найбільшим містом Ки­ївської Русі був Київ (до 50 тис. жителів). У Львові наприкінці XV ст. проживало приблизно 10 тис. осіб. У першій половині XVII ст. в Україні налічувалося майже 270 ремісничих спеціальностей, 970 міст (від 1 до 3 тис. жителів).

Найпередовішою країною світу на той час була Англія. В Лондоні в середині XIX ст. проживало до 2,5 млн. осіб, з котрих 21% були зайня­ті у сільському господарстві. В Україні протягом XIX ст. насе­лення зросло з 7,5 до 23,4 млн. осіб. У 1897 міські жи­телі України становили 13% від загальної кількості населення. У 1800 населення світу зросло до більш як 900 млн. осіб, у 1830 – 1 млрд. У містах проживало приблизно 3% населення, в т.ч. у містах із населенням понад 100 тис. осіб – менше 2%; у 1900 відповідно: 1,6 млрд., до 14%, 5,5%; у 1970 – 3,6 млрд., 39% і 24%. Наприкінці XIX – на початку XX ст. зростала кіль­кість міст із населенням понад 1 млн. осіб: у 1900 їх було 24, у 1940 – 64, у 1960 – 215, у середині 90-х XX ст. – понад 400. В 1995 у світі налічувалося 20 міст із населенням понад 10 млн. осіб. У 1950 в містах проживало 24% осіб, наприкінці XX ст. – 45%. Щоро­ку майже 20 млн. осіб переїжджають із сіл до міст.

Досить стрімку динаміку росту міського населення можна про­ілюструвати на прикладі колишнього СРСР, де у містах у 1926 р. прожи­вало лише 18% населення, в 1959 – 48%, в 1973 –59%, а в 1990 р. – майже 65%. Характерно, що сучасні великі міста розростаються приєднуючи до себе поблизу розташовані населені пункти, тобто утворюються агломерації. В Московській агломерації, хоча вона займала 2,1% території СРСР, проживала десята частина його насе­лення. Аналогічна картина склалася і в великих українських містах – Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові.

Вчені-екологи з різних країн ще у 70-х роках у доповіді Гене­ральному секретарю Конференції ООН з проблем оточуючого середови­ща звертали увагу на інтенсивне зростання великих міських агломерацій. За їх даними, Лондон разом з приміськими територіями в недалекому майбутньому займе значну частину південно-східної Англії; Бостон через Нью-Йорк зіллється з Вашингтоном, а Токіо, поглинувши Йокогаму, ство­рить єдине місто з 30-мільйонним населенням, яке повністю оточить Токійську затоку.

Таким чином, місто – це надзвичайно багатоплановий, соціальний організм, складний економіко-географічний, архітектурний і інженерно-будівельний, культурний комплекс. У найзагальнішому вигляді місто - це крупний населений пункт, переважаюча більшість жителів якого зайнята поза сільським господарством: у промисловості, торгівлі, сфері обслуговування, науці, культурі.

У географії міст і містобудуванні прийнята наступна класифікація міст по їх величині: малі міста – до 50 тис. жителів, середні – 50-250 тис., великі – 250-500 тис., найбільші – 500 тис. – 1 млн., міста-мільйонери – більш 1 млн.

Міста зосереджують значні культурні цінності. Саме міське планування є нерідко історичним пам'ятником.

Завдання містобудівників зробити міста гармонійними і зручними, такими, що володіють повноцінним міським середовищем – незвичайно складна. Її рішення вимагає надійних наукових підстав.

Із структурною складністю і складністю динаміки міста зв'язані такі його властивості, як суперечність і парадоксальність, як відзначає Р.М. Лаппо. Суперечності закладені в ньому спочатку, поміщені в самій його суті. Ресурси міста використовуються різними функціями, між якими і виникають суперечності – свого роду конкуренція функцій. Виявляється конфронтація між старими і новими виробництвами. Різні верстви населення пред'являють різні вимоги до організації міського середовища, прагнуть сформувати її відповідно до своїх потреб, смаків і уявлень. Місто, збільшуючись в розмірах, як би зростає з тісного старого одягу. Стають дуже вузькими вулиці, не здатні пропускати збільшені потоки транспорту. Центр не справляється з обслуговуванням і міста, і агломерації. Потужність систем комунального господарства виявляється вичерпаною. Це не важко прослідкувати на долі багатьох міст нашого регіону.

Особливості міста як середовища і багатокомпонентного поєднання різних видів діяльності при обмеженості ресурсів підводять до необхідності визначити пропорції градоутворювальної бази, масштаби розвитку окремих її ланок на основі принципу субоптимізації. При цьому пріоритет віддається інтересам цілого, а не окремого елементу, тієї або іншої галузі. Тільки при такому підході інтереси частин узгоджуються на основі обліку інтересів цілого.

Особлива проблема, що вимагає великої уваги, – це взаємовідношення міста і навколишнього середовища. Крупне місто змінює майже всі компоненти природного середовища – атмосферу, рослинність, ґрунт, рельєф, мережу, гідрографії, підземні води і навіть клімат. З одного боку, це покращує умови життя населення, з іншого – приводить до витіснення природних систем штучними, забрудненню навколишнього середовища, підвищенню хімічного і психологічного навантаження на організм людини.

Досліджуючи містобудівну діяльність людства, можна побачити, як розбудовувалися міста на різних стадіях їх розвитку, дослідити секрети мистецтва містобудування. Ріст міського населення, а також зростаюча роль міст у розвитку суспільства набуло назву урбанізації.