13.6. Контрактна система і неокорпоративизм

Однією з поширених форм передачі державних функцій приватному сектору є контрактна система, з якої дуже схожі оренда, концесія, траст державної власності, що розглядаються як ринкові форми управління об'єктів державної власності.

Контрактування є форма взаємодії держави і підприємництва, що ґрунтується на системі господарсько-договірних відносин між ними з приводу виробництва товарів і послуг підприємницьким сектором економіки для державних і муніципальних потреб на макро-і мікрорівні.

Контрактна система має на увазі передачу приватним особам або організаціям (найчастіше на основі тендеру) тих чи інших функцій, які, як правило, здійснювалися державними чиновниками та органами.

У число послуг, що найчастіше перекладаються на контрактну основу, входять такі, як секретарська робота, автомобільне обслуговування, прибирання вулиць, збір сміття. У ряді країн, наприклад у Великобританії, на контрактну основу перекладається робота персоналу в'язниць, служби безпеки, комп'ютерних та прогностичних служб, послугами яких користується уряд. Найбільш відчутно «відступ держави», як зазначалося вище, проявляється у приватизації. У даному контексті мова йде про широкий спектр заходів, таких, як скасування або різке зниження рівня громадських послуг та їх передача представникам приватного сектора. Фактично вона носить послідовно ринковий, конкурентний характер, оскільки передбачає розміщення державних замовлень на основі складного адміністративно-господарського механізму торгів, тобто відкритої або закритої конкуренції пропозицій.

Кращим способом посилення конкуренції є, як правило, конкурси, коли в боротьбу за право отримання підряду на ту чи іншу роботу змагаються кілька компаній. Оптимальним вважається той випадок, коли в конкурсі на кожен вид робіт, переданих на підряд, бере участь багато конкурентів. Важливою перевагою укладання контрактів з приватними фірмами є величезні можливості економії коштів.

Державні відомства-замовники, висуваючи пропозиції для торгів, зобов'язані за законом проводити ретельну попередню їх підготовку у фінансових, організаційних, технічних та правових відносинах. Така підготовка включає аналіз кон'юнктури відповідних сегментів ринку, потенційних корпорацій-підрядників, їх досвіду та можливостей, науково-технічного, економічного і фінансового стану. Аналогічні дані повинні надавати про себе все без винятку конкуруючі на торгах корпорації. Учасники торгів - фірми представляють свої пропозиції, проекти в анонімній, кодованій формі. Законодавство США для забезпечення широкої конкуренції та відбору найбільш надійного підрядника передбачає настільки ж широку гласність та опублікування умов замовлення, його технічних параметрів у відкритій пресі. Ця вимога поширюється і на замовлення оборонного характеру. Остаточне рішення про вибір підрядника та видачу замовлення корпорації переможцю, приміром, у сфері НДДКР приймається експертними комісіями - незалежними науковими комітетами військових чи цивільних відомств, не підзвітними даним органам уряду.

Державне фінансування будується на можливостях бюджету і на мобілізації банківського та промислового капіталу, включаючи власні кошти фірм, позикові кошти приватних банків, що надаються підрядникам під гарантію держави, прямі позики підрядникам, що надаються федеральними відомствами; державне поетапне покриття витрат фірми за контрактом; державне повне і часткове фінансування фірми за договором. При цьому важлива та обставина, що переважна частина кредитів держави, виданих фірмам-підрядникам, має безпроцентну основу. Прикладом може служити державний контракт, який у конкурентній боротьбі отримала свого часу фірма «Локхід» на виробництво літака С-5А. Вона, як генеральний підрядник, на основі державного кредитування залучила 47 великих, 103 середніх і 4 тис. дрібних фірм-підрядників, які розташовані в 17 штатах і 346 містах США.

Система торгів виконує потрійну функцію:

1. Функцію забезпечення режиму конкуренції серед потенційних постачальників товарів та послуг і, отже, найбільш економічного розміщення державного замовлення.

2. Функцію гарантованого його виконання відповідно до обговорених умов і термінів.

3. Функцію забезпечення умов для довгострокового планування підприємницької діяльності, оскільки угоди купівлі-продажу товарів і послуг укладаються до їх виробництва підприємницькими структурами і, як правило, на досить тривалий відрізок часу.

За даними незалежних досліджень, в США, Канаді, ФРН та Швейцарії витрати на збір сміття муніципальними організаціями приблизно на 35% вище, ніж відповідні витрати у приватних компаній. Далі вартість дорожнього будівництва, що проводиться міськими організаціями, була вище на 96%, ніж вартість робіт, що виконувалися підрядниками; витрати муніципальних організацій з прибирання вулиць виявилися вищими на 43%, по роботі двірників - на 75%, з обслуговування дорожньо-транспортної сигналізації - на 56% , по догляду за зеленими насадженнями - на 37%. Іншими словами, під час передачі того чи іншого виробництва в приватні руки один і той же обсяг випущеної продукції забезпечується більш низькими витратами, що означає істотне зростання продуктивності. Причому такий виграш відбувається:

• в результаті не зниження заробітної плати працівників, а збільшення обсягу робіт, виконуваних одним працівником за одиницю часу;

• надання підрядником службовцям менш тривалих оплачуваних відпусток;

• використання за можливістю тимчасових і малокваліфікованих працівників;

• контроль менеджерів за обслуговуванням устаткування і роботою підлеглих;

• використання різних систем матеріального заохочення, меншого числа працівників, застосовуючи високопродуктивне обладнання;

• наймання порівняно молодих працівників та ін.

Але якщо допустити вірність всіх цих викладок, не можна упускати з уваги той факт, що не всі види послуг, що надаються державними організаціями, можуть передаватися в приватні руки.

Законодавчі та контрольні функції щодо всієї системи контрактації виконує Конгрес США, який щорічно приймає Закон про санкціонування програм і Закон про асигнування. Ними визначаються види і кількість продукції, що закуповується для потреб держави, визначається вся єдина, уніфікована федеральна контрактна система США, в рамках якої здійснюються планування, організація, розробка програм, керівництво, контроль та звітність. У передбачених контрактом економічних і фінансових відносинах уряд виступає як єдина юридична особа, що накладає на постачальника особливі зобов'язання. Урядові органи США, постійно удосконалюючи конкурентний механізм контрактування, надають приватним корпораціям дуже широкий спектр непрямих переваг і прямих пільг у порівнянні з корпораціями, не задіяними в даній системі. В результаті забезпечується взаємовигідність їх економічного співробітництва.

Державна контрактна система - це не тільки специфічна форма розподілу інвестиційних товарів в ринковому господарстві, але і найважливіша форма економічної взаємодії влади і бізнесу; слід будувати таку систему на збалансованості економічних інтересів держави і підприємництва як цілісності, а не окремих його страт або великих господарських структур, які мають широкі можливості «коридорного» лобіювання з метою отримання вигідних замовлень для задоволення тих чи інших державних потреб, що характерно для сучасної практики.

Велике поле взаємодії між органами державної влади і управління з підприємницькими структурами в умовах трансформованої економіки відкривається в зв'язку з використанням останніми для підприємницьких цілей державних економічних ресурсів на основі володіння і користування ними. Дана форма взаємодії також має відповідний механізм реалізації, обумовленої якісною визначеністю об'єкта, який перебуває в державній або муніципальній власності.

В якості найбільш традиційної форми володіння державними економічними ресурсами та використання їх, а тим самим і форми економічної взаємодії владних і підприємницьких структур виступає оренда.

Відповідно до ЗУ «Про оренду державного та комунального майна» оренда - це засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької або іншої діяльності.

В оренду можуть бути передані земельні та інші відокремлені природні об'єкти, підприємства й інші майнові комплекси, будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби та інші речі, які не втрачають своїх натуральних властивостей у процесі їх використання (неспоживані речі).

Спектр об'єктів державної власності продовжує залишатися досить широким і різноманітним і, отже, таким що передбачає різні форми і методи управління цими об'єктами з боку власника.

Вітчизняна муніципальна влада намагатиметься залишити для себе цей надійний і суттєвий канал бюджетних надходжень (оренда земельних ресурсів), а тому й взаємодія владних і підприємницьких структур в даній області буде зберігатися і розвиватися. Інша справа, що його конкретні технології в зростаючій мірі повинні будуватися на довгостроковій основі, забезпечувати взаємовигідність відповідних угод і не виключати подальшого викупу земельної ділянки орендарем.

Крім того, завдяки оренді як формі економічної взаємодії державних і підприємницьких структур повинні бути тимчасово задіяні вільні потужності казенних підприємств, будівлі, споруди, транспортні засоби, машини та обладнання виробничих і господарських підрозділів силових міністерств.

Разом з тим необхідно зауважити, що в перехідній економіці особливу важливість і значимість набуває передача в довірче управління державного пакета акцій приватизованих підприємств. При цьому найбільш прийнятною, на думку фахівців, є передача державних акцій в довірче управління безпосередньому керівництву акціонерних підприємств, призначеного за контрактом. Її перевага обумовлюється тим, що в рамках контрактно-трастової системи претендент на керівництво підприємством і довірче управління повинен не тільки представити стратегічний план перебудови виробництва, пожвавлення бізнесу, технічного переозброєння і т.д., але і забезпечити мобілізацію 20% не оподатковуваних податками коштів на реалізацію підприємницького проекту.

Схематично охарактеризовані окремі напрямки і форми економічної взаємодії підприємницьких і владних структур не обмежуються названими, до них можна віднести практику економічної концесії, позиково-кредитні відносини, заставу державного та муніципального майна і тому подібні напрямки взаємодії влади і бізнесу.

Своєрідною системою підвищення ефективності державних органів, їх тісної співпраці з громадськими організаціями, перш за все з впливовими зацікавленими групами, є корпоративні організації, або інститут корпоративізму.

У багатьох країнах корпоративізм - це інтегральна частина соціально-політичної та державно-політичної систем, найбільш раціональна і ефективна форма соціальної організації, здатна взяти на себе деякі владні функції, звільняючи окремі державні органи від перевантаження, але одночасно виконуючи функції противаги державі. Позиції корпоративізму особливо сильні в тих країнах, де в політичному житті сильні позиції різних зацікавлених груп, присутні патерналістські, клієнтелістські, колективістські цінності та установки.

Зростання інтересу до корпоративістських моделей багато в чому пояснюється тим, що плюралістичні підходи відводили державі пасивну роль в різних сферах суспільного життя, особливо соціальній і економічній, при цьому перебільшуючи вплив різного роду зацікавлених груп на прийняття урядом тих чи інших рішень, які мають ключове значення для всього суспільства.

Вплив держави на досягнення корпоративістських угод здійснюється скоріше побічно, ніж прямо. Це дає державі можливість перекласти частину відповідальності за дотримання і більш-менш суворе виконання досягнутих угод на інших контрагентів переговорного процесу.

Неокорпоративізм - це демократичний інститут представництва та узгодження інтересів трьох суб'єктів - держави, роботодавців і найманих працівників, що характеризується нав'язуванням державою іншим учасникам «переговорного» процесу пріоритетів і цінностей, що виводяться із загальнонаціональних інтересів; інститут міжкорпоративної взаємодії, суб'єкти якого несуть взаємні зобов'язання щодо виконання взаємних угод.

Відмінною особливістю неокорпоративізму є те, що в його основі лежить плюралізм (Плюралізм - Лат. pluralis, англ - pluralism - множинний: 1) Принцип устрою суспільства, згідно з яким затверджується необхідність різноманіття суб'єктів економічного, політичного та культурного життя суспільства; 2) Множинність, різноманіття думок, поглядів, форм власності), соціальних інтересів, а не ієрархічна структура суспільства. Протиставивши себе традиційному корпоративізму, неокорпоративізм піддав перегляду ряд установок політичної демократії. На думку його прихильників, в теорії демократії збільшується роль груп впливу і лобізму в політичному процесі, а держава розглядається виключно як об'єкт їхнього тиску. Неокорпоративісти розширили межі розуміння політики та політичного процесу, розглядаючи в якості одного з важливих факторів посередницьку роль різного роду спілок у відношенні не тільки вимог «знизу», а й рішень «згори», на рівні держави.

Причому на відміну від демократичної державної системи, заснованої на принципі політичного представництва, неокорпоративізм передбачає функціональний або професійний принцип представництва. З цієї точки зору інтерес представляє те, що в законодавчих зборах багатьох країн парламентські комісії формуються за функціональними ознаками й їх члени, як правило, нерідко представляють окремі регіони, провінції, міста і т.д. Вважається, що таким шляхом різнорідні приватні групи забезпечать організацію та функціонування урядових органів. У ньому також бачать засіб подолання яких би то не було претензій якої-небудь однієї групи на встановлення свого панування.

Забезпечуючи нормативну і функціональну легітимність приватних, зацікавлених груп у політичній системі, корпоративізм покликаний легітимізувати і один з найважливіших системних елементів політичної демократії - плюралізм. У цілому корпоративізм розглядає приватні зацікавлені групи в якості настільки ж легітимної частини суспільства, як і уряд. Причому передбачається, що вони в сукупності повинні володіти вагою, рівною вазі уряду. Така постановка питання випливала з прагнення не допускати в будь-якій формі гегемонії держави.

Передбачається, що сама держава являє собою комплекс зацікавлених груп, а інтереси окремо взятої людини найкращим чином можна реалізувати в контексті реалізації групових інтересів, інтересів колективу. Ключова роль зацікавлених груп в суспільстві визначається тим, що уряд не може діяти у вакуумі. Для ефективної реалізації своїх функцій він повинен діяти в тісному взаємозв'язку з усіма головними суб'єктами соціальної дії, включаючи бізнес, промисловість, працю, сільське господарство, релігію, освіту, засоби масової інформації і т.д. При цьому необхідно зазначити, що держава розробляє і здійснює свою політику в інтересах не окремо взятих індивідів в особі, наприклад, Іванова, Петрова, Сидорова, а груп і колективів в особі робітників, службовців, учителів, селян, фермерів і т.д. І дійсно, як підкреслював М. Вебер, політичні партії є конгломератами різного роду зацікавлених груп. Прав він був і в тому, що «реалізація політики за допомогою партій означає всього лише її реалізацію за допомогою зацікавлених груп».

Одна з головних функцій зацікавлених груп полягає в систематизації, примиренні та зведенні до єдиного знаменника інтересів всіх своїх членів. Це, в свою чергу, припускає, що зацікавлені групи повинні мати засоби і здатність виражати і представляти інтереси та потреби своїх членів в структурах державної влади. Зі свого боку в питаннях, пов'язаних з розробкою і реалізацією політичного курсу і таких, що вимагають професійних, експертних знань, уряд значною мірою спирається на різного роду зацікавлені групи. Таке взаємне переплетіння забезпечує взаємозв'язок між урядовими структурами і приватними соціальними інтересами. Це створює як для зацікавлених груп, так і для держави сприятливі умови для формулювання та реалізації своїх цілей та інтересів.

Очевидно, що для реалізації своїх цілей зацікавлені групи повинні володіти відповідними ресурсами та структурами, здатними чинити відповідний вплив на політичний процес, на систему прийняття рішень. Такими є, зокрема, раціонально організована бюрократична структура, наявність постійного штату службовців, що володіють професійним досвідом і політичними здібностями, більш-менш чітко сформульований загальний інтерес і інші параметри. Тим самим їх керівники стають дійсно могутньою силою в суспільстві, здатною ефективно співпрацювати з владними структурами.

Особливо важливе значення має той факт, що зацікавлені групи та їх керівники здатні діяти, ігноруючи ідеологічні та суто політичні аспекти. Перевага віддається прагматичним міркуванням, засобам і методам вирішення проблем. Теорія і практика неокорпоративістського вирішення проблем отримали назву соціального партнерства, яке протистоїть ідеології та практиці класової боротьби. Соціальне партнерство передбачає новий спосіб мислення, який формується в ході тривалої історії, коли виявляється масштабність втрат, супутніх класовій боротьбі (особливо якщо вона приймає запеклі форми), а також обмеженість конфронтаційної ідеології.

Ідеологію соціального партнерства характеризують:

• переважно переговірний характер вирішення розбіжностей;

• узгодження соціально-економічної політики, і політики доходів;

• узгодження ряду критеріїв і показників соціальної справедливості та встановлення заходів гарантованого захисту інтересів суб'єктів соціального партнерства;

• затвердження системи загальнолюдських цінностей у виробництві та інших сферах суспільної праці;

• участь найманої праці в управлінні.

Як свідчить практика розвинених країн неокорпоративізм:

• реально забезпечує взаємну зацікавленість найманих працівників і підприємців у ефективному економічному зростанні, у підвищенні конкурентоспроможності виробництва (у тому числі і в загальнодержавному масштабі), в соціальному світі і в зміцненні демократії;

• зростання трудової та підприємницької активності, оздоровлення процесу конкуренції;

• поліпшення умов праці та побуту;

• зниження рівня і пом'якшення гостроти соціальних конфліктів, переведення рішення конфліктів в режим конструктивного діалогу взаємодіючих сторін і все це у співпраці з державою.

Неокорпоративізм являє собою переплетіння структур посередництва і прийняття рішень, що передбачає досягнення згоди з конкретних питань на макрорівні між соціально-економічними суб'єктами та державою. Він виник з появою нових форм врегулювання конфліктів між різними групами, які беруть участь у розподілі суспільного продукту, і його інституціоналізація супроводжувалася посиленням впливу держави на соціально-економічні процеси. Практика неокорпоративізму висуває на передній план завдання макроекономічної координації. Однак особливу актуальність в його рамках придбали також проблеми впровадження нових технологій і відносин в промисловість.

Неокорпоративізм перетворився в одну з найважливіших форм врегулювання потенційних і реальних соціальних конфліктів. Він передбачає необхідність узгоджених дій груп, що беруть участь в економічному процесі, їх готовність йти на компроміси. Завдяки неокорпоративістській політиці різні інтереси в агрегованому вигляді узгоджуються для досягнення консенсусу з принципових питань соціально-економічного та політичного розвитку. Цей процес відбувається не тільки на парламентському або урядовому, а й на місцевому рівні.

З одного боку, державні службовці зацікавлені у збереженні і навіть увічненні сукупності тих правил відбору, політико-культурних норм та професійних стандартів, які визначають їх статус у суспільстві. З іншого боку, вони відповідно до їх статусу зацікавлені в збереженні і збільшенні їх заробітків, розширенні можливостей для просування за службовими сходами, в гарантуванні робочого місця і т.д. Тому вони знаходяться в стані перманентного конфлікту через свої інтереси з іншими соціальними групами. Держава в цілому також має особливі інтереси. Очевидно, що корпоративістські угоди не завжди можуть збігатися з цими інтересами. Так, відповідно до цих угод від держави може знадобитися збільшення бюджетних витрат у формі субсидій, фіскальних послаблень, різного роду трансфертів, всього того, що може бути розцінено як плата за вирішення різних соціальних груп йти на згоду.

Участь державних структур у самому переговорному процесі з формальної сторони може бути і необов'язковим, як, наприклад, у ФРН, де діє принцип так званої тарифної автономії. Однак у кожному випадку присутність держави зримо відчувається за допомогою визначення «правил гри» партнерів, виконання функцій арбітра і гаранта досягнутих угод. В результаті їхніх спільних зусиль досягається компроміс і підписується генеральна тарифна угода, що регулює трудові відносини на термін його укладення. Ця угода завжди є компромісною і відображає реальне співвідношення сил між його учасниками, стан національної економіки.

Соціальне партнерство вимагає досить високого ступеня зрілості продуктивних сил, певного рівня самоорганізації та самосвідомості усіх його суб'єктів. Іншими словами, потрібна «критична маса» об'єктивних і суб'єктивних передумов для його здійснення. Тому, як правило, лише в розвинених країнах соціальне партнерство набуло зрілі, досить ефективні форми, хоча в тій чи іншій мірі його намагаються використовувати й інші держави ринкової орієнтації. Це означає, що для реального досягнення соціального партнерства необхідний досить високий рівень розвитку всього суспільного виробництва.¹⁵