7. Становлення капіталістичної економіки Японії

Становлення ринкової економіки в Японії пов’язано з політикою Мейдзі («освіченого правління») імператора Муціхіто (1867–1912 рр.). Проведені реформи оцінюють як незавершену буржуазну революцію, у результаті якої було ліквідовано політичну роздробленість країни і утворено сильну централізовану державу, скасовано феодальну економічну систему та створено передумови розвитку ринкової економіки. Знищено феодальні та введено нові соціальні стани (вище дворянство, дворянство і простий народ), уніфіковано закони, проголошено свободу вибору професій і діяльності, торгівлі, імміграції населення, запроваджено єдину грошову систему (ієну зі золотим забезпеченням), відмінено цехи, гільдії та внутрішні митниці, введено поземельний податок для всіх землевласників (3% від ринкової вартості землі), дозволено іноземні інвестиції. Аграрна реформа 1872–1873 рр. санкціонувала приватну власність на землю, її купівлю-продаж, землю без викупу закріпили за селянами, спадковими її утримувачами. Через борги лихварям селяни втратили третину землі. Проведено капіталізацію пенсій колишніх князів і самураїв, котрі отримані гроші та державні облігації вкладали в організацію бізнесу.

Особливістю економічного розвитку Японії впродовж 1870–1913 рр. був збіг у часі процесів мануфактуризації, промислового перевороту та індустріалізації, використання американського та західноєвропейського досвіду.

Темпи розвитку та структура економіки. Середньорічні темпи розвитку японського ВВП становили в 1900–1913 рр. 2,4%, що забезпечило його зростання в 1,4 разу, промисловості ― в 1,9 разу. Високими були темпи розвитку аграрного виробництва: за 1878–1898 рр. обсяги валової продукції збільшилися в 3,6 разу, посівних площ ― на 40%, упродовж 1900–1913 рр. сільського виробництва ― на 119,2%.

Промисловий переворот та індустріалізація сприяли зростанню ролі промисловості у структурі господарства. На початку XX ст. Японія перетворилася на аграрно-індустріальну країну. Частка промисловості у національному доході становила 40%, у сільському господарстві було зайнято 2/3 населення.

Темпи економічного розвитку значною мірою залежали від інвестицій. Наприклад, у 1883 р. загальний обсяг капіталу, вкладеного в економіку, оцінено в 126 млн. ієн, з них у промисловість ― 15 млн. (12%), кредитну сферу ― 75 млн. (59,5%), торгівлю ― 36 млн. (28,5%). За 1884–1898 рр. інвестиції в економіку зросли в 2,5 разу. Частка банківського капіталу в 1892 р. зменшилася до 24%, а промислового зросла до 30%.

Промисловий переворот та індустріалізація розпочалися у другій половині 1880-х рр. На початку XX ст. почали впроваджувати досягнення другої НТР. Ці процеси визначалися тими ж закономірностями, що в Європі та США.

Перші фабрики виникли в бавовняній промисловості, працюючи на індійській сировині. У 1893 р. їх було 40, у 1896 р. ― 97 з 971 тис. механічних веретен. Кількість останніх у 1913 р. становила 2,4 млн. Механізація ткацького виробництва відбувалася дещо повільніше. У 1900 р. працювало 32 тис. механічних верстатів і 700 тис. ручних. У фабричній формі виникла сукняна промисловість. Ремесло зберігалося у шовківництві. Будувалися заводи з переробки сільськогосподарської сировини.

У важкій промисловості швидше розвивалися галузі, що мали в країні сировинну базу. За 1880–1913 рр. видобуток вугілля зріс у 20, а міді ― в 13 разів. Потреби у залізній руді на 70% покривали за рахунок імпорту. Розвиток металургії пришвидшився після прийняття в 1895 р. 10-річної програми розвитку господарства з метою реорганізації та зміцнення збройних сил. У важку промисловість спрямовували 90% контрибуції, отриманої після війни з Китаєм. У 1913 р. виробництво чавуну і сталі забезпечило потреби країни на 48 і 34%. Загальна потужність промислових парових і електричних двигунів за 1900–1913 рр. збільшилася в 9 разів. Інтенсивно розвивалося будівництво залізниць. За 1882–1890 рр. їх протяжність зросла в 10 разів. До 1906 р. побудовано 2/3 колій, що діють донині. Машинобудування розвивалося повільно. У 1913 р. у цій галузі працювало 60 тис. осіб. Пришвидшені темпи розвитку були характерні для суднобудування, військової промисловості. Загалом на початок Першої світової війни механізація промисловості не завершилась. Чисельність робітників на фабриках у 1913 р. становила 948 тис., зайнятих у ремеслі, на мануфактурах — близько 2 млн. Була поширеною праця жінок і дітей.

Зміни у формах власності та організації виробництва. Акціонування та монополізація економіки в Японії розпочалися в 80-х рр. XIX ст. Лише за 1905–1906 рр. виникло 180 акціонерних компаній. У 1913‑1914 рр. 25% усіх робітників працювали на підприємствах із кількістю працюючих понад 500 чол. У 1913 р. капітал акціонерних корпорацій досяг 2 млрд. дол. З них 38% належало 0,4% корпорацій, кожна з яких володіла капіталом понад 5 млн. ієн. Першими монополіями були старі банківсько-торгові доми: компанії Міцуї (контролювали добувну і текстильну промисловість) і Міцубісі (судноплавство, транспортне машинобудування), що перетворилися на холдинги. У 1880 р. була створена Японська паперова, а в 1882 р. ― пароплавна компанії. Процес монополізації пришвидшили фінансова криза 1887–1898 рр. та світова криза перевиробництва 1900–1903 рр. Основними формами монополій були картелі, синдикати, концерни (дзайбацу ― сімейні багатогалузеві концерни, що користувалися державними торгово-промисловими привілеями, мали тісні зв’язки з державним апаратом, імператорським домом). Особливістю процесу монополізації було утворення фінансово-промислових груп і диверсифікація підприємницької діяльності.

Більшість заводів і фабрик представляли середній та дрібний бізнес переважно у переробній та текстильній галузях. За 1868–1885 рр. їх побудовано 1290.

Сільське господарство за рівнем розвитку відставало від динамічно зростаючого розвитку промисловості. Через малоземелля селяни орендували змлю у великих землевласників, вартість якої становила 65–70% урожаю. Орендарі також відпрацьовували на землі власника певну кількість днів. Купівля-продаж землі посилила диференціацію сільського населення. Зберігалася феодальна ручна техніка.

Сферу послуг характеризував швидкозростаючий банківський капітал. Перший Національний банк Японії створили в 1873 р. компанії «Міцуї» та «Оно». У 1879 р. кількість банків досягла 153. Банківський капітал у 1912 р. становив 570 млн. ієн. Розвивалися фінансові громадські установи (бюро вкладів, цінова зберігальна система). Наприкінці XIX ст. введено золотий стандарт, що зміцнило фінансову систему Японії.

Зовнішня торгівля за 1870–1913 рр. збільшилася в 28 разів, експорт товарів — у 46,3, імпорт — у 21,6 разу. В структурі японського товарного експорту почав переважати не експорт сировини в промислово розвинені країни, а готової продукції в Китай (Південну Маньчжурію) і Корею. Частка японських товарів у імпорті цих держав становила відповідно 60% і 74%. Разом з тим, на початку XX ст. через відсутність власної сировинної бази темпи й обсяги імпорту перевищували обсяги експорту (шовку, чаю, рису тощо).

Територіальна експансія зумовила експорт капіталу, котрий за 1900–1913 рр. збільшили з 1 до 220 млн. ієн. Було створено колоніальні банки. Вирішальне значення для експансії товарів і капіталу мали прискорена індустріалізація, монополізація, ввезення сировини, необхідної для промисловості.

Економічні досягнення Японії значною мірою визначала політика держави. У 1870-х рр. вона мала патерналістський характер. Уряд ініціював створення «взірцевої» фабричної промисловості, котрою управляв спеціальний департамент промисловості. Було конфісковано підприємства, що належали сегуну (правителю) і князям. Державні капіталовкладення спрямовували в будівництво залізниць, у розвиток військової промисловості, банківської справи, телеграфної мережі, торгівлі рисом, чаєм, шовком, з метою закупівлі обладнання та сировини для підприємств. Практикували надання субсидій приватним підприємцям, звільнення їх від податків. У 1880 р. державному сектору належало 3 верфі, 5 військових підприємств, 10 родовищ, 52 фабрики, 51 торгове судно, залізниці, телеграф.

У 1880-х рр. почався якісно новий етап у державній економічній політиці. Державні підприємства було продано приватним особам за цінами в 2–4 рази меншими, ніж їх вартість. У держави залишився телеграф. Для підтримки приватного підприємництва уряд гарантував прибутки, підтримував створення фінансово-промислових груп, розширював зовнішні ринки.

Характерною ознакою державної політики була мілітаризація економіки та зовнішня експансія. Видатки на військові потреби становили 36% надходжень бюджету.

Роль Японії у світовій економіці визначають такі показники: в 1913 р. частка країни у світовому ВВП становила 2,8%, у світовому промисловому виробництві ― 2,91%, у сільськогосподарському ― 3,41%. За рівнем економічного розвитку держава, зайняла перше місце в Азії й 5–6 місце в світі після США, Німеччини, Великобританії, Франції та Італії.