3. Перетворення сша на провідну індустріальну державу світу. Американська школа маржиналізму.

Темпи розвитку і структура економіки. Економічний розвиток США впродовж 1970‑1913 рр. характеризують найвищі у світі темпи зростання. Так, щорічний приріст сукупного продукту становив у середньому 4,3%. Національне багатство зросло майже в 7, а промислове виробництво — у 9 разів. У результаті НТР значно пришвидшились темпи розвитку важкої промисловості. Видобуток вугілля збільшився в 17 разів, нафти — у 76, виплавляння сталі — у 46, виробництво машин — у 121, протяжність залізниць — у 4,9, використання бавовни — у 3,5 разу.

Економічне піднесення базувалося на збільшенні обсягів інвестицій. Капітал, вкладений у промисловість, у 1859 р. становив 1010 млн. дол. США, в 1899 р. — 8975, у 1914 р. — 22 791 млн. дол. (динаміка становила 100 : 188 : 2250). Велике значення мали інвестиції європейських країн. У 1873 р. їх сума досягала 1500 млн. дол., у 1899 р. ― 3300, у 1914 р. ― близько 5 млрд. дол., із них англійських — 755 млн.

У результаті структурної перебудови національної економіки промисловість перетворилася на провідну її сферу. Співвідношення обсягів виробленої промислової та сільськогосподарської продукції становило в 1880 р. 2 : 1, у 1900 р. ― 3 : 1.

Зміни у формах власності та організації виробництва. Запровадження досягнень другої НТР та економічні кризи пришвидшили процес концентрації і централізації капіталу і виробництва. У 1910 р. за обсягами виробництва підприємства поділялися на невеликі (до 20 тис. дол.) — 67,2%, середні (від 20 до 100 тис. дол.) — 21,3, великі (100 тис. дол. і більше) — 11,5%.У 1913 р. на 85% підприємств працювало 500 і більше робітників. У 1914 р. акціонерні товариства становили 28,3% усіх підприємств, випускали 83,2% промислової продукції, на них працювало 80% робітників. Корпорації, вартість продукції яких становили понад 1 млн. дол., виробляли міді ― 99%, свинцю ― 92%, прокату ― 91%, чавуну ― 85,8%, автомобілів, сільськогосподарських машин, хімічної продукції ― 85,8%.

Монополізація розпочалася з виникненням залізничної імперії Вандербільта. Першою формою монополістичних об’єднань були картелі (пули), котрі встановлювали ціни, розподіляли замовлення та прибутки. У 1866 р. було створено соляний пул у штаті Мічиган, у 1870 р. ― Чикагський, що контролював залізничні перевезення. Найпоширенішою формою монополій спочатку в галузях легкої, потім у важкої промисловості стали трести. Першим був нафтовий трест Рокфеллера «Стандарт Йол Компані», створений у 1872 р. У 1901 р. США налічували 440 трестів із загальним капіталом 20,3 млрд. дол., на частку котрих у 1901 р. припадало 3/4 усієї промислової продукції країни.

Наймогутнішими були такі монополії, як об’єдання Е. Карнегі (1870 р.), що лідирувало у виробництві труб, проводів, колючого дроту, «Амерікен Тобако К», телефонна компанія Белла, «Дженерал електрик компані» (1892 р.), групи Рокфеллера (контролювала 95% американського видобутку нафти і 90% її експорту, промислові підприємства, банки, залізниці), Моргана («Юнайтед Стейтс Стіл» контролювала виробництво сталі, трести в сільськогосподарському машинобудуванні, торговому пароплавстві), електротехнічна корпорація «Дженерал електрик» (контролювала підприємства зв’язку, міського транспорту, страхові компанії), Пенсільванська група, групи Вандербільта, Гульда, Гаррімана, три автомобільних корпорації: «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» тощо.

Відбувався процес концентрації та монополізації у банківській справі. У 1900 р. нараховували 29 тис. приватних банків. З них лише 44 (1,2% від загальної кількості) проводили 23% позикових операцій усіх банків. У 20 найкрупніших було зосереджено 15% від депозитів банків країни.

У процесі утворення фінансової олігархії провідну роль відіграли банківські групи Дж. Моргана і Рокфеллера, навколо яких у 1903 р. об’єдналося 112 банків, залізничних, страхових та інших компаній, капітал котрих перевищував 22 млрд. дол. (56% від акціонерного капіталу країни). Банк Дж. Моргана контролював корпорації в енергетиці й електротехніці («Дженерал електрик»), телеграфно-телефонний зв’язок (АТТ), автомобілебудування («Дженерал моторз»), заснував «Стальний Трест» ― першу в світі корпорацію з капіталом у 1 млрд. дол., що контролювала 3/4 від загального виробництва сталі. Рокфеллер використав прибутки в нафтовому бізнесі для створення «Національного міського банку Нью-Йорка» ― основи сучасного «Чейз Манхеттен бенк». У 1890-х рр. після прийняття антитрестівського закону вирішальна роль у монополізації промисловості, транспорту, банків належала холдінг-компаніям і концернам.

У галузевій структурі промисловості США найважливішими стали галузі групи «А». Частка важкої промисловості у 1913 р. становила близько 63%. Технічно й технологічно оновлювалися так звані старі галузі промисловості. Створювалися нові високотехнологічні галузі: електроенергетична, електротехнічна, нафтопереробна, хімічна, алюмінієва, транспортного машинобудування, особливо автомобілебудування тощо. Зберегли своє значення галузі переробки сільськогосподарської продукції, зокрема борошномельна та консервна.

Відбулися зміни у розміщенні продуктивних сил. Східні штати (Пенсільванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Нові центри з’явилися на Заході та Півдні США. Темпи індустріалізації південних районів випереджали середні показники по країні удвічі.

Промислове піднесення значною мірою сприяло будівництву залізниць, протяжність котрих за 1870–1913 рр. збільшилася у 8 разів. Чотири трансконтинентальні магістралі поєднали всі частини країни. Залізниці потіснили всі інші види транспорту. Розмах їх будівництва стимулював розвиток важкої промисловості, зміцнив національний ринок, міжрайонну та міжгалузеву спеціалізацію, сприяв урбанізації.

Важливою ознакою економічного розвитку було застосування нових методів раціональної організації виробництва: перехід до потокового, масового, стандартизованого виробництва (взуття, одягу, напівфабрикатів у харчовій промисловості). Так, перша у світі промислова лабораторія Т. Едісона (1876 р.), що стала центром технічних інновацій, щорічно давала до 40 винаходів.

Швидко збільшувалася чисельність робітників: у 1870 р. їх налічувалось 2 млн. чол., у 1900 р. ― 3 млн., у 1909 р. ― 6 млн.

Розвиток аграрної економіки США в 1870–1910 рр. характеризують як екстенсивний період, протягом якого утвердилось фермерське підприємництво, розпочалася концентрація капіталу і виробництва. У 1891 р. утворено Департамент сільського господарства, що сприяв фермерам в організації виробництва (у захисті та збереженні врожаю, впровадженні нових сортів сільськогосподарських культур тощо).

Кількість ферм зросла з 2,7 до 6,4 млн., зайнятих працівників ― 8 до 13,6 млн. Найману робочу силу використовувало більш як половина ферм. Обсяг валової продукції зріс з 2,5 до 6,7 млрд. дол. Посівні площі під пшеницю було збільшено в 2,5 разу, валові збори ― в 2,9 разу, врожайність за 1900–1913 рр. підвищилась на 70%; під бавовну відповідно в 4 і 3,5 разу, на 58%. Продуктивність праці зросла з 1860 до 1913 р. на 250% і була значно вищою, ніж Європі. Якщо в 1820 р. фермер забезпечував продуктами харчування 4 жителів країни, в 1870 р. ― 5, то в 1910 р. ― 7.

Почався процес механізації сільського господарства. Використовували сіялки, культиватори, жатки, молотарки, снопов’язалки. Так, у 1850 р. було виготовлено 250 різних модифікацій плугів, на початку XX ст. ― 5 млн. жаток. У 1860 р. працювало 250 тис. молотарок. У 1890 р. почали використовувати трактори з паровими двигунами, в 1907 р. ― колісні трактори (в 1911 р. працювало 17 тис.). Щорічні витрати на машини і обладнання зросли за останню третину XIX ст. на 424,4 млн. дол. Використання мінеральних добрив за 1900–1914 рр. збільшилося в 2,7 разу. Створювали виробничу інфраструктуру: польові залізниці, елеватори, холодильники.

У ході структурної перебудови сільського господарства пріоритетними галузями стали виробництво зерна, м’ясне і молочне тваринництво, свинарство та птахівництво. Характерним був високий рівень спеціалізації. Так, наприклад, Середній Захід і Каліфорнія спеціалізувалися на виробництві пшениці, Канзас та Айова ― кукурудзи тощо.

Організаційною формою сільськогосподарського підприємництва була ферма. У 1880 р. власники ферм становили 2/3 від загальної кількості фермерів, на початок XX ст. із 5,8 млн. ферм приватновласницькими були лише 42%, орендованими ― 35%, заставленими у банках і страхових компаніях ― 23%. Відбувався процес концентрації виробництва. Так, 1 млн. ферм використовували 2/3 сільськогосподарських угідь і виробляли 52% сільськогосподарської продукції. У 1910 р. 1% фермерів мав у власності п’яту частину фермерських земель. Розміри великих ферм становили в середньому 1,5–2 тис. га, середніх ― 55–80 га, дрібних ― 15 га. На Півдні США розвиток сільського господарства уповільнювали така форма оренди, як кроперство (сплачування половини врожаю), та система боргового рабства ― пеонат.

Для послаблення залежності фермерів від капіталу і послуг залізниць, елеваторів, складів, великих гуртових магазинів почали створювати різні організації та спілки для захисту фермерських інтересів. Появились кооперативні фермерські організації з переробки і продажу продуктів на місцевих ринках.

Економічна політика держави спрямовувалася на формування прогресивної та ефективної структури господарства. До 1883 р. промисловість взагалі не обкладали податками. Держава інвестувала будівництво залізниць, надавши кредит у розмірі 65 млрд. дол. Разом з цим, вкладення зарубіжних інвестиції у залізниці США становило майже 1/3 їх вартості. З метою захисту вільного підприємництва та обмеження процесу монополізації в 1887 р. ухвалено Закон про міжштатівську торгову комісію для контролю залізничних магнатів, у 1890 р. ― антитрестівський закон Дж. Шермана для регулювання діяльності трестів. Подібні закони було ухвалено у 27 штатах держави, а в 15 штатах ― включено в конституцію. Проте формулювання законів було настільки нечітким, що трести обходили всі заборони. Так наприклад, юристи-консультанти Рокфеллера в 1899 р. винайшли для «Стандарт ойл» нову організаційну форму  холдингову компанію (суб’єкт господарювання, що володіє контрольним пакетом акцій). У 1914 р. закон Клейтона заборонив встановлювати різні ціни на товари для окремих категорій покупців, скуповувати акції для послаблення конкурента, обмінюватися директорськими посадами. Однак антитрестівське законодавство фактично не застосовували.

У так звану епоху прогресизму (1901–1914 рр.), за президентства Т. Рузвельта (1901–1909 рр.), створено Міністерство торгівлі і праці (1903 р.), у 1906–1908 рр. закони щодо охорони природних ресурсів країни. Державний земельний фонд, що не підлягав відчуженню, збільшено більш ніж у 3 рази ― з 45 до 150 млн. акрів. Наступним важливим кроком було введення прогресивного податку на доходи приватних осіб і корпорацій. У 1914 р. за законом Клейтона, профспілки і союзи фермерів не підпадали під дію антитрестівського законодавства.

З метою регулювання грошового та кредитного ринку в 1913 р. створено Федеральну резервну систему (ФРС), котру очолило Федеральне резервне управління м. Вашингтона. У систему ФРС увійшло 12 федеральних резервних банків, капітал яких формувався з внесків національних, штатних і промислових банків. У цей період створено Федеральну промислову комісію (ФПК) для збирання інформації та притягнення до відповідальності (суду) приватних осіб і корпорацій за нечесні методи діяльності.

Держава підтримувала аграрний сектор щодо впровадження наукових методів ведення господарства, створення його інфраструктури, у тому числі для збереження сільськогосподарської продукції. З 1862 р. вона почала надавати субсидії сільськогосподарським коледжам, з 1867 р. ― виділяла кошти на створення експериментальних станцій. З 1913 р. федеральний резервний акт дав змогу національним банкам кредитувати фермерів за їхніми закладними і випускати короткотермінові цінні папери. У 1914 р. ухвалено закон про вдосконалення фермерської освіти й надання державної допомоги. Проводили масові іригаційні заходи.

Для зовнішньоекономічної політики в останній третині XIX ст. був характерним протекціонізм. Упродовж 1861–1890 рр. мито на імпортні товари становило 5–10%, у 1890 р. його збільшено до 49,5%, у 1897 р. ― до 57%. Для надходження зарубіжних інвестицій не було перешкод, оскільки гарантувалась висока норма прибутку.

Політика «нової демократії» президента В. Вільсона (1912–1921 рр.) започаткувала перехід до політики фритредерства. Мито було зменшено до 27% на 900 видів товарів, а на 365 товарів відмінено. Залишили високе мито лише на тютюн, тютюнові вироби і цукор.

Використовуючи доктрину Монро (1823 р.) та ідею панамериканізму, США проводили політику економічної експансії та створення колоніальної системи. У зарубіжні країни, особливо Латинську Америку, вони збільшили обсяги інвестицій та експорту товарів, почали будувати філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та сировину. На Далекому Сході головним об’єктом інтересів США став Китай, потенційна місткість внутрішнього ринку якого була гігантською. В 1867 р. у Росії за 7,2 млн дол. куплено Аляску, кожен гектар землі котрої обійшовся лише в 5 центів. У 1898 р. Конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуерто-Ріко, Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 р. становила 0,3 млн. кв. км з населенням 9,7 млн. чол.

Роль економіки США у світовому господарстві. Обсяг промислової продукції США в 1913 р. дорівнював обсягу сумарного виробництва Великобританії, Франції та Німеччини. Частка країни у світовому промисловому виробництві досягла 36%, у виробництві сталі ― 47%, видобутку нафти ― 82%, кам’яного вугілля ― 45%, бавовни ― 60%. На території країни було розташовано майже 50% світових залізниць.

Обсяги зовнішньої торгівлі за 1870–1913 рр. зросли в 5,3 разу. Визначальним було швидке зростання експорту порівняно з імпортом (за 1870–1913 рр. відповідно в 6,5 і 4,1 разу), промисловість США почала безпосередньо працювати на експорт. У світовій торгівлі промисловими товарами частка цієї держави становила 35,8%. Країна зайняла перше місце в світі з вивозу зерна, що стало причиною світової аграрної кризи 1875–1894 рр.

США активно включилися у конкурентну боротьбу за сфери впливу. Наприклад, у 1907 р. між двома найбільшими електричними компаніями світу американською «Дженерал електрик» і німецькою АЕГ укладено договір про поділ ринків: «Дженерал електрик» отримала для збуту своєї продукції ринки США і Канади, АЕГ ― ринки Європи і частини Азії.

До початку XX ст. вклади іноземного капіталу (переважно англійського) в економіку США досягли 3,4 млрд. дол., що майже в 7 разів перевищувало американські зарубіжні вклади (приблизно 500 млн. дол. у 1900 р.). На 1914 р. американські монополії вивезли 2,6 млрд. дол. Інвестували будівництво Панамського каналу, залізниці Канади (1913 р. ― 1 млрд. дол. інвестицій), добування нафти в Мексиці (1 млрд. дол.), олов’яну промисловість Болівії, мідну ― Чилі й Перу, будівництво найважливіших доріг Південної Америки. Разом з тим, США далі залишалися країною-боржником.

Чинники швидкого розвитку економіки США

• Радикальний характер Громадянської війни (1861–1865 рр.) створив умови для економічного зростання. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку.

• Природно-географічні умови сприяли прискореному економічному розвитку. Країна мала могутню сировинну базу (вугілля, залізну руду, нафту, кольорові метали, ліс, камінь, сірку, глину), величезні площі родючих земель, цінні лісові та водні ресурси, сприятливий клімат. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, створювала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами забезпечували зв’язок між різними штатами як одного економічного цілого.

• Активно використовували досягнення другої науково-технічної революції: найновіший науково-технічний досвід європейських країн, досягнення американської інженерної науки. Лише за 1890–1900 рр. було видано 234956 патентів. Застарілого обладнання практично не застосовували. Це сприяло зростанню продуктивності праці, що була в 4,5 разу вищою, ніж в Англії. Промисловість орієнтувалася на масове виробництво та стандартизацію деталей.

• Розвиток економіки пришвидшували процеси концентрації виробництва і капіталу, акціонування і утворення корпорацій.

• Сформувався місткий внутрішній ринок за рахунок імміграції, що стимулювало розвиток виробництва.

• У США використовували робочу сили всього світу. В 1864 р. було ухвалено закон щодо стимулювання імміграції. До кінця XIX ст. іммігрувало майже 14 млн. чол., а за перших 14 р. XX ст. ― 146 млн. За 1860–1900 рр. населення країни збільшилося з 31,4 до 76 млн., у 1910 р. воно становило 92 млн. чол. Серед іммігрантів була велика кількість кваліфікованих робітників та інженерів із Англії і Німеччини ― країн з високим рівнем технічного розвитку, що сприяло передачі європейського науково-технічного досвіду і зменшенню витрат на підготовку кадрів. Імміграцію стимулював вищий рівень заробітної плати, ніж в європейських державах. Перед Першою світовою війною почалась нова хвиля імміграції. Це була менш кваліфікована дешева робоча сила із Італії, Австро-Угорщини, Росії та України.

• Держава проводила успішну внутрішню та зовнішньоекономічну політику. Політика протекціонізму впродовж 1861–1890 рр. забезпечила щорічне перевищення доходів над державними витратами на 100 млн. дол. Вкладення іноземних інвестицій сприяло розвитку промисловості. Індустріалізація економіки створила умови для переходу до фритредерства та політики експансії, що зумовило розширення зовнішнього ринку товарів і капіталу.

Швидке створення інфраструктури забезпечило єдність внутрішнього ринку, міжрайонну та міжгалузеву спеціалізацію. Сформувались сприятливі умови для індустріалізації Півдня і Заходу країни.

Серед багатьох представників американської неокласичної школи, найвідомішим був американський економіст Джон Бейтс Кларк (1847–1939). Свої економічні погляди Дж. Б. Кларк виклав у багатьох працях у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції. Серед них „Філософія багатства” (1886), „Розподіл багатства” (1899), „Проблеми монополії” (1901), „Сутність економічної теорії” (1907), які органічно доповнюють одна одну і розвивають ідеї науковця.

У дослідженнях Дж. Б. Кларка головним завданням було: виявити об’єктивність і універсальність економічного розвитку суспільства; зробити аналіз соціальних проблем, які породжені протиріччями між працею і капіталом; обґрунтувати справедливість розподілу багатства у капіталістичному суспільстві.

Новизна досліджень Дж. Б. Кларка полягає в обґрунтуванні оригінальної структури курсу політичної економії; вічних універсальних (загальних) законів розвитку господарського життя, які встановлюють гармонічні відносини між класами у виробництві і споживанні; вчення про статику і динаміку господарської системи; теорії розподілу доходів.

Дж. Б. Кларк вважав, що структура курсу політичної економії має складатися із трьох розділів: універсальна економіка, соціально-економічна статика, соціально-економічна динаміка.

У розділі „Універсальна економіка” досліджуються вічні „загальні” або „природні” закони багатства. Під багатством вчений розумів кількісно обмежені джерела матеріального людського добробуту. Вічними, природними і універсальними законами багатства Дж. Б. Кларк вважав закон граничної корисності, закон спадної продуктивності, закон граничної продуктивності.

У розділі „Соціально-економічна статика” розглядаються економічні процеси і явища, які забезпечують перебування організованого господарства за умов статики ― у стані рівноваги і спокою, відсутності розвитку. Дж. Б. Кларк вважав, що, уявлюваному статичному суспільству притаманні певні сили (чинники), які зберігають спосіб виробництва багатства незмінним, не дозволяють ані збільшувати, ані зменшувати його величину, задану виробництвом.

У розділі „Соціально-економічна динаміка” досліджуються зміни в економічних процесах і явищах, які забезпечують динамічний розвиток, створюють дестабілізуючу економіку. На думку вченого, економічна рівновага в стані динаміки неможлива, вона неодмінно порушується. Дж. Б. Кларк виділяє п’ять умов, за яких економіка стає динамічною: збільшення кількості населення; зростання обсягів капіталу; удосконалення методів виробництва; зміна форм організації промислових підприємств; виживання більш продуктивних підприємств натомість усунених менш продуктивних.