Тема 8.

Становлення ринкових форм господарства та

економічна думка України в XVI ст. – cередині XIX ст.

Програмна анотація

8.1. Значення політичного чинника для розвитку господарства українських земель. Регіонально-територіальний характер економіки України

8.2. Економічний розвиток українських земель в XVI ст. – середині XVIII ст.

8.2.1. Розвиток аграрної економіки.

8.2.2. Розвиток міст.

8.2.3. Розвиток промисловості. Мануфактурний період української промисловості.

8.2.4. Розвиток українського національного ринку. Зовнішньоекономічні відносини українських земель.

8.2.5.Фінансово-грошові відносини на території України.

8.2.6. Господарство Запорізької Січі.

8.3. Меркантилізм в суспільно-екномічній думці України. Започаткування основних засад демократичної течії української суспільної думки.

8.4. Господарство України в останній третина XVIII ст. – середині XIX ст.

8.4.1. Промисловість Східної та Західної України. Особливості промислового перевороту.

8.4.2. Організація та економіка сільського господарства

8.4.3. Аграрні реформи 1848 р. і 1861 р.

8.4.4. Внутрішня та зовнішня торгівля.

8.4.5. Фінансово-грошові системи на території України.

8.5. Поширення ідей економічного лібералізму в українській економічній літературі. Розвиток ідей класичної політичної економії.

8.1. Значення політичного чинника для розвитку господарства українсь-ких земель. Регіонально-територіальний характер економіки України

Господарство українських земель розвивалося в умовах недержавності, визначалося політично-соціальними і духовними відносинами, макроеконо-мічним середовищем держав, до складу яких вони належали.

У першій половині XVI ст. українські землі належали Великому князівству Литовському та Польській Короні, Угорському королівству та Молдавському князівству.¹ У 1569 р. українські землі згідно з ухвалою Люблінської унії ввійшли до Польського королівства ― складової держави Річ Посполита Польська, яка була утворена в результаті об’єднання Польського королівста і Великого князівства Литовського. Річ Посполита Польська мала одного короля, єдині сейм, сенат, монету і зовнішні зносини, існувало право землеволодіння на території всієї держави. Адміністративно вона поділялася на три провінції: Великопольшу, Малопольшу з українськими землями, Велике князівство Литовське в складі Литви і Білорусіі. У Волинському, Київському і Брацлавському воєводствах було залишено литовське право на основі Литовського статуту 1566 р. ― кодексу законів Литовської держави. В 1618 р. до Корони приєднані Чернігово-Сіверські землі, що з 1503 р. перебували в складі Московської держави. Адміністративний поділ охоплював такі воєводства: Руське, Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Чернігівське.

У середині XVI ст. на Нижньому Подніпров’ї українські козаки заснували Запорізьку Січ, що стала зародком відновлення української державності. Впродовж XVI ст. − першої половини XVII ст. українці, переважно козаки, переселялися на південні окраїни Московської держави (за Бєлгородською лінією), що започаткувало Слобідську Україну.

У роки Національно-визвольної революції українського народу проти польсько-шляхетського панування (1648−1676 рр.) утворилася Українська козацька держава (офіційна назва ― Військо Запорозьке), яка боролася за політичне об’єднання всіх українських земель. Революція, на думку українських учених, завершилася поразкою. Лівобережна Україна, за якою в науковій літературі закріпилася назва Українська гетьманська держава (Гетьманщина), на правах автономії ввійшла до Московської, з початку XVIII ст. ― Російської держави. В 60−80-х рр. XVIII ст. Гетьманщина була перетворена на провінцію Російської імперії.

Українська гетьманська держава (у російських документах ― Малоросія) займала територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, лівобережної частини Черкаської та Київської областей. Верховна влада належала цареві та центральним адміністративно-політичним інститутам Російської держави. Здійснювалася вона через Канцелярію в малоросійських справах Посольського приказу, з 1663 р. ― Малоросійський приказ. Одночасно зберігалися влада гетьмана, козацько-старшинське самоврядування, військо, суд, податкова система, митні кордони. В адміністративно-територіальному устрої Гетьманщина поділялася на полки, сотні та сільські громади.

Слобідська Україна охоплювала сучасні Харківську, східну частину Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також деякі райони Воронезької, Курської та Білгородської областей Росії. Це була автономна адміністративно-полкова система (5 козацьких полків). У 1765 р. скасовано козацьке самоврядування і утворено Слобідсько-Українську губернію, з 1780 р. ― Харківське намісництво.

На землях Запорізької Січі в 1764 р. створено Новоросійську губернію. В 1775 р. Запорізьку Січ остаточно зруйновано. Внаслідок російсько-турецьких війн (1768−1774 рр. і 1789−1791 рр.) Південне Причорномор’я і Крим приєднані до Російської держави.

Галичина, Північна Київщина і Волинь залишилися у складі Речі Посполитої Польської згідно з Андрусівським договором (1667 р.) і Трактатом «Про вічний мир» (1686 р.). Султанська Туреччина захопила Поділля. Південна Київщина і Брацлавщина були оголошені нейтральною зоною. Після Карловицького конгресу (1698−1699 рр.) Правобережна Україна, Волинь і Галичина ввійшли до Речі Посполитої Польської.

Закарпатська Україна разом з Угорщиною була загарбана наприкінці XVII ст. Габсбурзькою Австрією. Буковина залишалася у складі Туреччини.

В результаті трьох поділів Речі Посполитої Польської Галичина, частина Поділля і Волинь у 1772 р., Буковина в 1775 р. були приєднані до Священої римської імперії германської нації, що з 1806 р. називалася Австрійською. Під її владою у складі Угорського королівства перебувало Закарпаття. З утворенням у 1867 р. Австро-Угорської монархії Галичина і Буковина належали до її австрійської частини. До Російської держави в 1793 р. відійшли Київщина, Поділля і Волинь. Отже, українські землі були інтегровані у дві суспільно-політичні системи. Господарство Східної України розвивалося як складова загальноросійського, Західної України — загальноавстрійського.

Сформувалося 7 великих територіальних регіонів: Лівобережна, Слобідська, Правобережна і Південна (Степова) частини займали 9/10 від загальної площі України і називалися Наддніпрянською або СхідноюУкраїною, Галичину, Північну Буковину і Закарпаття об’єднала назва Західна Україна.

Українські землі Руського, південної частини Белзького воєводств, Чортківщина на Поділлі, Збаражчина на Волині разом з етнічно малопольським землями ввійшли до Королівства Галіції й Володимирії з Великим князівством Краківським, Освенцівським і Заборським (1774 р.). За адміністративним поділом це була губернія, яку очолював губернатор, поділена на округи, якими керували старости, з провінційним становим сеймом. Австрійський уряд штучно поширив на українські землі назву Східна Галичина, на польські ― Західна Галичина. Об’єднання польських і українських земель в одну адміністративну одиницю дало підставу полякам вважати їх єдиною польською територією. Буковина з 1787 р. по 1849 р. належала до Галичини, далі до 1918 р. була окремою адміністративною одиницею. Закарпатська Україна залишалась у складі Угорщини.

У межах окремих територіальних районів України проявлялася регіональна специфіка, існували конкретно-історичні варіанти (моделі) господарського розвитку. Регіоналізм був одним із головних чинників економічного розвитку України. Розвиток української економіки гальмувало політичне роз’єднання українських земель.

Територіально-регіональний аналіз дає змогу типологізувати дослідження народного господарства України, виявити загальні риси, розглянути їх у контексті загальноєвропейського розвитку. Основну увагу при аналізі історії господарства українських земель приділятимемо питанням первісного нагромадження капіталу як необхідної умови генезису та розвитку ринкової економіки.