2. Основні напрями економічної думки України. Місце

української економічної думки у світовій економічній теорії

Українську економічну науку кінця XIX – початку XX ст. представляють професора Київського університету А.Я. Антонович (1834–1876), Н.Х Бунге (1823–1895), Д.І. Піхно (1853–1913), А.Білімович (1876–1963), Г.К. Воблий (1876–1947), Є.Є. Слуцький (1880–1948), Київського політехнічного інституту ― С.М. Булгаков, Харківського університету ― О. М. Анциферов (1867– ), М.М. Косовський, В.Ф. Левицький (1854–1939), М.М. Олексієнко (1848–1917), П.П. Мігулін (1870‑ ), І.Н. Міклашевський ( ), Г.М. Цехановецький (1833–1898), М.М. Соболєв (1869‑ ), П.І. Фомін (1873– ), Л. М. Яснопольський (1873‑1957), Новоросійського (Одеського) університету ― Р.М. Орженцький (1863–1923), В.А. Косинський ( ).

Вчені-економісти, вихідці з України, працювали в університетах і наукових установах Москви, Санкт-Петербурга та інших міст Росії. Серед них Михайло Іванович Туган-Барановський, Петро Іванович Ляшенко, Євген Е. Слуцький, М.В. Птуха. М.М. Ковалевський, І.І. Янжул.

У Львівському університеті працювали відомі науковці, поляки за походженням, професора А. Білінські, В. Охенковські, С. Грабські. У Чернівецькому університеті викладали політичну економію австрійці Ф. Кляйнветхевер і Й. Шумпетер у 1909–1912 рр.

Розвиток української економічної науки в останній третині XIX‑ на 8 початку XX ст. визначають такі напрями:

• класифікація економічних теорій та економічної думки, вивчення та оцінка досягнень і прорахунків національної економічної науки;

• аналіз кризи класичної політичної економії та шляхів виходу з неї;

• вивчення питань предмету та методу політичної економії;

• вивчення історії економічної теорії.

• становлення теорії акціонерного підприємництва;

• розвиток ідей маржиналізму;

• аграрна проблематик.

С асний український вчений П. Леоненко наголошує, що становлення третьої класичної ситуації в Україні має свої особливості, зокрема:

10.2.1. Вітчизняні класифікації економічної теорії та економічної науки. Питання предмета, методології та кризи політичної економії

• Важливе місце у дослідженнях українських вчених зайняли питання класифікації економічних теорій та економічних наук.

Підсумовуючи теоретико-методологічні досягнення класичної політичної економії науковці зазначали, що її дослідження не відповідають історичним реаліям другої половини XIX ст. Поділ політичної економії на дві частини: чисту теоретичну (позитивну) і практичну прикладну (нормативну) є позитивним і правильним, однак у педагогічному відношенні виникають складності пов’язані з повторенням викладання одного того ж матеріалу, можливістю спотвореного розуміння студентами функціонування народного господарства поза системою економічних законів. Вчені зробили висновок про необхідність зближення різних напрямів теоретичної політичної економії.

На думку В. Левицького політична економія складається з трьох частин: теоретичних, історичних і прикладних знань, що вимагає розмежування начал теорії, політики та історії, виявлення різних критеріїв щодо різних частин економічних вчень, врахування історичності у поясненні економічних систем, використання різних методів наукового дослідження. Він критикував погляди представників історичної школи, які розглядали політичну економію як науку або історичну, або суто прикладну, або ототожнювали із соціологією. Вчений наголошувало про розумному поєднання теорії та історії. Політична економія, на його думку, повинна вивчати історичний розвиток систем економічних відносин, виникнення, формування, функціонування способів господарювання.

В. Левицький поділив економічну науку на політичну економію, що складається з теоретичної та прикладної, та статистику. Теоретична економія вивчає загальні типові риси економічних явищ, статистика ― з точки зору їх індивідуальних особливостей залежно від умов часу та місця, прикладна політична економія або економічна політика ― фактичні господарські відносини у зв’язку із діяльністю держави, спрямовані на досягнення загального добробуту. Він окремо виділяв науку про фінанси, історію народного господарства та історію економічних учень.

М. Туган-Барановський запропонував економістам враховувати такій чинник як загальнолюдська моральність, основний принцип якої ― рівноцінність кожної людської особистості. Моральні та етичні начала дозволяють будувати економічну науку не з точки зору тієї чи іншого соціальної групи, а з погляду інтересів людини взагалі.

Г. Симоненко зауважував, що діючим чинником економіки є не просто «людина економічна» за А. Смітом, а людина з матеріальними, духовними, егоїстичними, кооперативними та індивідуалістичними началами. Він наголошував, що політична економія має загальне завдання ― дослідження сприятливих і несприятливих економічні відносини та умов ефективного досягнення загального народного добробуту. Тому суб’єктом теоретичної частини є переважно окремі особи, а нормативної частини ― переважно держава, асоціація, сім’я та інші громадські союзи.

М. Соболєв розглядав політичну економію як єдність а) конкретної економічної науки (економічна історія та статистика), що вивчає історію господарювання різних народів, б) теорії соціальної економіки або теоретичної політичної економії, що вивчає виробництво, розподіл, обмін і споживання і закони їх причинного зв’язку, та в) економічної політики, що вивчає заходи досягнення народногосподарського добробуту.

Українські вчені, як і зарубіжні, зверталися до питання кризи класичної політичної економії. Сучасний дослідник економічної думки П. Леоненко констатує, що тлумачення українських вчених були «скоріше емоційними, ніж строго науковими, досить поверховими і однобічними»¹ Основними причинами кризи політекономії називали:

• руйнування представниками нової історичної школи теоретичних побудувань класичної політичної економії, що ставило питання про її існування як науки (Г. Симоненко, О. Миклашевський);

• відмову економістів від свідомого економічного матеріалізму та відсутність філософських основ (С. Булгаков, О. Білімович). Оскільки економічний матеріалізм ототожнювався з матеріалістичним розумінням історії, така постановка питання одночасно заперечувала економічну теорію марксизму.

Пропонувалися такі шляхи виходу з кризи:

• поєднання положень класичної політичної школи та старої історичної школи. На основі історичної школи, досягненнями якої були історизм та релятивізм у вивчення суспільно-економічних явищ і процесів, обґрунтовувати необхідність та межі державного втручання в економічні відносини (К. Воблий, О. Миклашевський, Г. Симоненко, М. Олексієнко)). Одночасно вони критикували нову історичну школу, яка не давала прирощення наукових знань;

• створення «філософії господарства» через поєднання політичної економії з християнською релігією (С.М. Булгаков);

• враховувати здобутки всіх напрямів і шкіл політичної економії: англійської школи теоретиків на чолі з Дж. С. Міллем, історичної школи, школи австрійських теоретиків, представником яких є Карл Менгер (В. Левитський);

• поширення ідей маржиналізму та теорії граничної корисності, їх синтез із положеннями класичної політичної економії (М. Туган-Барановський).

  • Вивчення питання предмета і методології економічної теорії (предмета, економічних законів і методів) в українській економічній літературі відбувалося у двох напрямках: 1) збагачення вітчизняної науки новими положеннями, 2) критичний аналіз поглядів представників світової та національної економічної науки. На відміну від англо-французької традиції, яка вважала багатство предметом політичної економії, українські вчені визначали її соціальною наукою про народне господарство, суспільні відносини людей, умови і закони, що діють у процесі господарської діяльності. Перевага надавалася макроекономічним дослідженням, зокрема господарській кон’юнктурі, циклам, кризам, прогнозуванню. М. Туган-Барановський зазначав, що політична економія має вивчати відносини господарювання в умовах товарного виробництва і стихійні закони, що управляють народним господарством. Економічні закони розглядалися як природні, які не залежать від волі та бажань людей, але діють і проявляються у процесі їх господарської діяльності. М. Соболєв писав про теоретичні та практичні завдання політичної економії. Перші досліджували природу та типи господарських явищ, причинно-наслідковий зв’язок між ними, другі ― цілі господарської діяльності та шляхи їх досягнення. Вчений розрізняв загальні закони, які характеризують порядок співіснування та послідовності господарських відносин в історичному розвитку, і закони, що діють лише в межах однієї епохи господарського життя. М. Вольський у праці "Завдання політичної економії та її співвідношення з іншими науками" (1872) стверджувавжав, що для успішного розвитку економічної науки та набуття нею належної ролі необхідно точно визначити її предмет і окреслити те коло питань, яке входить до її компетенції. Він заперечував визначення предмету політичної економії Ж.-Б. Сея, Ж.Ш. Сісмонді, Ф. Бастіа та інших західних і російських теоретиків. На його думку, предметом економічної теорії є "праця із суспільного погляду", яка охоплює всі сфери матеріальної і духовної людської діяльності. Політична економія має бути наукою про людину, її діяльність, що спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб.

Розглядаючи питання про методи політичної економії, українські вчені наголошували, що використання всіх методів законне, але використовувати їх необхідно з точки зору доцільності.

Наприкінці XIX ст. з’явилися перші праці, присвячені історії розвитку української національної економічної думки. В енциклопедичному словнику Ф. Брокгауза та І. Єфрона в 1899 р. надруковано статтю М. Туган-Барановського «Экономическая наука». На його думку позитивне значення мала перекладацька та видавнича діяльність учених. Переклади праць західноєвропейських вчених (на російську мову) були першоджерелами для теоретичних досліджень українських вчених.

Погляди вчених, які працюють в Україні проаналізував російський вчений В. Святловский у дослідженнях з історії економічної думки «К истории политической экономии и статистики в России» (1906), «Очерки по истории экономических воззрений на Западе и России» (1913). В 1913 р. професор Київського університету О.Д. Білімович заявив про існування київської школи політичної економії, представники якої М.Х. Бунге і Д.І. Піхно розвивали ідеї маржиналізму.