2.6. Публічне управління в контексті неокласичної теорії

Концепції державного регулювання економіки завжди визначаються методологією напрямку і трактуванням сутності та ролі ринкового координуючого механізму. Це вірно і щодо неокласичної теорії (А. Маршалл, Е. Чемберлін, Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін.), яка отримала другий подих у другій половині 70-х років і наступні два десятиліття, надавши важливий вплив на теорію державного управління (подається, правда, як державне втручання в економічну і соціальну сфери). Трактуючи пряме державне втручання в економіку як руйнування здатності ринкової системи до саморегулювання, неокласики проте за певних умов визнають необхідність прийняття конкретних заходів державного регулювання ринкової економіки, але при цьому не порушуючи її законів. Відкидаючи так звану зрівнялівку, що вбиває, на їхню думку, індивідуальну підприємницьку ініціативу, неокласики вважають, що перерозподіл матеріальних благ повинний здійснюватися в розумних межах.

Як наголошується в книзі «Державне регулювання ринкової економіки», «найменше засновників і сучасних представників неокласичного напряму цікавлять питання соціального розвитку, історичний аспект аналізу. Своє завдання вони вбачають у тому, щоб дослідити, як «економічна людина», фірма, господарство будуть діяти при незмінних соціальних і довготривалих стійких умовах. Головним мотивом дії людини вони вважають власний (іноді підкреслюється навіть - егоїстичний) інтерес. Економіка розглядається як рівноважна і відносно гармонійна система, в якій компетентний егоїзм всіх її членів через посередництво вільної конкуренції веде до найбільшого добробуту всього суспільства (принцип «невидимої руки»). В такому випадку будь-яке втручання держави в дії ринкових сил завдає їм величезний збиток, ускладнюючи досягнення індивідуумом, а отже, і всім суспільством свого оптимуму (відзначимо, що мова йде лише про умови вільної конкуренції)».

Очевидно, що неокласики, багато в чому дотримуючись принципів класичної політекономії, віддаючи перевагу свободі, приватній ініціативі та приватному підприємництву, розглядають ринок як самодостатню цінність, керовану «невидимою рукою» і такою, що не потребує державного регулювання. Тут центральною фігурою виступає капіталіст-підприємець, від успішної та ефективної діяльності якого залежить процвітання всього суспільства і самої держави.

З цієї точки зору чималий інтерес представляють погляди німецького економіста В. Ойкена, який створив у своїх роботах, що вийшли в основному в 30-х роках XX ст., своєрідний варіант неокласичної теорії, що отримав назву неолібералізму. Визнаючи за «повною конкуренцією» статус головної переваги ринкової економіки і з цієї причини називаючи культивування та захист конкуренції головним завданням економічної політики держави, він проте вважав істотним недоліком вільної конкуренції те, що при стихійному розвитку вона породжує монополію і олігополію. Стверджуючи, що саме держава не здатна керувати економічним процесом, Ойкен разом з тим визнавав необхідність держави для формування елементів економічного порядку, серед яких особливе значення має встановлення правових рамок.

У другій половині XX ст. неокласичні погляди особливо активно розвивали вчені Чиказького університету США, що створили власну - Чиказьку школу. Рішуче відстоюючи принципи вільної конкуренції, прихильники цієї школи обґрунтовують ідею про наявність «ефекту конкуренції» на будь-якому за структурою ринку. З цієї причини, з їх точки зору, державне втручання повинно здійснюватися тільки в тих випадках, коли можна чітко визначити антиконкурентну діяльність економічного агента на ринку.

З розглянутої точки зору являє інтерес позиція чиказького професора М. Фрідмена, яка увійшла в історію економічної науки під назвою «монетаризм». В її основі лежить так звана кількісна теорія грошей, згідно з якою грошова маса, що знаходиться в обігу, безпосередньо впливає на рівень цін і відповідно гроші виконують функцію управління попитом, а через нього господарськими процесами. Наполегливо відстоюючи ідею про виняткове значення стійкості грошей для нормального функціонування економіки, він стверджував, що стабільне зростання запасу грошей забезпечує стабільне зростання виробництва, а тому виступав за найсуворіший контроль з боку центрального уряду за грошовою масою, не допускає її зростання більш ніж на 3-5 % в рік. Необхідно зазначити, що пропозиції Фрідмена і монетаристів в цілому отримали широку популярність і в тій чи іншій формі використовувалися урядами США, Великобританії, Чилі та інших країн. Мова йшла насамперед про суворий контроль з боку центрального уряду за грошовою масою шляхом встановлення високого банківського кредиту.

У 70-80-х роках в практиці державного регулювання економіки більш-менш широко використовувалася ще одна неокласична теорія. Мова йде про так звану теорію пропозиції, сформульовану вперше американськими економістами А. Лаффера та Дж. Гільдером. Намагаючись знайти шляхи виходу з важкої економічної кризи середини 70-х років, вони ретельно вивчили можливі залежності між різними сторонами державної економічної політики - фіскальної, грошової, регулювання зайнятості, заробітної плати та ін. Вважаючи, що попит народжує пропозицію, А. Лаффер та Дж. Гільдер особливо важливе значення надавали аналізу пропозиції. Визначальним фактором стимулювання економіки вони відповідно до неокласичної теорії вважають податкову політику держави, при цьому роблячи упор на максимально можливе зниження податків, що, в свою чергу, дозволить поповнити бюджет великими доходами. Ця установка була втілена в життя в перший термін перебування при владі Р. Рейгана в 1980-1984 рр., коли вища ставка прибуткового податку була знижена з 70 до 50%. У наступні роки президентства Рейгана вона була знижена до 38%. Цими заходами вдалося підтримати підприємницьку ініціативу і подолати стагнацію американської економіки.

Однак, як показав досвід країн, які широко використовували монетарні методи в кінці 70-х - початку 80-х років, надмірно високі процентні ставки, пов'язані з цією політикою, перешкоджали зростанню ділової активності, посилювали зростання безробіття.

З усього вищевикладеного можна зробити висновок, що проблемами державного управління цікавилися представники різних шкіл і напрямів суспільної, в особливості економічної, думки. Кожен з них відповідно до соціально-економічних, політичних та інших реальностей свого часу вносив власний внесок у розробку тих чи інших принципів управління. Цим і пояснюється існування різних ідей і теорій державного управління. Констатувавши цей факт, слід підкреслити, що головна мета даної роботи полягає не в аналізі історії, змісту, типів, національних, ідейно-політичних, ідеологічних та інших варіантів цих теорій, а в розробці власної авторської моделі теорії державного управління, зрозуміло, з урахуванням досягнень як зарубіжної, так і вітчизняної політичної та політико-правової науки.