6.6. Загальні збори громадян та органи самоорганізації населення

Ознайомитися з Положенням Про загальні збори громадян за місцем проживання в м. Донецьку на сайті Донецького голови.

Ознайомитися з ЗУ «Про органи самоорганізації населення».

Органи самоорганізації населення - представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення завдань, передбачених цим Законом.

Основними завданнями органів самоорганізації населення є:

1) створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України;

2) задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;

3) участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

Тема 7. Закони та принципи публічного адміністрування

1. Закони публічного адміністрування

2. Принципи публічного адміністрування

3. Застосування принципів публічного адміністрування

7.1. Закони публічного адміністрування

Державне управління, як цілеспрямована діяльність, яка вибудовується над діяльністю товариства, в решті-решт, визначається його станом, потребами та інтересами. Разом з тим його закони є не що інше, як загальні, інформаційні за природою, закони соціального управління.

Закони управління, на відміну від правових законів, що регулюють суспільні відносини - це описувані науковою теорією істотні, необхідні і повторювані загальні форми взаємозв'язків між керуючим суб'єктом і керованим об'єктом, між керуючою системою і соціальним середовищем, а також між державою в цілому і його органами управління.

Закономірні (законом обумовлені) структурні і функціональні взаємозв'язки не діють з неминучістю, а реалізуються у вигляді тенденцій. Сформульоване теорією поняття того чи іншого закону є основою пояснення і прогнозування соціально-політичних та інших суспільних процесів.

Критерій реальності об'єктивних законів державного управління - прояв у різноманітних діях суб'єкта, в управлінських відносинах, регулярної повторюваності істотно значущих результатів управлінських дій.

Виділяють такі закони публічного адміністрування:

1. Закон залежності керуючого впливу суб'єкта на об'єкт від стану системи державного управління і соціального середовища.

Стан системи державного управління характеризується, перш за все, її типологічними ознаками: авторитарністю або демократичністю. Поняття «стан» висловлює рівень розвиненості структур, функцій, нормативно-правової бази та інших елементів системи. Будь-яка система державного управління функціонує у певному соціальному середовищі, тобто в рамках конкретного суспільства і властивих йому економічних відносин, соціальної структури, що склалася, культурного середовища, соціально-психологічної атмосфери, які безпосередньо або опосередковано впливають на характер діяльності керуючої системи. Особливості суб'єктно-об'єктних відносин, вибір домінуючих моделей впливу правлячої влади на суспільство в значній мірі залежать від конкретно-історичного образу суспільства, цієї держави, його історичних традицій.

2. Закон необхідності посилення регулювання і управління суспільними процесами (обумовлений зростаючим різноманіттям суспільного життя і державних інститутів, їх діяльності). У порівнянні з первинним елементарним інформаційним обслуговуванням функціонування виробляючої економіки (збором відомостей про участь в роботах окремих членів спільноти, ресурсах і т. ін.) обсяг інформації, що є в розпорядженні сучасної держави, виріс на безліч порядків.

3. Закон «необхідної різноманітності». Один зі специфічних структурно-функціональних законів. Дія закону проявляється в об'єктивних вимогах двоякого роду. Перше - це необхідність поєднання керуючого впливу на суспільство з його самоорганізацією, з урахуванням стихійної саморегуляції соціальної системи. Друге - розглянутий закон зазвичай трактується як теоретичне обґрунтування ієрархічної структури управління. Обмеженість обсягу інформації, що переробляється будь-яким суб'єктом, виключає можливість зосередити всі повноваження з управління суспільством в руках одного централізованого органу. Тому виникає необхідність у передачі деяких повноважень від центрального органу органам нижчих рівнів.

4. Закон розосередження центрів влади і управління. Сформований в історії державного будівництва поділ гілок влади (законодавчої, виконавчої та судової) і відповідних їм керуючих суб'єктів (центрів управління) став загальною формою функціонування державної влади, що відтворена в різних модифікаціях у будь-якій демократичній державі, тобто об'єктивним законом. Закон означає:

1. необхідність формального і фактичного поділу функцій державної влади в управлінні по горизонталі і вертикалі на відносно самостійні гілки і рівні влади, які повинні здійснюватися різними, незалежними один від одного органами (інститутами);

2. вимога взаємного стримування влади, взаємного обмеження і взаємного контролю, в тому числі обмеження представницької (законодавчої) влади, контрольної функції системи «стримувань» і «противаг», кожна гілка влади повинна мати межі дії своїх повноважень, свою сферу дії;

3. необхідність рівноваги гілок влади, щоб жодна з них не могла у всіх відносинах домінувати над іншими і бути вільною від відповідальності перед законом.

5. Закон централізації та децентралізації влади. Структура організації влади та публічного адміністрування історично закріпилася в таких загальних формах, як централізація і децентралізація. Також характеризується ознаками об'єктивного закону.

6. Закон системності та саморозвитку системи публічного адміністрування. Публічне адміністрування функціонує і вирішує завдання, які об'єктивно стоять перед ним, лише у вигляді єдиного цілого, взаємопов'язаного утворення його елементів і процесів. Закон системності державного управління знаходить вираження у істотних взаємозв'язках елементів і процесів управління (закономірності):

1. єдність основних функцій управління, таких як цілестановлення, прогнозування і планування, інформування, організація, координація і регулювання, активізація, контроль, узагальнення та оцінка результатів на всіх рівнях державного управління;

2. єдність рівнів державного управління: центрального, регіонального, місцевого;

3. єдність загальної і приватних систем публічного адміністрування, оскільки останні будуються на базі загальнодержавної і є конкретною реалізацією її цілей в окремих сферах і галузях життєдіяльності людей.

Зазначені суттєві взаємозв'язки функцій, структур, рівнів і центрів державного управління характеризують цілісність системи в ідеалі, тобто якою за визначенням вона повинна бути. Реальний ж стан являє собою еволюцію системи в напрямку досягнення повноти цілісності, реалізації її сутності, закладених в системі об'єктивних можливостей. Рух системи до цілісності полягає в тому, щоб:

а) охопити своїм впливом всі соціально значущі процеси державного життя;

б) забезпечити оптимально можливу повноту реалізації управлінських функцій в їх взаємозв'язку, а також єдину спрямованість у керуючої діяльності суб'єктів різних гілок і центрів влади;

в) усувати суперечливість елементів системи, що перешкоджає нормальному її функціонуванню;

г) створювати відсутні органи, інститути і норми.

У сукупності ці процеси складають зміст саморозвитку системи державного управління - її загального об'єктивного закону².