15.2. Основні напрямки державного регулювання економіки

Частиною управлінської системи є підтримка економіки різними заходами:

1. створенням і підтримкою інфраструктури економічної системи;

2. сприянням новим галузям економіки та тим, що розвиваються;

3. проведенням і підтримкою науково-дослідних і конструкторських робіт (НДДКР);

4. державними закупівлями продукції приватних компаній;

5. стимулюванням продажів;

6. збором та зберіганням інформації.

Уряд надає допомогу бізнесу шляхом здійснення витрат, наприклад, на фінансування науково-дослідних і конструкторських робіт або через програми кредитування та податкові пільги.

Незалежно від приналежності об'єктів інфраструктури до державної або інших форм власності їх діяльність перебуває у сфері особливої ​​уваги держави. Так, у більшості (якщо не у всіх) індустріально розвинених країнах існує безліч державних установ і агентств, діяльність яких націлена перш за все на впорядкування функціонування і розвитку національного виробничо-господарського, фінансового та соціального інфраструктурного комплексу. У них загальні умови функціонування енергетичного господарства регулюються законами про енергогосподарства, правовими нормами щодо попередження криз і створення запасів, законами з охорони навколишнього середовища та ін.

Одна з інфраструктурних функцій держави полягає в тій ролі, яку вона відіграє у валютній та фінансовій сферах: мобілізовувати заощадження населення або ефективно розподіляти фінансові ресурси. Саме державі належить монополія щодо емісії грошей і випуску їх в обіг. Так, залежність центрального емісійного банку від уряду вказує на прагнення держави зосередити в своїх руках всю повноту економічної влади та добиватися свободи від контролю з боку суспільства і закону. Навпаки, незалежність центрального емісійного банку від уряду і підпорядкованість його тільки закону, обмеження можливостей емісії грошей законодавчими рамками служать доказом того, що держава визнає правові принципи поділу влади і відмовляється від використання грошей як джерела економічної влади.

Необхідно відзначити, що держава намагається регулювати всі сегменти національної економіки: великий, середній і малий бізнес, приватне, колективне і державне підприємництво. Велике підприємництво в особі транснаціональних корпорацій реально відчуває державну підтримку за декількома напрямками.

Держава здійснює допомогу бізнесу як безпосередньо, так і побічно, за рахунок, наприклад, військових витрат і величезних витрат на закупівлі виробленої корпораціями продукції.

Одним з найбільш драматичних прикладів служить програма позик уряду, що в буквальному сенсі врятувала «Локхід», «Крайслер» і Перший континентальний банк Чикаго.

Головним напрямком є ​​державні замовлення і закупівлі. Закупівлі за рахунок коштів державного бюджету створюють для корпорацій стійкий і досить вигідний ринок збуту. Саме великий бізнес найбільше користується благами спільного приватно-державного підприємництва, в тому числі і в науково-технічній галузі. У країнах змішаної економіки за останні роки виникло кілька науково-дослідних консорціумів зі змішаною приватно-державною формою власності. У США до їх числа належить «Sematech» (дослідження в напівпровідниковій промисловості), USABC (дослідження і розробки в області акумуляторних батарей) та ін., в Японії - «Сортек» (центр створення синхронної орбітальної радіаційної технології, консорціум з дослідження в області оптоелектроніки), в Західній Європі - «Еспрі» (дослідження в галузі інформаційних технологій), «Раїс» (дослідження в галузі новітніх засобів зв'язку), «Еврика» (дослідження в області загальнопромислової технології).

В умовах інтернаціоналізації і глобалізації світової економіки, формування нового феномена в світовій економіці, яка отримала назву «геоекономіка», що сприяє безпрецедентним масштабам відкриття світових ринків, зростаюче значення набуває зовнішньоекономічна політика держави, спрямована на підтримку позицій національної економіки у конкурентній боротьбі із зарубіжними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. Митні «війни» США з Японією, країнами ЄС служать тому яскравим підтвердженням.

У сфері військово-промислового комплексу можна говорити про існування своєрідного симбіозу державної бюрократії з керівництвом корпорацій, які виробляють військову техніку.

При цьому корпорації претендують на незалежність від держави, енергійно прагнуть до неї, постійно говорять про це, але тим не менш не відмовляються від її допомоги і, більше того, вважають, що держава просто зобов'язана підтримувати їх всіма засобами, оскільки вони служать насамперед суспільству.

Держава не залишає без уваги також малий і середній бізнес, що представляють собою складову і невід'ємну частину ринкової економіки. Мале та середнє підприємництво забезпечує виробничо-господарську діяльність у тих сферах і регіонах, які не представляють інтересу для великого бізнесу, але життєво необхідні для суспільства. Вони забезпечують розширення поля конкуренції та економічно перешкоджають монополізації в галузях і сферах діяльності великих корпорацій; забезпечують розширення зайнятості, надаючи до 80% нових робочих місць; виконують стабілізуючу роль в соціально-політичному житті суспільства, розширюючи шар власників-підприємців.

Особливо актуальна роль держави в управлінні економічними процесами в періоди спадів і криз, коли на перший план виходять проблеми мобілізації всіх ресурсів для відновлення економіки, зростає необхідність активного втручання держави, покликаного вживати невідкладних заходів, в тому числі і непопулярні, для підтримки та збереження на плаву провідних галузей економіки. На стадіях пожвавлення і підйому економіки пріоритет віддається заходам щодо стимуляції найбільш перспективних галузей і підприємств, а також науково-технічних інновацій, всіляке заохочення інвестицій шляхом надання державних та інших гарантій потенційним інвесторам, створення нових робочих місць і т.д., що в сукупності забезпечують конкурентоспроможність національної економіки як усередині країни, так і на міжнародній арені.

Оскільки кризи, які періодично настають, є невід'ємною ознакою ринкової економіки, одним із важливих завдань держави виступає їх запобігання, а в разі їх настання - прийняття адекватних заходів.

Завданнями держави під час криз є:

1. створення умов для їх швидкого подолання;

2. пом'якшення наслідків для життєвого рівня простих громадян;

3. розробка прогнозів часу настання криз, їх тривалості, можливої ​​гостроти і глибини та ін.;

4. розробка та реалізація антикризових програм, які спрямовані на забезпечення зайнятості, стимулювання сукупного попиту населення та підтримку конкурентоспроможності виробництва, на зменшення податків, страхових та інших платежів, щоб підтримати попит, розширення витрат на державні програми, громадські роботи тощо, тобто на здійснення тих заходів, які покликані забезпечити збереження робочих місць і доходів населення;

5. безболісне розв'язання виникаючих вузлів протиріч і конфліктів (забезпечення балансу інтересів між роботодавцями та найманими працівниками (капіталом і працею), малим і великим бізнесом, промисловим та сільськогосподарським виробництвом і т.д.).

6. проведення стимулюючої фіскальної політики (збільшення державних витрат або зниження податків, що формує сприятливі умови для розширення попиту на споживчі та інвестиційні товари, а значить, і для подолання спаду чи депресії, свідоме допущення бюджетного дефіциту, який може фінансуватися лише за рахунок двох джерел: урядових позик та додаткової грошової емісії, що загрожує зростанням інфляції.

Значне місце у діяльності держави займає грошово-кредитна та бюджетно-податкова (фіскальна) політика. Грошово-кредитна політика - це система заходів, спрямована на пом'якшення, ослаблення періодично виникаючих криз надвиробництва, інфляційних процесів, а також забезпечення вирівнювання платіжного балансу і т. ін. Її основною метою є досягнення такого стану загального рівня виробництва, який дає можливість забезпечити в ідеалі повну зайнятість і відсутність інфляції. У цих цілях центральний банк регулярно здійснює всілякі заходи, націлені на обмеження або стимулювання кредитних операцій банківської системи.

У фазі спаду ця політика спрямована на стимулювання кредитних операцій банківської системи в розрахунку на те, що пільгові умови кредитування будуть сприяти пожвавленню ділової активності та зростання виробництва. Така політика отримала назву кредитної експансії, тобто стимулювання кредиту або політики «дешевих грошей». І навпаки, в період підйому економічної кон'юнктури держава, передбачаючи «перегрів» економіки, проводить політику кредитної рестрикції, обмеження кредиту, «дорогих грошей». Її головна мета - ускладнити використання кредиту і загальмувати промисловий бум, що загрожує «перегрівом» економіки та кризою перевиробництва товарів.

Особливо важливо те, що велику роль в економіці сучасних індустріально розвинених країн відіграє державна власність.

Власність - сукупність суспільних відносин, що складаються в процесі володіння, користування і розпорядження майном. При всьому різноманітті відносин державної власності їх об'єднує одна найважливіша ознака - об'єкти, на які спрямовані ці відносини, є об'єктами права державної власності. Дана ознака зумовлює специфіку всіх інших елементів відносин державної власності, а також межі і характер державного управління цими відносинами. Цей правовий статус державного майна надає державі дуже широкий обсяг повноважень з управління своєю власністю і регулювання відносин з іншими суб'єктами власності. Державна власність представляє собою складну, комплексну та ієрархічну систему відносин, структуровану за безліччю ознак, що відображають ту чи іншу сторону, той чи інший зріз цієї системи.

У державній власності перебувають насамперед природні ресурси - земля, ліси, надра, а також багато підприємств. При цьому слід врахувати, що на частку державної власності в багатьох розвинених країнах припадає 20-25% національного надбання.

Не випадково тому в економічній літературі висловлюється точка зору, відповідно до якої поняттям «державна власність» охоплюється гранично широке коло відносин: від безпосередньої реалізації прав володіння, користування і розпорядження державним майном до відносин всередині державного апарату, що виникають у зв'язку з реалізацією права державної власності . У широкому економічному сенсі таке трактування державної власності виправдане, тому що охоплює весь функціонально єдиний цикл здійснення права державної власності.

З правової точки зору під час трактування «державної власності» важливо розмежовувати:

1. безпосередню реалізацію повноважень володіння, користування і розпорядження державним майном в цивільних правовідносинах (тобто власне відносини державної власності);

2. здійснюване в рамках системи органів виконавчої влади адміністративно-правове забезпечення реалізації даних правочинів.

Незважаючи на тісний і нерозривний взаємозв'язок, зазначені комплекси відносин мають різну правову природу і є самостійними, незбіжними елементами системи управління державною власністю.

Основні їх відмінності полягають в наступному:

1. відносини з управління державною власністю функціонують виключно в сфері державного управління і є владними відносинами, тобто їх суб'єкти перебувають у відносинах влади і підпорядкування та воля одного суб'єкта завжди домінує над волею іншого або узгоджується з волею іншого на основі норм адміністративного права. Цивільні ж відносини засновані на рівності і автономії волі їх учасників.

2. учасниками відносин у сфері управління державною власністю може бути обмежене коло суб'єктів, що володіють особливим правовим статусом пов'язаних з участю в реалізації виконавчої влади (державні органи, їх керівники та інші суб'єкти, наділені повноваженнями або функціями з реалізації компетенції державних органів, уповноважених управляти державним майном). Громадяни та юридичні особи (у тому числі державні підприємства та установи), не наділені зазначеним статусом, не можуть розглядатися в якості суб'єктів відносин з управління державною власністю. Реалізуючи правомочності власника, держава вступає в цивільні правовідносини з ними.

3. підставою (юридичним фактом) виникнення відносин в сфері управління державною власністю є, як правило, однобічно владні дії (веління) суб'єктів управління. В основі ж виникнення цивільних правовідносин лежить вільне волевиявлення сторін.

4. відносини в сфері управління державною власністю, на відміну від цивільних правовідносин, не є безпосередньою юридичною основою виникнення, зміни або припинення прав на державне майно.

Як відомо, в якості однієї з форм обґрунтування державного регулювання служить концепція природної, або де-факто, монополії, згідно з якою монополія корениться в цінових відносинах і технологічних факторах в протилежність монополії де-юре, що встановлюється тим чи іншим регулюючим, адміністративним або законодавчим актом держави. Державний контроль над природними монополіями в таких сферах, як енергетика і транспорт, необхідний для захисту споживачів від можливих зловживань монополій і в той же час для збереження самих монополій в інтересах економічної ефективності. Слід зазначити, що саме державним витратам зобов'язані своїм виникненням атомна енергетика, обчислювальна техніка, сучасний повітряний транспорт, космічний зв'язок і безліч інших галузей.

Економічна свобода як виробників, так і споживачів найбільш ефективним чином забезпечується інститутом приватної власності.

Власник, збереження капіталу якого державою не гарантується і який в силу цього не впевнений у недоторканості свого майна, виявиться в стані постійного страху його відчуження. Відповідно він практично не зможе використовувати на повну силу свій творчий і матеріальний потенціал, що неминуче негативно позначиться на ефективності його господарської діяльності.

Одним із наслідків цього може стати звуження сфери застосування капіталу, що призводить до його перетікання в ті сфери, в яких більш-менш забезпечуються гарантії його збереження. Саме це служить причиною витоку російського приватного капіталу за кордон; обмеження області його інтересу (поряд з іншими причинами) сферою обігу, звідки можна витягти свій капітал більш оперативно, ніж із виробничої сфери, в разі загрози конфіскації або націоналізації. Тими ж причинами пояснюється і низька інвестиційна активність міжнародного капіталу в Росії.