5.2.3. Міста, ремесло і торгівля в господарській системі феодального суспільства.

Міста у ранньому середньовіччі (V−X ст.) внаслідок натуралізації та аграризації економіки втратили своє економічне значення. Вони перетворилися на укріплені поселення, адміністративні та релігійні центри. У системі феодального господарства міста були доменіальною власністю одного або кількох духовних чи світських сеньйорів, складовою маєтку. Існував міський серваж, населення платило феодальну ренту і виконувало повинності. Сільське господарство було основним заняттям, а ремесло та торгівля мали обмежений характер. Винятком була Італія, що зберігала міську культуру.

Економічна діяльність людей виявлялася в синтезі сільськогосподарського та промислового виробництва. Античні досягнення останнього не були успадковані. Розвивалася домашня промисловість ― систематичне виробництво домогосподарствами промислової продукції для власного споживання. Поступово з’явилися ремісники-професіонали, основним засобом існування яких стала промислова діяльність. Її центрами були домен або селянські господарства. Однак, феодальний маєток не був спроможний вирішувати промислові проблеми, сеньйоральне ремесло не мало перспектив. Ремісники переходили на натуральну або грошову ренту, переселялися в міста. Це пришвидшило другий суспільний поділ праці. Ремесло відокремлювалося від сільського господарства і формувалося як самостійна галузь господарства.

В XII−XV ст. міста стали центрами розвитку промисловості та торгівлі. XI−XIII ст. ― період урбанізації, коли почала зростати роль міст у розвитку суспільства. Відроджувалися античні міста (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Манчестер, Бонн тощо), а також утворюватися нові (Гамбург, Любек, Лейпциг, Магдебург, Брюгге, Гент тощо). У XIII ст. в Англії було 280 міст, у Німеччині ― 500, а в XIV ст. ― 3500, в яких проживало майже 20% населення. Існувало правило, хто прожив у місті один рік і день, ставали його громадянами.

У містах упродовж XII−XIII ст. відбулися комунальні революції ― рух городян за звільнення міст від феодальної залежності та встановлення самоврядування. У Франції міста-комуни повністю звільнилися від феодальних повинностей, формували органи місцевого самоврядування, володіли міським і торговельним правами, що гарантували та регулювали майнові та політичні права городян, управління, суд, фінанси, пільги, привілеї, оборону. Міста-буржуазії зберігали ту чи іншу владу феодала. В Італії міста-держави поширювали владу на територіальні округи з містами та селами, ставали економічно та політично панівними. Імперські, або королівські, міста шляхом викупу вольностей та привілеїв залежали безпосередньо від імператора (у Німеччині) або короля (в Англії). Міста за чисельністю населення поділяли на малі (1−2 тис. мешканців), середні (4–6 тис.), великі (панад 9–10 тис.). Окремі міста (Париж, Мілан, Флоренція, Севілья) ― 80−100 тис. населення. Відстань між містами становила 20−30 км.

Середньовічне місто жило на основі міського права. У XIV−XV ст. сформувалася соціальна верства феодального суспільства ― бюргерство (міщани), до якої входили «громадяни міста», котрі користувалися міським правом, платили вступний внесок, міські та державні податки, володіли майном, вартість якого була не нижча за встановлену межу. Міське самоврядування здійснював патриціат ― найзаможніші представники земельної аристократії, купці, лихварі та ремісники. Постанови міської влади регламентували внутрішні економічні відносини.

Економіка міста, як і феодального маєтку, була замкнутою самодостатньою організацією із системою дрібного ремісничого виробництва та торгово-кредитного обігу. Міста втягували у сферу своєї ремісничо-торговельної діяльності жителів сільських околиць радіусом до 20 км.

Ремесло було основою економіки середньовічного міста, а ремісники ― більшістю його громадян. Сформувалися такі галузі ремесла, як текстильна, металургійна, металообробка, зброярство, виробництво посуду, продуктів харчування, будівельних матеріалів тощо. Значного розвитку набули спеціалізація ремесла та територіальна спеціалізація ремісничого виробництва.

Організаційною формою міського ремісничого виробництва стала майстерня, заснована на приватній власності ремісника-майстра. Ремесло було ручним інструментальним на основі простої кооперації праці: працівники виконували однорідну працю без поділу на окремі трудові операції. Майстер одночасно виконував функції робітника і підприємця, організовував виробничий процес і продавав продукцію на місцевому ринку. Серед майстрів відбувалася економічна диференціація. Найзаможніші входили до складу міського патриціату.

Щоб стати майстром, необхідно було пройти курс учнівства. Він мав особливості в кожній країні, проте були загальні риси, у тому числі визначений термін навчання залежно від складності оволодіння професією (3–7 років), певна плата за навчання, договірні обов’язки майстра і учнів, складання іспиту на посаду майстра. Існувала цехова ієрархія: майстер – підмайстер – учень. У XIV ст. поширилася праця підмайстра. Сформувалися замкнуті соціальні верстви цехових майстрів та «вічних підмайстрів». Підмайстри для оборони своїх прав створювали союзи ― перші робітничі організації.

Ремісники-майстри об’єднувалися у цехи ― корпорації (спілки), завданням яких було узгодження господарської (виробничо-торговельної) діяльності, реалізація спільних економічних інтересів, їх лобіювання в місцевому управлінні. До ознак цехів належать: галузево-фаховий і територіальний характер, коли об’єднувалися ремісники однієї професії або спеціальності у межах міста; самоуправління на основі хартії від короля або сеньйора та статуту, що регулював загальні збори майстрів цеху, як органу управління, діяльність виборних судових і виконавчих старшин, використання цехових фінансів.

Причинами виникнення цехів були існуючий рівень розвитку продуктивних сил, економічні інтереси майстрів, феодально-станова структура суспільства, необхідність захисту ремісників від свавілля феодалів і патриціату. Існує точка зору, що цехи ― результат трансформації римських корпорацій у нових економічних і політичних умовах середньовіччя VIII–IX ст. у братства ремісників, а останніх ― у цехи. Історики вважають, що цехи виникли в Італії у X ст., у Франції, Англії та Німеччині ― в XI–XII ст.

Цехові устави характеризують економічно-виробничі, соціальні та культурно-релігійні функції цехів:

• регламентація (централізоване регулювання) виробничої та торговельної діяльності майстрів, у тому числі умов і знарядь праці, технології та обсягів виробництва, якості товарів за взірцевим виробом ― шедевром, кількості учнів і підмайстрів, правил торгівлі, недопущення внутріцехової конкуренції;

• використання місцевого ринку, монополізація постачання сировини та ринків збуту ремісничих виробів;

• забезпечення монополії кожного цеху на виробництво, «цеховий примус», коли заняття ремеслом поза корпорацією було заборонене та переслідувалося;

• захист прав ремісників перед феодалами та міським патриціатом;

• військова і релігійно-культурна діяльність: кожен цех був військовим загоном міського ополчення, вибирав патрона зі святих, мав атрибутику та символіку, власне майно (кошти для взаємодопомоги та благочинної діяльності), стежив за моральністю своїх членів.

В історико-економічній літературі цехи розглядають як суб’єкти господарювання, а організацію промисловості середньовіччя ― як цехово-ремісничу.

Загальноєвропейські основи цехової організації мали в окремих країнах свої особливості. Так, в Італії не існувало цехової монополії, цехи були виробничо-торговельними структурами, в їх організації брали участь майстри та власники капіталу.

У процесі історичної еволюції впродовж XIV−XV ст. цехова організація ремесла втратила економічну доцільність і стала відігравати негативну роль: захищала промислову монополію, зрівнювала умови праці, що гальмувало виникнення великого виробництва, технічний прогрес і підприємницьку ініціативу ремісників, а отже, економічне зростання штучно стримувалося. З’явилися багаті та бідні цехи і майстри.

У XIV ст. у Фландрії та Італії почала формуватися нова форма організації промислового виробництва ― мануфактура ― підприємство з ручною інструментальною технікою, поділом праці за виробничими операціями і використанням найманої робочої сили. Мануфактурна система складалася в сукняному та металургійному виробництві, де забезпечила різке зростання продуктивності праці.

Отже, середньовічні міста були політичними і адміністративно-судовими округами, з різним рівнем політичної самостійності, але їх характеризували специфічне міське право та господарська діяльність у вигляді однакових форм організації ремесла та торгівлі (комунально-цехова система). Історична роль міст полягає у тому, що вони були територією та чинником розкладу феодальних і формування ринкових відносин, оскільки а) сприяли юридичній та економічній свободі жителів міста, розвитку громадянської свободи, б) у них зародилася приватна індивідуальна власність, концентрувалися промисловість та торгівля, формувалися такі економічні інститути, як вільний особистий і майновий найм, промисловий та обіговий капітал, господарська та підприємниць ка діяльність, прибуток, в) у містах утворювався новий клас ― буржуазія та відбувалося становлення нового економічного світогляду, г) міста були центрами товарного виробництва, промислового й обігового (торговельно-купецького, лихварсько-кредитного) капіталу, носіями товарно-грошових відносин.

Торгівля у період раннього середньовіччя за умов аграризації та ведення натурального господарства обмін не мав економічного значення. Внутрішній обмін відбувася сіллю, рибою, металом, ремісничими виробами. Зовнішньоторговельні звיязки були незначними. Споживачами східних товарів були землевласники.

У XI−XV ст. у процесі розвитку міст і ремісничої промисловості відбувся третій суспільний (загальний) поділ праці: сфера торгівлі та послуг відокремилася як самостійна. Сформувався купецький і лихварський капітал. У межах натурального господарства виникли місцеві ринки і просте товарне виробництво як економічний уклад, склалися умови для його перетворення на розвинене товарне господарство. Сприяючим чинником розвитку ринкових відносин були хрестові походи. Купці західноєвропейських країн відібрали в арабів Середземне море, опанували торгівлю зі Сходом. Європа дізналися про нові культури та технології виробництва. Досягнення східної культури розширили споживчі потреби європейців. Центрами зосередження внутрішньої та зовнішньої торгівлі стали міста.

Внутрішня торгівля обмежувалася територіально, номенклатурою товарів, обсягами. Це був обмін між містом і контрольованою сільською околицею на місцевих (локальних) ринках. Купували та продавали ремісничі товари, сільськогосподарську сировину і продукти харчування. Формами торгівлі були міські базари та крамниці. Значення внутрішньої торгівлі полягало в залученні села до ринкових відносин, формуванні місцевих локальних територіальних ринків як основи загальнонаціонального. Так, у XIII ст. селяни привозоли в Париж зерно, худобу, мясні продукти, овочі, фрукти, льон, пеньку, шкіру, деревину. В XV ст. у Франції, Італії й Англії монополія цехів на продаж товарів обмежувалася, набула поширення свобода торгівлі всередині країни.

Зовнішня торгівля відігравала провідну роль щодо капіталів, обсягів, престижності, мала посередницький (транзитний) характер, була морською та сухопутною. Визначилися два основних регіони міжнародної торгівлі: середземноморський і північноєвропейський. У XI−XIII ст вона не зачіпала натуральну економіку середньовіччя. З другої половини XIV почався швидкий розвиток товарних відносин. Основними предметами торгівлі стали ремісничі вироби. Так, Англія збільшила щорічний експорт сукняних тканин до кінця XIV з 3 до 13,9 тис. мішків.

У середземноморській торгівлі брали участь Італія, Іспанія та Франція, які торгували між собою, з Візантією, Чорномор’ям і країнами Сходу (Левантом, тому інша назва цієї торгівлі ― левантинська). Найбільшими центрами левантинської торгівлі були Венеція і Генуя, що створювали фракторії на території Візантії, у гаванях Чорного моря, Сирії, Персії, Єгипту, за допомогою договорів з володарями країн монополізували торговельні відносини. Торгували прянощами, коштовностями, предметами розкоші, золотом, сріблом, зброєю, вином, фруктами. Лише Венеція щорічно інвестовувала у торгівлю 10 млн. дукатів, а норма прибутку становила до 40%.

Північноєвропейська торгівля розвивалася в XIII−XV ст., велася по Балтійському та Північному морях, річках, що впадають у ці моря: Ельбі, Одеру, Темзі, Роні, Сені, Західній Двіні, Рейні, Дунаю, Віслі, Німану, у містах північної Німеччини, Фландрії, Нідерландів, Швеції, Норвегії, Данії, північної Франції, Англії, Польщі, північно-західної Росії (Новгороді, Пскові, Полоцьку). Об’єктами торгівлі були вовна, зерно, олово, залізо з Англії; сукно з Нідерландів; хутро, метал, ліс, риба, сіль, льон, віск, смола з Північно-Східної Європи; шкіра, м’ясо, зерно з Польщі та Литви; золото, срібло з Німеччини та Чехії. Об’єднував два регіони міжнародної торгівлі шлях, що проходив по альпійських перевалах, річці Рейну й атлантичному узбережжю Європи.

Регулювало торгівлю у містах ринкове право, що гарантувало купцям недоторканість товарів й особи, встановлювало відповідальність за проступки під час ярмарків. Одночасно господарська політика міст обмежувала права чужих купців шляхом заборони роздрібної торгівлі та стосунків із місцевими купцями, складського права (обов’язок виставляти товари на базарній площі). Перешкоджали розвиткові торгівлі панування натурального господарства, бездоріжжя, феодальне свавілля, складна митна система, право феодалів на конфіскацію майна. Негативним чинником були різні грошові системи й одиниці, коли королі, феодали та міста карбували власні золоті і срібні монети. З XIII ст. своєрідним міжнародним еквівалентом став золотий італійський флорин.

Основна форма організації міжнародної торгівлі ― ярмарки, що виникли в VII ст., набули масовості в XI–XII ст. Упродовж XII − першої половини XIV ст. європейське значення мали ярмарки у французькій провінції Шампань, що була нейтральною територією, а по річках Роні та Сені проходив торговельний шлях з Італії у Фландрію й Англію. Відомими були ярмарки в англійських містах Вінчестер, Йорк і Бостон, фламандському Брюгге.

У XIV–XV ст. виникли нові центри в зручних у географічному відношенні районах, налагодився постійний обмін між країнами. Загальноєвропейським торговельним центром замість ярмарків у Шампані стало м. Брюгге у Фландрії. Набули важливого значення ярмарки у Женеві, Ліоні, Франкфурті, зберегли свою роль італійські міста, що контролювали торгівлю зі Сходом.

Організація внутрішньої та зовнішньої торгівлі мала корпоративний характер. Купецькі гільдії (товариства) об’єднували купців одного міста, монополізували продаж конкретних товарів, мали привілеї щодо торгівлі у своїх або інших містах, виробили кодекс професійної торговельної етики та права, матеріально підтримували своїх членів. У містах було по кілька гільдій. Поступово до них почали входити феодали і монастирі.

Північноєвропейську торгівлю монополізувала спілка купців міст північної Німеччини, створена у XIII ст. для захисту торгівлі, з центрами у Любеку та Гамбурзі. Із 1356 р. під назвою Ганзейська спілка (ганза ― спілка купців за кордоном, вперше це слово з’явилось у грамоті англійського короля в 1267 р.) або офіційною ― «Загальнонімецьке купецтво» спілка стала торговельно-політичною купецькою конфедерацією міст Балтійського узбережжя. Кількісно вона охоплювала від 70 до 100 міст (Бремен, Росток, Вісмар, Данциг, Амстердам, Утрехт тощо), а також створила фракторії (торгові двори зі складами, готелем і церквою) та контори в усій Європі, у тому числі в Лондоні, Полоцьку, Пскові, Новгороді, Каунасі, Стокгольмі. Ганза захищала інтереси та звільняла від феодальної юрисдикції купців, добивалася надання привілеїв і монополії у торгівлі, організовувала торговельні експедиції, уніфікувала торговельне право. Німецькі купці прагнули зосередити посередницьку торгівлю між Московією, Польшею, Скандинавськими країнами, Англією, Нідерландами і країнами Сходу. Вони були єдиними іноземними купцями, які мали у Венеції свій торговий дім і право вільного плавання у Середземному морі. Лише у XVI ст. ганзейських купців витіснило національне купецтво різних країн.

Існували «торгові доми» ― сімейні купецькі компанії, пайові купецькі товариства, асоціації купців кількох міст. Набули поширення морські та сухопутні каравани. У Венеції була утворена торгова біржа, а також вироблена техніка бухгалтерського обліку (простого та подвійного).

Формувалися грошові та кредитно-банківські відносини. Найпоши-ренішими монетами були венеціанський золотий цехін вагою 3,25 г (інші назви: гульден, екю, соверен, дукат), флорентійський флорин вагою 2,5 г, німецький срібний талер вагою 30 г, іспанський дублон вагою 6 г. Розвиток торгового та промислового капіталу зумовив потребу в обміні грошей і кредиті. Почалося відокремлення кредитно-банківської діяльності як самостійної. Виникли міняльні контори, які називали банками («стіл лихваря»), професія міняйлів-банкірів. Розвивалися такі форми кредиту як лихварський ― грошовий, який надавали приватні особи (міняйли, багаті купці, ремісники, феодали) з метою збагачення; комерційний і банківський спеціалізованих установ: банків або торгово-лихварських компаній, що вперше з’явилися в Італії ще у XI ст. Лише у Флоренції в XIV ст. їх було понад 100, у тому числі компанії Барді та Перуції, з XV ст. ― банківський дім Медичі. Банки були депозитарні та кредитні. Позики надавали під 20% під заставу землі або майна, при транзитних і оптових операціях. Набули поширення вексельні операції. У XV ст. в Італії францисканські монахи організували ломбарди («винайдені італійцями») ― установи, що надавали позики під заставу рухомого майна (відсоткова ставка не перевищувала 5%). У 1512 р. вони діяли в 87 містах Італії.

Центром торгівлі грішми було м. Брюгге, де в 1309 р. було створено біржу. В XV ст. почалося організаційне оформлення грошового ринку. Він отримав назву «Безансон» за першим містом, де проводився, проте не мав постійного центру, контролювали його генуезькі купці. Під час «Безансону» встановлювався курс грошей, здійснювалися грошові перекази, укладалися фінансові угоди. «Безансон» став зародком фондових бірж. У Венеції та Генуї вперше почали випускати державні цінні папери ― облігації, проводити безготівкові розрахунки.

Формувалася податкова система. У ранньому середньовіччі в романізованих країнах зберігалася римська структура прямих податків: земельного і подушного. Населення виконувало також будівельні, сторожові, гужові повинності тощо. У країнах общинногенного феодалізму податки формувалися на основі дарів і данини. З формуванням держав податкові платежі стали обов’язковими, регулювалися розміри, час і місце сплати.

У XI−XIII ст. в умовах імунітетної системи податки набрали форми сеньйоральних платежів, хоча окремі державні податки збереглися. В Англії ― це «щитові гроші» (на утримання війська), «датські гроші» (на оборону кордонів), податок на рухомість.

У XIV−XV ст. почався перехід до державного централізованого збирання податків, що мали постійний і становий характер (феодали та духовенство повністю або частково звільнялися від сплати податків). В Англії головною формою прямого оподаткування був податок на рухоме майно, що становив для селян 1/5, для міщан ― 1/10 його вартості. Важливу роль відігравало казначейство ― спеціальний державний орган, що займався перевіркою фінансової діяльності державної адміністрації на території графств. У Франції Філіп IV (1285–1314 рр.) започаткував податкову систему: прямі податки на майно і доходи (1/25, 1/50, 1/100 їх частини) та військовий для жителів міст, непрямі ― на сіль (габель), пшеницю, вино. На початку XIV ст. введено прямий подимний податок, у 1369 р. узаконено податок на сіль і митний збір. У 1439 р. встановлено єдиний прямий податок на землю і майно, подушний ― королівську таллю. У Німеччині селяни та міщани платили поземельний та імператорський поголовний податки. На користь церкви в усіх країнах сплачувалася десятина.

Державні бюджети формувалися на основі податкових надходжень і торговельного мита. Відомо, що на початку XV ст. бюджет Франції становив 1 млн. Венеції ― 1,62 млн. золотих дукатів, існувала практика державного боргу.

Розвиток аграрного, промислового та обігового капіталу, підприємницьких агроформувань і мануфактур з використанням найманої праці свідчили про зародження розвиненого товарного виробництва і ринкових відносин. Складалися умови для формування внутрішнього ринку на основі спеціалізації господарства. Існує точка зору щодо формування ринкового укладу в економіці суспільств Західної Європи.