11.6 Еволюціяна теорія Шумпетера.

Соціальна школа інституціоналізму. Ф. Перу.

Й. А. Шумпетер (1883–1950) є визначним економістом і соціологом, автором праць „Сутність та основний зміст теоретичної політекномії” (1908), "Теорія економічного розвитку" (1912), „Економічні цикли” (1932), „Капіталізм, соціалізм і демократія” (1942). Його творчіть справила істотний вплив на основні напрями сучасної економічної науки. Його вважають засновником еволюційної економічної теорії. У праці "Теорія економічного розвитку" вчений писав: „...усередині економічної системи є джерело енергії, що викликає порушення рівноваги. Якщо це так, то має існувати економічна теорія господарського розвитку, яка спирається не тільки на зовнішні фактори, що спричиняють рух економічної системи від одного стану рівноваги до іншого. Якраз таку теорію я спробував розробити”¹. Він намагався створити „синтезовану” теоретичну систему, поєднав найкраще, на його думку, із існуючої економічної думки. В сучасній економічній літературі теорію Й. Шумпетера оцінюють як активний консервативний захист неокласичної теорії, або інституціональну².

Й. Шумпетер розробляв такі проблеми як: методологія та історія економічного аналізу, динамічний розвиток економіки, інноваційний розвиток, підприємництво та людський фактор в екноміці, теорія економічних циклів, історія цивілізаційного розвитку.

Теоретико-методологічні засади теорії Й. Шумпетера

Методологія та історія економічного аналізу. Й. Шумпетер писав, що наука загалом э систематизованим у рамках теорії знанням. Економічна теорія ― це певний інструментарій аналізу. Історія економічних учень ― це історія економіічного аналізу, еволюція гіпотез і засобів дослідження ринкової економікн з метою пояснення економічної реальності. Вершиною економічної науки вважав неокласичну теорію, недоліком її визначав статистичний підхід до вивчення господарських процесів. Вчений запропонував дослідження двох моделей економіки: статистичної та динамічної. Статистичну (неокласичну) модель розглядав як поведінку екномічних одиниць на основі теорій граничної корисності та граничної продуктивності, економічну діяльність ― як господарський кругообіг, коли всі фірми знаходяться у стані рівноваги, доходи дорівнюють витратам, відсутні прибуток і процент. На противагу неокласичної ортодоксії стверджував, що така модель не відповідає дійсності, необхідно аналізувати економічну діяльність як динамічний та еволюційний процес, дослідити внутрішні (ендогенні) фактори, що порушують рівновагу, та логіку змін. Основними факторами розвитку (це поняття було нове для неокласики), ринкової економіки він вважав інновації та людський фактор.

Теорія динамічного розвитку економіки. Інновації ― це комерційне впровадження „принципово нових комбінацій” факторів виробництва. Й. Шумпетер визначає п’ять типів інновацій: виробництво невідомого споживачам нового продукту з якісно новими властивостями; впровадження нових засобів виробництва на основі наукових відкриттів; освоєння нового ринку збуту галуззю промисловості країни; залучення нових джерел сировини та напівфабрикатів, незалежно чи існувало це джерело раніше; введення нових організаційних та інституціональних форм, наприклад, створення чи послаблення монопольного становища підприємства. Він розрізнія поняття „винахід” (ідеї, що є корисні для використання бізнесом, але не обов’язково використовуються), „дослідження” і „розробки” (наукова діяльність у виробничих, державних і громадських організаціях).

Економічний розвиток відбувається у процесі впровадженням інновацій у період спокою та рівноваги, що викликає „творче руйнування”, зокрема зміну системи цін, витрат, доходів, банкрутство нерентабельних підприємств, а отже стимулює безперервний розвиток. Інноваційна діяльність пов’язана з ризиком, оскільки заперечує старе і утверджує нове.

Й. Шумпетер проаналізував роль людського фактора в економічному розвитку, розкрив роль людини у процесі нововведень. Він виділяє новаторів, які впроваджують нововведення у виробництво, і консерваторів, які гальмують або протистоять інноваційному процесу. Стверджує, що людський фактор формується в конкретно-історичному інституціональному середовищі, аналізує фактори впливу і робить висновок про діалектичність поведінки людини. Інститути, за Й.Шумпетером, — це система норм і правил людської поведінки.

Рушійною силою економічного розвитку є підприємець, як особливий социальный тип, функціями якого на відміну від капіталіста і робочого є створення нової комбінацій факторів виробництва, їх якісне вдосконалення і спрямовування до нової комбінації, що забезпечує зростання прибутку і розвиток національного господарства загалом. Підприємець — це новатор, який долає інерцію, здійснює зміни і відкриває нові можливості. Підприємництво ― особливий дар і талант, мотиви дяльності підприємця ірраціональні, характеризуються сподіванням на власні сили, ризиком, власною незалежністю, орієнтацією на власну думку, бажанням успіху, які не залежать від соціального статуту та інтелігентності. Отже, мотиви господарської діяльності за умов економічної динаміки принципово відрізняються від діяльності за умов "статики" ― раціональної, спрямованої на максимізацію корисності або вигоди.

На основі теорії підприємництва Й. Шумпетер трактував капітал, прибуток, процент і гроші.

Підприємницький прибуток ― різниця між доходами і витратами підприємця в результаті відкриття та реалізації нових комбінацій факторів виробництва, нових ринкових можливостей (нових товарів, послуг, технологій тощо). Підприємницький прибуток за умов монополії може стати постійним, але все ж його визначальна риса — тимчасовість, мінливість. Він зникає, як тільки новаторська форма виробництва змінюється традиційною.

Кредит ― найважливіша умова використання наявних виробничих ресурсів для творення "нових виробничих комбінацій", тому банкам надається особлива роль в економічному розвитку. Капітал, на думку Й. Шумпетера, має тільки грошову форму, засоби праці є не капіталом, а майном. Кредит збільшує масу капіталу, який підприємці-новатори вкладають в інновації, що забезпечує економічну динаміку. Отже, капітал ― це основа розвитку. Це положення поклало початок формуванню „продуктивної” теорії кредиту, згідно якої кредит ― творець капіталу і каталізатор економічного розвитку. Платою за надання грошей є процент.

Теорію ефективної конкуренції. Й. Шумпетер у праці "Теорія економічного розвитку" (1911) аналізував ринковий механізм як позитивну взаємодію сил конкуренції і монополії на противагу неокласичному принципу протиставлення конкуренції і монополії. Сформулював поняття ефективної економіки, ефективної конкуренції та ефективної монополії, пов’язавши їх з процесом нововведень, з функцією підприємницького новаторства.

„Ефективна економіка” може забезпечити задоволення споживчого попиту за рахунок введення інновацій, тобто збільшення ефективності на одиницю ресурсів, що використовуються.

"Ефективна конкуренція" ― це динамічна конкуренція, коли за рахунок інновацій зменшуються витрати виробництва і зростає якість продукції, збільшуються обсяги виробництва і продуктивність праці, знижуються ціни. Нововведення ― у продукті, технології, організації виробництва та збуту, управлінні фірмою ― це стрижень конкуренції нового типу, значно ефективнішої, ніж традиційна цінова конкуренція.

„Ефективна монополія” утворюється в результаті нововведень за умов ефективної конкуренції. Традиційна економічна монополія ґрунтується на певній стійкій ринковій перевазі, здобутій у жорсткій конкурентній боротьбі. За умов монополістичних форм підприємництва прибуток стає винагородою за нововведення, але він тимчасовий, нетривкий, зникає під дією того ж механізму конкуренції, тобто внаслідок інновацій конкурентів. Й. Шумпетер зазначає, що прагнення великих корпорацій до монопольного становища та шляхи досягнення цих цілей невіддільні від технологічної та економічної ефективності. „Ефективна монополія” ― це монополія, яка є результатом нововведень. Концепція „ефективної монополії” сприяла розробці "теорії великої корпорації" як основного суб'єкта ринкового процесу, який формує свою економічну політику та здійснює довгострокову стратегію зростання.

Теорія циклічності. З новаторською діяльністю Шумпетер пов’язує циклічну форму розвитку економіки. У праці "Економічні цикли" (1939) він встановив залежність між трьома типами циклів ― довгими, середніми і короткими, пояснював економічні цикли періодами впровадження інновацій.

Впровадження нововведення приносить підприємцю-новатору значний підприємницький прибуток, який він вкладає у нові інновації, що приводить до буму ― стрімкого піднесення виробництва. Через певний час потенціал інновацій і прибуток зменшуються, настає рецесія (застій), яка продовжуватиметься до появи нових підприємців-новаторів, які будуть впроваджувати чергові нововведення у виробництво. Самі нововведення здійснюються стрибкоподібно, що зумовлюється особливостями віддачі від інвестицій у науково-технічний прогрес, тому й з'являється циклічність економічного розвитку. Отже, циклічність є закономірністю економічного зростання.

Концепція суспільного розвитку. Й. Шумпетер у праці "Капіталізм, соціалізм і демократія" (1942) досліджував рух цивілізації від феодалізму до капіталізму, еволюцію останнього розглядав за схемою: конкурентний капіталізм ― трестівський капіталім ― соціалізм.

Конкурентний капіталізм ― це приватнопідприємницька система, що ґрунтується на середній і дрібній власності, в якій господарюють підприємці-новатори. За умов трестівського капіталізму багатство нагромаджується, відбувається його інституціоналізація, корпоратизація, деперсоналізація інноваційної діяльності. Головною фігурою бізнесу стає менеджер, який головну увагу приділяє не якісно новому інноваційному розвиткові, а обережності, владі та грошам, узгодження рішень на всіх рівнях. Зникають підприємець і можливість економічного розвитку. Руйнується соціальна база капіталізму, формується негативне ставлення до підприємництва у суспільстві. Виникають нова система цінностей, нова цивілізація, нові культура і характер мислення, новий капіталізм, тому вчений робить висновок про саморуйнацію і вмирання капіталізм.

Процес розкладу капіталізму поєднується із зародженням і розвитком соціалістичної цивілізації. На думку Й. Шумпетера, соціалізм ― це інституціональна модель, в якій держава контролює найважливіші засоби виробництва та велику промисловість, середнє і дрібне підприємництво регулюється ринковим механізмом, динамікою попиту та пропозиції.

Значення ідей Й. Шумпетера полягає у виробленні основних засад теорії еволюційного розвитку, у рамках якої він досліджував роль людського фактора, інноваційний тип економічного розвитку. Й.Шумпетер ґрунтовно розкриває процес накопичення знань і передбачає в майбутньому виникнення і розвиток економіки знань¹.

Соціологічна школа інституціоналізму

Реакцією на негативний ефект панування монополій, загострення соціальних проблем ринкової економіки стало виникнення соціологічної школи інституціоналізму. її представники надають велике значення соціологічним проблемам, розглядаючи ринкове суспільство як цілісну систему, що здійснює еволюційний рух, прагнучи до реформування.

Соціологічна школа тлумачить економіку як частину більш широкої ін-ституціальної системи, еволюційний розвиток якої відбувається під впливом науково-технічного прогресу, політики, соціології та ідеології. Першорядна роль при цьому відводиться науці, технологічному та технічному прогресу.

У формуванні "соціологічної школи" велике значення мали ідеї французьких економістів. Французька економічна думка 30–40-х рр. минулого століття характеризувалася стриманим ставленням як до неокласичної теорії, так і до кейнсіанства, їй були властиві певний еклектизм і міцні соціологічні традиції, закладені ще видатним мислителем XIX ст. Огюстом Контом, а також позитивізм. Усе це зблизило французьких економістів з інституціоналізмом.

Найпомітнішими французькими економістами соціологічного спрямування у 30–40-х років були Франсуа Сіміанд, Гаетан Піру та Бертран Погаре. У своїх дослідженнях вони застосовували так званий "позитивний метод", вивчали вплив соціальних факторів і "довгих циклів кон'юнктури" на економічний розвиток, критикували неокласичну концепцію (Ф. Сіміанд); засуджували монополізацію економіки, стверджували про необхідність державного регулювання ринкового господарства та його переростання у "змішану економіку" (Г. Піру); намагалися поєднати теорії граничної корисності та витрат виробництва, доводили життєздатність ринкової конкурентної системи (Б. Ногаре).

Але лише після Другої світової війни французький "квазіінституціо-налізм" викристалізувався у соціологічну школу, становлення якої справедливо пов'язується з іменем Франсуа Перру.

Ф. Перру (1903–1979) — французький економіст, автор праць "Капіталізм і соціальний контроль" (1938), "Неомаржиналізм" (1941), "Капіталізм" (1948), "Економіка XX ст." (1961). Його теорія складається з: 1) теорії "домінуючої економіки", 2) теорії "гармонізованого зростання", 3) теорії "загальної економіки".

У теорії "домінуючої економіки" Ф. Перру характеризує сучасне йому капіталістичне господарство. Він вважає його ознакою нерівність, що проявляється у відмінностях щодо розмірів виробництва і капіталу, поінформованості партнерів, належності до різних галузей господарства. Як наслідок, сформувалися підпорядковані та домінуючі економічні одиниці, останні через „ефект притягання” збільшують масштаби і темпи економічної експансії, а це деформує економічний простір.

У теорії "гармонізованого зростання" Ф. Перру визначає шляхи і методи еволюції домінуючої економіки через економічну політику держави, яка має стати центром ухвалення рішень, проводити антициклічну політику, довготермінове програмування економічного розвитку. Такі заходи забезпечать "гармонізоване зростання", мета якого — перетворення ринкової економіки на загальну економіку. "Гармонізація" досягається через соціальний діалог між підприємцями і працівниками, виробниками і споживачами (узгодження дій, колективні угоди).

У „загальній економіці" або суспільстві соціальної гармонії" темпи зростання, структура виробництва, основні принципи організації господарства і суспільства підпорядковані вимогам максимальної економічності. У такій економіці держава виконує роль арбітражного органу, що наглядає за дотриманням загального інтересу. Суспільство буде зацікавлене у створенні такого типу господарства, в якому враховуватимуться передусім інтереси кожної людини, всіх членів суспільства без винятку, а не окремих осіб чи соціальних груп.

Отже, теорія Ф. Перру містить у собі програму вдосконалення ринкового суспільства шляхом його реформування.

Економісти соціологічної школи справили значний вплив на політику держави в галузі економічного регулювання і соціального законодавства. Цей вплив був найбільш помітним у 30-х, а потім у післявоєнних 40‑50-х рр. XX ст. Зокрема, у Франції економісти соціологічного спрямування брали участь у формуванні концепції економічного дирижизму та основ індикативного планування.

Починаючи з кінця 60-х років стала помітною тенденція до "соціологізації" усієї західної економічної науки під впливом змін у ринковій економіці, переорієнтації економічної політики, формування "соціального ринкового господарства". У формуванні концепції соціологічної школи важливу роль відіграли також дослідження сучасних інституціоналістів — американців Дж.К. Гелбрейта та Р. Хайлброннера, шведа Г. Мюрдаля, англійця Дж. Коула.