Тема 37. Порівняльні теорії причин злочинності

1. Загальні підходи

2. Історична наступність

3. Детермінаційні розходження

1. Порівняльна теоретична кримінологія включає масу різних теорій, концепцій, підходів, напрямків і шкіл, що не тільки різні за своїм змістом, а часто просто суперечать один одному.

Їх аналіз свідчить, що багато теорій являють собою умоглядні підходи, які з’єднують злочинність з різними сторонами людини та суспільства. Теорії піддаються змінам у часі і нерідко ангажовані політичними режимами в тій чи іншій країні. Процес народження нових теорій і модифікації старих практично не припиняється.

Таке розмаїття і суперечливість кримінологічних теорій є результатом відсутності єдиної теоретичної і предметно-дослідницької бази. Основу більшості теорій причин злочинності складають такі напрямки у філософії, як позитивізм, прагматизм, емпіризм і еклектизм. На їхній основі складно відкрити загальні закономірності походження злочинності і створити єдину теорію причин злочинності.

Усе це пояснює одночасне існування мало пов’язаних між собою соціологічних, психологічних, медико-біологічних, психіатричних, психоаналітичних, економічних, культурологічних та інших пояснень злочинної поведінки.

2. Узагальнення деяких концепцій причин злочинності можливо за ознаками історичної наступності і характеру пояснень детермінації злочинності.

Історична наступність теорій причин злочинності визначена єдиною світоглядною спрямованістю як минулих, так і сучасних кримінологічних концепцій, виділених для порівняння, а також фактичним зв’язком нових теорій зі своїми попередниками. Кримінологічна наука в результаті вивчення нових явищ і процесів, а також розвитку знань звільняється від застарілих концепцій, оновлює термінологію, наближаючи до реальних детермінантів злочинної поведінки. Деякі нові напрямки і підходи являють собою сучасне трактування колишніх кримінологічних ідей. Особливо це характерно для біологічної галузі кримінології на основі досягнень генетики, психіатрії і медицини.

3. Детермінаційні процеси зводять усю сукупність теорій до двох великих шкіл – біологічної і соціологічної. Відомо, що людина є єдністю цих двох основних детермінацій, що формують його психологію. Таке положення чимало кримінологів переносять на формування поведінки і на злочинність як масове явище. Тільки в одних теоріях перевага віддається біологічній детермінації, в інших – соціальній, а в третіх – біосоціальній чи психологічній.

Тема 38. Біологічні і біосоціальні теорії причин злочинності

1. Теорія природженого злочинця (спадкова теорія)

2. Фрейдистські теорії

3. Теорія конституціональної схильності

4. Теорія небезпечного стану

1. Родоначальником біокримінології став італійський судовий психіатр Ч. Ломброзо, що у 1876 р. написав книгу «Злочинна людина» і розробив теорію “природженого злочинця”, оголосивши злочин природним явищем. Він стверджував, що злочинцями народжуються, а тому вони мають цілком визначені анатомічні та психофізіологічні ознаки.

Незважаючи на спростування цієї теорії ще при житті Ч. Ломброзо ²³, її з деякими змінами продовжували розвивати: в Італії – Р.Гарофало, Е.Ферри, Д. ди Тулліо, у Німеччині – Е.Кречмер, В.Зауер, у США – Е.Хутон, У. Шелдон та інші біокримінологи.

Сучасні біокримінологи обґрунтовують свої позиції, спираючись на останні досягнення природних наук. Спадкова теорія в сучасній інтерпретації розпадається на кілька різновидів: сімейна схильність, близнюкова, хромосомна, ендокринна й ін. Свої висновки представники цих теорій пояснюють результатами вивчення окремих груп злочинців, функціонування залоз внутрішньої секреції, порівняння поведінки близнюків і виявлення хромосомних відхилень у злочинців і незлочинців.

Безперечних зв’язків між злочинністю і біологією людини не встановлено. Ні в окремих країнах, ні в світі у цілому біологічні теорії причин злочинності не знаходять серйозної підтримки.

2. Фрейдистські теорії знайшли своє поширення на початку XX ст. Свою назву вони отримали від їх родоначальника – австрійського лікаря-психіатра 3ігмунта Фрейда. У роботах «Психопатологія повсякденного життя», «Основні психологічні теорії в психоаналізі» він стверджував, що пояснення людської, у тому числі і злочинної, поведінки варто шукати в психосексуальних конфліктах, з якими людина зустрічається ще у ранньому дитинстві. Боротьбу підсвідомих статевих потягів, а також інстинктів агресії і страху зі свідомістю людини, моральними і правовими нормами Фрейд назвав по імені міфічних осіб – «комплекс Едипа», «комплекс Герострата», «комплекс Електри». Потяги, які вчасно не задоволені, по Фрейдові, витісняються з її свідомості у сферу несвідомого і продовжують інтенсивно впливати на поведінку людини.

Сучасні психоаналітики додатково пов’язують внутрішні конфлікти особи зі швидкими темпом життя, з нервово-психічними перевантаженнями, з «атакою машин і механізмів», що, на їх думку, приводить до психопатизації, невротизації населення, росту злочинності і психічних захворювань.

3. Теорія конституціональної схильності була запропонована в 20-х роках німецьким професором медицини Е.Кречмером («Будівля тіла і характер»). Він стверджував, що простежується прямий зв’язок між будовою тіла, характером і поведінкою людини. Тому поведінка індивіда, як правомірна, так і злочинна, визначається різними типами його фізичної конституції, яким властиві визначені характерологічні ознаки і види поведінки.

Відповідно до вчення Кречмера, певному типу будови людського тіла і характеру відповідає й особливий вид злочинної поведінки. Його послідовниками були американські кримінологи У.Шелдон, Е.Хутон та ін. У даний час ця теорія не знаходить якого-небудь продовження.

4. Теорія небезпечного стану була розроблена італійським кримінологом Р.Гарофало в його роботі «Критерії небезпечного стану» (1880 р.). Небезпечний стан слід розуміти як внутрішньо властиву людині схильність до вчинення злочину, на підставі якої до нього варто застосовувати превентивні заходи чи покарання.

Сучасним продовженням теорії Гарофало є клінічний напрямок, розроблений Ж. Пінателем, Д. Сабо, Дж. Канепой та ін., які у 1975 р. у Генуї відкрили Міжнародний науковий центр клінічної кримінології, і провели кілька міжнародних семінарів з порівняльної клінічної кримінології. Представники цієї теорії розробили клінічні методи діагностики і прогнозування небезпечного стану, на підставі яких вони пропонують відмовитися від правових засобів, які варто застосовувати до злочинців.

Основні положення даного напрямку зводяться до того, що вони відкидають принципи кримінальної відповідальності і, як наслідок надання клініцисту вирішальної ролі при визначенні покарання, розширення системи альтернативних вироків, учинення розмежування між в’язницею і психіатричною лікарнею, тобто до застосування превентивних заходів безпеки до осіб, які становлять потенційну небезпеку для суспільства.