3. Зародження інституціонального напряму економічної думки

як обґрунтування соціального контролю суспільства

над економікою

У першій третині XX ст. в умовах панування ідей економічного лібералізму сформувався новий напрям в економічній теорії, що отримав назву інституціоналізм. Він був започаткований у США в кінці XIX ст. працею Торстейна Веблена (1857–1929) «Теорія бездіяльного класу» (1899). Терміни «інститут», «інституція» у перекладі з латинської означає стійки традиції, закріплені звичаї, порядки, закріплені правилами, нормами, законами. Термін «інституціональна економічна теорія» вперше використав американський вчений В. Гамільтон, виступаючи на зборах Американської економічної асоціації в 1918 р.

Інституціоналізм сформувався як гетородоксія (альтернатива) неокласичному напряму (ортодоксії) досліджень ринкової економіки. Впродовж XX ст. перетворився із суто американського вчення на провідний напрям економічної думки. На думку істориків економіки, сучасний інституціоналізм визначає спільна методологія, а не одна теорія, тому існує безліч течій і шкіл всередині напрямку. Іх об’єднують критика з етично-психологічних позицій ортодоксальної неокласичної теорії та існуючого суспільно-економічного устрою, вироблення нової теорії, здатної розробити рекомендації щодо реформування ринкової економіки з позицій соціального контролю та регулювання державою.

У розвитку інституціональних економічних теорій виділяють два періоди:

• традиційний інституціоналізм, який поділяють на а) ранній критичний інституціоналізм, представниками якого є американські вчені Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл та англійський вчений Дж. А. Гобсон (перша третина XX ст.); б) пізній (зрілий, позитивістський) інститушоналізм, який представляють А. Берлі. Г. Мінз, Дж. М. Кларк, С. Чейз, Й.А. Шумпетер (кінець 1920-х – 1940-і рр.); в) соціально-інституціональний (40–60-ті рр. XX ст.), який розробляли Дж. К. Гелбрейт,

• сучасний інституціоналізм, що охоплює неоінституціоналізм та новий інституціоналізм із 70-х рр. XX ст (Р. Коуз, О. Вільямсом, Д. Норт, Г. Мюрдель, Р. Хейлбронер).

Американські корені раннього інституціоналізму пояснюються загостренням соціально-економічних проблем у країні, зумовлених по-перше, швидким процесом монополізації економіки, посиленням конкурентної боротьби та проявами економічної нестабільності економіки (циклічності, неповної зайнятості), по-друге, загостреням соціальних протиріч і заворушень, зростанням масової організованості представників найманої праці та фермерів, посиленням впливу робітничих і профспілкових організацій. Ідейно-теоретичними та методологічними джерелами раннього інституціоналізму були досягнення німецької історичної школи (історичний та емпіричний методи дослідження, обґрунтування взаємозв’язку економічної науки з іншими суспільними дисциплінами, регулятивної ролі держави та ліберального реформізму в теоріях і концепціяї „організованого капіталізу”, „державного капіталізму”, „соціальної солідарності” тощо); англійського ліберального реформізму Дж. С. Мілля та ідеї Фабіанського товариства (1884–1900) у Великій Британії щодо реформування капіталістичного суспільства у соціалістичне.

Група американських вчених (Т. Веблен, Дж. Коммонс, В. Мітчелл,

Є. Богарт, В. Гамільтон, К. Паркер, П. Хомен та ін.) доводила, що ідеї економічного лібералізму не можуть пояснити сучасний економічний розвиток. Для його аналізу необхідні нові теорія та державна політика. В традиційному інституційналізмі простежують два начала: критичний, як негативне відношення до вільного підприємництва та бізнесу, та позитивний, як прагнення до модернізації існуючого ладу.

Ранній іституціоналізм характеризують наступні положення.

• Необхідність заміни абстракції та вузькості функціональної сфери аналізу неокласичної теорії дослідженням реальних форм людської активності, які постійно еволюціонують і складають, так звані, інститути або інституції. Поняття «інститути», за визначенням вчених, об’єднує різного роду соціальні, психологічні, правові, етичні, економічні та інші явища (державу, сім'ю, звичаї, інстинкти, звички, підприємництво, монополії, приватну власність, профспілки, політичні партії, суспільні рухи, релігію, общину, організації, податки, фінансову систему). Інститути — це словесний символ для опису суспільних звичаїв і традиції, домінуючий спосіб мислення або дії для соціальної групи або всього народу. Інститути є як умовою, так і результатом економічного та суспільного розвитку. Вони створюють інституціональне середовище економічного розвитку.

• Інститути мають риси колективної психології, в результаті у суспільстві формується «філософія колективного демократизму». Тому необхідно досліджувати поведінку не індивідуального раціонального суб’єкта, а вивчати психологію окремих груп і верств населення як регулятора економічної поведінки людей. Рушійними силами розвитку суспільства поряд з матеріальними факторами є духовні, моральні, правові та інші, які необхідно розглядати в історичному аспекті.

• Предметом аналізу економістів повинні бути економічні та неекономічні проблеми суспільного розвитку. Економіку необхідно вивчати як цілісну систему в органічній єдності її структурних елементів, конкретно-історичних і національно-специфічних форм економічного життя у вигляді економічних інститутів. Інститути є одиницею аналізу, основою характеристики індивідумів. Наука повинна показати, як змінюються інститути і чому вони не відповідають новим потребам і уступають місце іншим, якими є цілі, до яких прагне людство.

• Ідеї економічного лібералізму необхідно замінити пошуками нової форми соціальної організації та нового змісту економічної політики та демокраїтії — «організованої соціальної ідеї». Державний вплив і суспільний контроль щодо механізмів ринкової економіки є важливим фактором її стабільності та керованого розвитку.

• Еволюційний розвиток суспільства є єдино можливою формою економічного та соціального прогресу. Використання еволюційної теорії Дарвіна для пояснення суспільного життя, ототожнення закономірностей суспільного та біологічного розвитку (теорія соціального дарвінізму).

Методологія досліджень раннього інституціоналізму грунтувалася на таких принципах як:

• використання філософії соціального позитивізму і прагматизму

(Ч. Пірс, В. Джеймс) як загальнофілософської основи. Визнання необхідності та можливості вдосконалення соціальних, економічних, політичних, психологічних інститутів;

• цілісність розгляду соціально-економічної системи;

• міждисциплінарний аналіз, інтеграція економічних досліджень з досягненнями інших соціальних наук і заперечення «чистої» економічної теорії;

• принцип технократичного детермінізму, згідно якого основою економічного розвитку є поступальний науково-технічний прогрес;

• використання методологічного прийому дихотомізації, коли суспільне виробництво розглядалося через взаємодію технологій та інституцій;

• історизм та еволюціонізм: розгляд суспільних явищ у їх еволюції, розробка проблеми факторів та етапів суспільного розвитку як найважливіших для будь-якого суспільства. Використання ідеї соціального дарвінізму;

• використання статистичного матеріалу, перевага емпірико-описових методів, скептичне ставлення до абстрактного методу;

• визнання регулюючої ролі держави та соціального контролю над економікою.

Ранній американський інституціоналізм представляють три школи: соціально-психологічна, соціально-правова, кон’ юнктурно-статистична.

Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена (1857–1929). У працях «Теорія бездіяльного класу" (1899), «Інстинкт майстерності та рівень розвитку технології виробництва» (1914), «Політика реконструкцій» (1919), «Абсентеїстська власність і підприємництво у новий час» (1924) вчений аналізував економічні процеси з точки зору психології колективу, ідей соціального дарвінізму та еволюційного розвитку.

Т. Веблен заперечував положення класичної та неокласичної теорії щодо раціональної економічної людини, яка виступає як суб’єкт максимізації корисності. Він доводив, що людина у своїй діяльності керується підсвідомими природними психологічними та біологічними інстинктами, зокрема інстинктами майстерності, батьківського почуття (самозбереження та збереження роду), пустої цікавості, суперництва і наслідування. Теорія, яка пояснює економічну поведінку людини, повинна охоплювати позаекономічні чинники, використовувати дані соціальної психології. Веблен започаткував науку економічна соціологія.

За визначенням Т. Веблена інститути — це спільна свідомість, певний спосіб мислення, притаманний певним групам людей, який обумовлений традиціями, звичаями, що формуються у процесі історичного розвитку. Господарський суб’єкт, який робить, вибір знаходиться у певному суспільному середовищі, отже, на його рішення та дії впливають інститути як реальні внутрішні чинники. Інститути — це результат процесів, що відбувалися у минулому; вони пристосовані до обставин минулого, і тому не перебувають у повній гармонії з вимогами сучасності. Інститути визначають цілі, якими керується людина. Коли цілі та інститути співпадають, складаються задовільні соціальні та економічні умови. Тому необхідно оновлення інститутів відповідно до законів еволюції і «вимог нинішнього часу». Еволюційна наука для Т. Веблена — це «дослідження походження і розвитку економічних інститутів, а також погляд на економічну систему як на «кумулятивний процес», а не «саморегульований механізм». Т. Веблен наголошував, що суспільне життя — це боротьба за виживання, процес відбору та пристосування, зокрема інститутів.

Т. Веббен був основоположником нового методологічного прийому — технологічного детермінізму та технократичної концепції індустріальної системи, наголошуючи на ролі техніки та науково-технічного прогресу у суспільному розвитку. Капіталізм (за визначенням ученого — грошове господарство) проходить дві стадії розвитку: панування підприємця і панування фінансиста. Основними елементами ринкової економіки вважав індустрію (матеріальне виробництво на машинній техніці) та бізнес (сферу обігу). Між ними існує суперечність (дихотомія), оскільки метою представників індустрії (функціонуючих підприємців, інженерів, робітників) є розвиток і вдосконалення виробництва, а представники бізнесу орієнтовані лише на отримання прибутку. Протирічча загострюються з економічним розвитком. Фінансисти не беруть участі у виробництві, їх панування грунтується на абсентіїстській власності (відсутній, невловимій власності, що представлена цінними паперами, облігаціями, так званим фіктивним капіталом, операції з яким забезпечують спекулятивні доходи фінансовій олігархії або бездіяльного класу). Оскільки на промисловій стадії розвитку суспільства домінуючим чинником впливу на інституції є наука, техніка і технологія, то розв’язання суперечностей можливе через перехід влади до технократії (інженерно-технічної інтелігенції) на чолі з «Радою техніків». Для цього необхідна „революція менеджерів” — страйк технічних спеціалістів, що заставить бізнес відмовитися від влади. Панування технократії буду спрямоване на функціонування виробництва для суспільних потреб. Першим серед західних економістів Верлен обґрунтував ідею суспільного контролю над економікою в інтересах суспільства шляхом радикального реформування механізм господарювання або ліквідації власності фінансової олігархії.

Т. Веблен сформував концепцію «бездіяльного класу», ознаками якого є володіння великою власністю, демонстративні неробство, марнотратство і споживання. Появу його пояснював виникненням приватної власності. Посилаючись на Л. Моргана, він виділяє такі стадії в розвитку суспільства: раннє та пізнє дикунство, хиже і напівмирне варварство, реміснича і промислова. Перехід від дикунства до варварства вчений пов’язує з появою приватної власності, в основі зародження якої були нагромадження надлишку матеріальних благ, поява соціальної верстви для виконання управлінських функцій, насильство і обман.

Т. Веблен заперечував класичне положення щодо суверенітету споживача. Він ввів поняття «заздрісного порівняння», за допомогою якого пояснював намагання накопичувати капітал, і „престижне споживання” . Споживачі під тиском суспільного та психологічного впливу приймають нерозумні рішення. Товари оцінюються не за корисні властивості, а наскільки володіння ними відрізняє людину від оточуючих («заздрісне порівняння»). Для представників «бездіяльного класу» існують особливі ціни на товари, які є показником їх «престижності», а не дійсним виявленням закону попиту («ефект Веблена»). Зниження ціни на товар сприймається покупцем як погіршення якості або втрата товаром «актуальності» чи «престижності» серед населення. Цей товар перестає користуватися попитом у покупців, або, навпаки, обсяг купівлі із ростом ціни може зростати. Середні та нижчі верстви населення з метою піднесення власної значимості змушені імітувати поведінку багатих. Веблен робить висновок, що ринкову економіку характеризує не ефективність та доцільність, а демонстративне марнотратство і заздрісне порівняння.

Соціально-правовий інституціоналізм Джона Р. Коммонса (1862–1945). — видатного вченого і практика. Він є автором праць „Розподіл багатства” (1893), „Політика реконструкції” (1918, )„Правові основи капіталізму” (1924), „Інституціональна економіка, її місце в політичній економії„ (1934), „Економічна теорія колективних дій” (1950, після смерті автора).

У Дж. Коммонса розуміння інституціоналізму охоплює колективні дії та організації: сім’я, профспілки, торговельні об’єднання, виробничі корпорації, держава, політичні партії, правові форми. Суспільство, на його думку, є системою правових норм та інститутів. Недосконалість правових норм призводить до „нечесної конкуренції”. Право має примат над економікою, через удосконалення юридичних процедур держава регулює економічні відносини, забезпечує прогресивний розвиток. Інституціональна економіка не досліджує виробництво, це — предмет вичення „інжерерно-політичної економії”.

Вчений досліджував власність як правову категорію, виокремлював три її види: речовинну, нематеріальну (боргові зобов’язання) та невідчутну (цінні папери). Обіг цінних паперів є змістом операцій з „титулами власності”, які визначають розвиток сфери рбігу та економіки загалом.

Дж. Кооммонс запропонував періодизацію капіталізму на стадії: первісну, підприємницьку, фінасову (банківську), адміністративну. Аналізуючи робітничий рух і трудові відносини, зазначав, що їх змістом є право на робоче місце через заключення колективних договорів, встановлення гармонії інтересів на стадії адміністративного капіталізму.

Досліджуючи еволюцію підприємницького капіталізму вільної конкуренції у фінансову стадію, Дж. Коммонс проаналізував "соціальний конфлікт" через "нечесну" монополістичну конкуренцію підприємців. Сформулював засади „теорії соціальних конфліктів” і „теорії угод”. Стверджував, що вирішення конфлікту можливе мирним шляхом через співпрацю професійних груп, з яких складається суспільство, на основі угод. Теорія угод — це теорія компромісних рішень для досягнення єдності думок і дій. Угоди поділяв на ринкові (акти купівлі-продажу), адміністративні (відносини між керівниками та підлеглими), розподільчі (цінові). Зміст угоди містить такі складові: визначення конфлікту, взаємозалежність учасників конфлікту, процедуру вирішення конфлікту. Угода — центральний елемент економічних відносин. Аналізуючи робітничий рух і трудові відносини, зазначав, що їх змістом є право на робоче місце через заключення колективних договорів, встановлення гармонії інтересів на стадії адміністративного капіталізму.

Правовий аспект Дж. Коммонс використовував у концепції вартості, згідно з якою вартість товарної продукції є результатом юридичного узгодження "колективних інститутів". Політична економія — це наука про людську культуру, її основним поняттям є угода, завданням — вивчення процесів, які ведуть до встановлення розумної вартості благ, що забезпечує суспільну стабільність.

Кон’юнктурно-статистичний (емпірично-прогностичний) інститу-ціоналізм Веслі Клер Мітчелла (1874–1948). У публікаціях „Історія зелених білетів” (1903), „Ділові цикли” (1913), «Лекції про типи економічної теорії» (1935), „Вимірювання ділових циклів” (1946), Типи економічної теорії” (1949). В. Мітчелл головну увага приділяв проблемам промислових криз, зайнятості та грошового обігу.

Інституціональну основу теорій В. Мітчелла становив аналіз мотиваційної (психологічної, соціальної тощо) поведінки людини в її грошових інтересах. Вчений вважав, що грошовий фактор у вигляді обігу грошових знаків, діяльності фінасово-кредитних установ справляє найважливіший вплив на поведінку людини. Головне завдання політичної економіі полягає у поясненні грошових відносин через поведінку людини, використовуючи інституціональний аналіз економічних і позаекономічних проблем. Для цього необхідна описова економічна статистика, що дозволяє емпіричним шляхом через збір, узагальнення та систематизацію фактичного матеріалу розкрити причинно-наслідкові зв’язки, кількісні залежності між динамікою окремих показників.

У 1917 р. В. Мітчелл створив Комітет економічних досліджень у Гарвадському університеті, упродовж 1920–1945 рр. очолював Національне бюро економічних досліджень, працю в яких спрямовував на систематизацію статистичного матеріалу з різних сфер господарського життя для прогнозування господарської кон’юнктури. В його основі був аналіз динамічних рядів та спроби його екстраполяції на визначені відрізки часу. На основі аналізу динамічних рядів були зроблені перші прогнози економічного зростання шляхом побудови кривих, що показували середні індекси ряду показників національного господарства. Це був значний вклад у формування науки економетрії. Однак, учений не претендував на оцінку економічної політики уряду і розробку для нього практичних рекомендацій, зокрема щодо запобігання економічному спаду.

Особливу увагу В. Мітчелл приділяв аналізу циклічних коливань і конструюванню моделі безкризового розвитку економіки. У теорії циклу вчений;

• довів, що циклічні коливання є внутрішнім змістом економічної системи бізнесу, кожен цикл унікальний, їх причина — прагнення отримати прибуток;

• встановив періодичність криз, починаючи з 1854 р., і виявив характер їх коливань, вищі та нижчі точки циклів;

• висловив думку, що засобом помягшення циклічних коливань та досягнення стійкої економічної кон’юнктури є держава в особі спеціального органу з функціями рекомендаційного планування і прогнозування суспільного розвитку.

Вчений продовжив ідеї Т. Веблена та Дж. Коммона щодо соціального контролю над економіко. Він пропонував створити систему стахування від безробіття, враховуючи залежність між зростанням заробітної плати і продуктивності праці.

Еволюція американського інституціоналізму

Розвиток інституціональних теорій з кінця 20-х – упродовж 30-х рр. XX ст. отримав назву пізнього інституціоналізму, що характеризувався позитивістською спрямованістю, бажанням оздоровити ринкову економіку.

Найпомітніші інституціоналісти нової генерації Адолф Берлі (1895–1978), Гардінер Мінз (1896–1976), Джон Морріс Кларк (1884–1963, син знаменитого представника неокласичної теорії Дж.Б. Кларка), Стюарт Чейз (1888–1970) вважали, що висновки Т. Веблена про „штучне заморожування виробництва корпораціями”, про згубні наслідки панування „великого бізнесу” знайшли пряме підтвердження в розвитку економіки, продовжили пропагувати ідею соціального контролю над економікою.

Дж.М. Кларк у працях "Соціальний контроль над бізнесом" (1926), "Стратегічні фактори економічного циклу" (1934) та ін. доводив необхідність встановлення державного (соціального) контролю над монополістичними корпораціями, закликаючи до "революції в економічних функціях держави", яка мусить від позицій спостерігача перейти до виконання функцій організатора національного виробництва. Головне завдання "соціального регулювання і контролю" він вбачав в антициклічному регулюванні, яке полягає у збільшенні сукупного попиту шляхом зростання державних витрат, стимулювання прибутків, зайнятості населення тощо.

А. Берлі і Г. Мінз у 1932 р. видали книгу „Сучасна корпорація та приватна власність”, в якій на великому фактичному матеріалі з розвитку корпорації у США проаналізували зростання економічного значення великих фірм і зробили висновок про зміни у структурі корпорацій, пов’язані з відокремленням власності від безпосереднього управління виробництвом, яке перейшло до "технократів". Було зроблено висновок про „революцію управляючих”.

С. Чейз у книзі "Технократія" (1933) заявив про тенденцію зменшення значення найманої праці в економіці та зростання ролі "технократів" у майбутньому суспільстві.

Ідеї американських інституціоналістів знайшли практичне застосування період так званого нового курсу президента США Ф. Д. Рузвельта. Вчені взяли участь у розробці та реалізації заходів "Нового курсу" президента США Ф. Рузвельта, спрямованого на оздоровлення ринкової економіки, обмеження влади монополій та стимулювання конкурентних засад в економіці, досягнення безкризового розвитку, зменшення безробіття, зростання національного добробуту. Г. Мінз входив до складу так званого "мозкового центру" президента Ф. Рузвельта, створення за ідеєю Т. Веблена, який був радником з економічних питань.

Інституціоналізм став теоретичним попередником макроекономічних кейнсіанських і неоліберальних напрямів економічної теорії.

Особливості англійського інституціоналізму

Представник англійського інституціоналізму Джон Аткінсон Гобсон (1858–1940) у працях "Економіка розподілу" (1900), "Еволюція сучасного капіталізму" (1894), "Імперіалізм" (1902), „Промислова система” (1909) та ін головну увагу зосередив на питаннях добробуту та заощадження, недоспоживання, економічного надлишку, розподілу та аналізу економіко-політичного змісту суспільного розвитку. Він вважав, що економіка ― це мистецтво спрямовувати матеріальні інтереси людей для досягнення матеріального добробуту. Методологічними засади його досліджень були філософські принципи позитивізму, прагматизму та раціоналізму, емпірико-статистичний, етичний і соціологічно-психологічний підходи. Професорські кола Великої Британії погляди Дж.А. Гобсона вважали єретичними, оскільки вони суперечили традиціям класичної та неокласичної теорій.

Теоретичний спадок Дж.А. Гобсона охоплює наступні положення:

• економічна система є справедливою за умови низьких сукупних витрат на виробництво продукту та найвищої сукупної корисності, що забезпечує всім учасникам рівну вигоду від ринкових угод. Проте споживання визначають не раціональні потреби, а мода, традиції, уявні норми респектабельності. Як наслідок, виробляються товари, що не мають корисності для суспільства. Тому необхідно створити систему індивідуальних і суспільних цінностей. Це буде основою суспільства органічного добробуту, коли вироблятиметься економічний надлишок, необхідний для збагачення та його підтримки;

• динамічну економіку характеризують нагромадження капіталу та економічне зростання, що автоматично забезпечуються за умови одночасного зростання заощаджень і збільшення споживання. Однак, заощадження, збільшуючи сукупний капітал, зменшують споживання товарів, що призводить до надлишкової пропозиції та перевиробництва. Щоб забезпечити ефективний попит на товари, необхідно збільшити кількість реального капіталу в суспільстві. Через недостатні витрати виникають надлишкові заощадження. Отже, причиною економічних криз є надлишкові заощадження або стан недоспоживання. Ці твердження продовжували розвиток „теорії недоспоживання”, яку розробляли С. Сісмонді та Т. Мальту.;.

• у теорії розподілу необхідно розмежовувати поняття „витрати” і „лишки”. Витрати ― це вартість виробничих можливостей, а лишки ― це продукт, який вироблено понад витрат, лишки розподіляються між факторами виробництва у відповідності з іх ринковим значенням. При розподілу продукту інтереси людини мають бути на першому місці. Заробітня плата охоплює два елементи: мінімальну зарплату , що забезпечує існування робочої сили, та заробітню плату „прогресуючої продуктивності”, що забезпечує зростання ринку прці. Існує „відставання зарплати”, коли зростає частка капіталіста у доходах, робітники менше купують товарів і порушується рівновага в економіці, виникає недоспоживання. Держава повинна забезпечити загальне підвищення заробітної плати і обмеження прибутків підприємців. Велике значення має "соціальна психологія", оскільки відчуження працівника від засобів виробництва, а також угоди найму робочої сили є явищами аморальними, вони укладаються на ринку праці між нерівноправними партнерами;

• економічний розвиток характеризують концентрація виробництва і капіталу, що приводить до утворення монополій ― великих фірм та їх об’єднань, які контролюють значну частину ринку щодо виробництва та продажу продукції. Утворення монополій є ознакою сучасного капіталізму або „нового імперіалізму”;

• імперіалізм як стадію розвитку капіталізму характеризують: утворення монополістичних об’єднань, зростаюча роль банків, утворення фінансового капіталу, пов'язане із зростанням експорту капіталу, посилення колоніальної експансії великих держав, поділ світу між ними, пограбування відсталих народів. Причина імперіалізму полягає у недоспоживанні на внутрішньому ринку, що стимулює зовнішню експансію капіталу для прибуткового інвестування. В умовах імперіалізму посилюються мілітаризм і деспотизм, які в майбутньому призведуть до загибелі самого капіталізму;

• необхідне втручання держави в економічні та соціальні процеси: організація прямого суспільного контролю процесу виробництва, контроль за діяльністю монополій, прогресивне оподаткування власності та доходів, встановлення мінімуму заробітньої плати тощо.

Ідеї Дж.А. Гобсона реалізувалися в економічній програмі та практичній діяльності лейбористської партії, ліве крило якої він очолював, були засадничими концепції лейборизму (британського варіанта соціал-реформізму). Його макроекономічні дослідження передбачали окремі положення теорії ефективного попиту Дж.М. Кейнса.