Тема 9.

Господарство провідних суспільств Європейської цивілізації в умовах монополізації ринкової економіки в останній третині XIX ст. – початку XX ст. Розвиток економічної думки

Програмна анотація

9.1. Загальні тенденції господарського розвитку країн Європейської цивілізації. Перша хвиля глобалізації.

2. Маржиналізм. Становлення неокласичної економічної теорії.

9.2.1. Теоретико-методологічні засади маржиналізму і неокласичної економічної теорії. Попередники маржиналізму.

9.2.2. Австрійська школа. Теорія граничної корисності.

9.2.3. Математична школа в економічній теорії. Теорії часткової та загальної рівноваги.

9.3. Втрата Великою Британією промислового та торговельного лідерства. Кембриджська школа неокласики.

9.4. Перетворення США на провідну індустріальну державу світу. Американська школа маржиналізму.

9.5. Індустріальний розвиток Німеччини. Розвиток історичної школи. Соціальний напрямок політичної економії як передумова появи інституціоналізму.

9.6. Економічний розвиток Франції.

9.1. Загальні тенденції господарського розвитку країн Європейської цивілізації. Перша хвиля глобалізації

Господарство провідних суспільств Європейської цивілізації в останній третині XIX ст. – на початку XX ст. (до 1914 р) у сучасній історико-економічній літературі характеризується як перший період розвитку зрілої ринкової індустріальної економіки в усіх сферах господарства. Кардинальні зміни, що відбувалися в економічній сфері, визначають такі процеси:

• розвиток в умовах другої науково-технічної революції;

• якісні зміни у структурі виробництва, організації та управлінні господарства, формування ринку споживача;

• перехід від економіки досконалої конкуренції до недосконалої конкуренції. Утвердження монополістичного підприємництва з ринково-конкурентним господарським механізмом;

• формування етатистської системи господарювання;

• завершення формування міжнародної економіки на ринково-підприємницьких засадах. Перша хвиля глобалізації.

Темпи і терміни індустріалізації залежали від конкретних історико-економічних умов кожної країни, вихідного рівня промислового перевороту, загальносвітового економічного розвитку, таких цивілізаційних факторів як політичний устрій держави, культурно-освітній рівень, менталітет нації.

Розвиток світових продуктивних сил наприкінці XIX – на початку XX ст. визначався другою науково-технічною революцією.

Відбулася наукова революція, в результаті якої сформувались основи наукового мислення та єдина система наук. Наукова революція розпочалася у фізиці та охопила всі галузі наук. Найвидатнішими досягненнями були: квантова теорія М. Планка, теорії відносності А. Ейнштейна, розвиток гідро- й аеродинаміки, хімічної науки. Зв’язок науки з виробництвом набув системного характеру. Сформувалась нова галузь діяльності ― науково-дослідна, завдання якої полягало у втіленні наукових досягнень через дослідницько-конструкторські розробки, виробничі, технологічні та інші дослідження у виробництво. На рубежі XX ст. було створено ряд великих наукових лабораторій та інститутів.

Пришвидшився розвиток техніки і технологій. Було створено нову енергетичну базу виробництва ― електричну. Винайшли технологію отримання, передачі та приймання електроенергії: Виробництво електроенергії було організовано на особливих підприємствах ― електростанціях. Почалася електрифікація промисловості, транспорту та побуту. У 1880–1890-х рр. винайдено і вдосконалено двигуни внутрішнього згорання, що широко впроваджували в усіх галузях промисловості та транспорту. Однією з провідних галузей стала електротехніка: електричне освітлення, засоби зв’язку, радіозв’язок, електроніка. Почалося становлення сучасної металургії. Змінювались конструкції та розмір доменних печей. На основі масового впровадження конвертерів Бессемера, Мартена і Томаса як підгалузь виділилось сталеплавильне виробництво. У 1880-і рр. шляхом використання електролітичного методу отримання алюмінію започатковано кольорову металургію. З 1878 р. цим методом почали виплавляти мідь. Було винайдено новий спосіб зварювання металів ― за допомогою електрики. Значного розвитку набула хімічна промисловість. Почалось виробництво і масове застосування штучних барвників, хімічних волокон ─ пластмас, ізоляційних матеріалів, штучного волокна. Було розроблено нові ефективні технології отримання сірчаної кислоти, соди та ін., запропоновано методи виготовлення аміаку ― основи для азотних сполук, необхідних для виробництва барвників, мінеральних добрив і вибухових речовин. Винайдено метод метод переробки нафти при високому тиску і температурі для отримання синтетичного бензину. Значний успіхів досягла військова промисловість: автоматизовано стрілецьку зброю та артилерію (1883 р. ― винайдено кулемет Максимова, кілька типів автоматичних гвинтівок, бронеавтомобіль), упроваджено у виробництво вибухові засоби. Винайдення конвеєра і поточної системи виробництва сприяло використанню спеціалізованих верстатів для виготовлення деталей ― гвинтів, шайб, болтів тощо. Вперше застосовано конвеєр на заводах Г. Форда в 1912–1913 рр. У текстильній промисловості в появився автоматичний ткацький верстат.

Революційні зміни відбулися у транспортній системі. У шляховому будівництві дедалі більше використовували сталь (залізничні рейки, мости). У 1903 р. розпочали будівництво теплоходів (суден із двигуном внутрішнього згорання), танкерів (нафтоналивних суден). Почалась електрифікація залізничного транспорту. У 1890-х рр. працювали приміські електричні залізні дороги та з’явилися електричні лінії для міського трамвая. Відбулось становлення повітряного транспорту. З’явився новий вид транспорту ― автомобільний. Високі темпи розвитку автомобілебудування спричинили будівництво шосейних доріг і тунелів.

Підсумки другої НТР

• Економічне зростання ґрунтувалося на регулярному впровадженню інновацій. Взаємозв’язок науки з технікою зумовив процес поступового перетворення науки у безпосередню продуктивну силу суспільства.

• Пришвидшився процес формування індустріального технологічного способу виробництва. Техніка і технологія виробництва зазнали якісних змін. Почали автоматизувати виробництво. Кількість винаходів позначали за допомогою чотиризначних чисел. Широко впроваджувалась потокова система. Зростала продуктивність праці.

• У національних економіках пришвидшились структурні зміни: галузі важкої індустрії значно випередили за темпами зростання легку промисловість; виникли нові галузі промисловості; транспорт і зв’язок сформувалися як окремі сектори господарства. Почалось різке зростання обсягів світового виробництва.

• Технічні та технологічні зміни зумовили укрупнення промислового виробництва, посилення концентрації та різке зростання розмірів капіталу, необхідного для організації підприємства. Додаткові капітали залучали шляхом випуску акцій і створення акціонерних товариств, що мобілізувало вільні кошти різних прошарків населення.

Темпи економічного розвитку провідних індустріальних держав Західної Європи та США порівняно з періодом вільної конкуренції зросли. У 1830–1913 рр. темпи середньорічного приросту валового суспільного продукту (ВСП) становили ― 1,8%, у 1870–1913 рр. середньорічні темпи зростання ВВП становили 2,5%, зокрема у США — 4,1%, Японії — 2,5%, Німеччини — 2,8%, Франції — 1,7%, Великобританії — 1,9%. Темпи зростання продуктивності праці відставали від темпів економічного зростання і становили середньому 1,7%.

Аналіз економічної кон’юнктури свідчить про циклічність розвитку світового господарства. Кризи перевиробництва охопили такі роки: 1882, 1890, 1903–1905, 1907, 1913–1914.

Основний зміст структурних зрушень у світовому та національних господарствах ― це зміна співвідношення між окремими сферами господарства. У світовому та національних господарствах зростала частка промисловості та зменшувалася сільського господарства у створенні валового внутрішнього продукту, а також у структурі зайнятості. Економічне зростання ґрунтувалося на більш високому рівні нагромадження. Рівень виробничих інвестицій підвищився до понад 5% від ВНП.

У промисловості темпи щорічного приросту збільшилися впродовж 1872–1890 рр. до близько 3%, 1890–1913 рр. ― 4–5%. За динамікою розвитку склалося три типи промислово розвинених країн: американський ― порівняно з високими, німецький ― із середніми, англійський ― з найнижчими темпами розвитку промислового виробництва. Світове промислове виробництво зросло в 7 разів. Проте на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари групи «Б». Значення важкої промисловості у структурі промислового виробництва зростало. Розвивалися галузі другої НТР: електроенергетика, хімічна (виробництво синтетичних барвників, соди, добрив, сірчаної кислоти тощо), електрохімія, транспортна, сталеливарна, нафтодобувна і нафтопереробна, електротехнічна, алюмінієва тощо. Ускладнилася структура машинобудування. Пришвидшився процес формування і диверсифікації підгалузей. У транспортному машинобудуванні розвивалися електрична, автомобільна, суднобудівна, повітряна підгалузі, виробництво трамваїв. Так звані старі галузі промислового перевороту (текстильна, харчова, суднобудівна, будівельна і будівельних матеріалів) розширювалися та модернізувалися. Виробництво набуло масового і стандартизованого характеру. Нерівномірно розвивалися окремі галузі, випереджаючими темпами ― важка промисловість.

Наприкінці XIX ст. США вийшли на перше місце в світі за обсягом промислової продукції. Велика Британія втратила роль «фабрики світу», відстала від США і Німеччини ― спочатку за темпами економічного розвитку, а потім і за абсолютними показниками. Німеччина посіла друге місце після США. Відродився протекціонізм, що витіснив політику фритредерства.

Сільське господарство відставало від інших сфер і галузей народного господарства технічно-технологічно, за формами організації та методами ведення господарства, продуктивністю праці. На розвиток аграрної економіки значний вплив мала світова аграрна криза (1875–1893 рр.), у результаті почалося індустріальне техніко-технологічне й організаційно-економічне реформування сільського господарства. Соціально-економічну структуру характеризувала незначна концентрація сільськогосподарських підприємств (крім Великої Британії та США), збереження дрібного і середнього землеволодіння, що залишалося життєздатним.

Зросла господарська самодіяльність хліборобів, що базувалась на діяльності сільськогосподарських товариств і кооперативів. У 1912 р. сільськогосподарських кооперативів (кредитних, збутових, контролю продуктивності домашніх тварин, машинних, переробних) нараховувалося у США ― 7320, Німеччині — 31981 (за участю 4,7 млн. членів), Франції ― 37055, Швейцарії ― 5366, Голландії — 3650, Бельгії — 3844, Англії — 464, Ірландії — 924, Данії — 3556 (1903 р.), Угорщині — 5006, Австрії — 11500. З 1 січня 1907 р. національні кооперативні організації різних країн об’єдналися у «Міжнародний союз сільськогосподарських товариств».

На початку ХХ ст. сформувалася система суспільного організованого сприяння сільському господарству з боку держави, місцевого самоврядування, громадських організацій і приватних осіб, до якої належали такі складові: сільськогосподарське наукове дослідництво й освіта, агрономічна допомога господарському населенню. Головна увага спрямовувалася на селянські господарства, від входження яких у систему індустріально ринкових відносин залежав прогрес сільського господарства.

В аграрній політиці світових держав відбувався перехід від економічного лібералізму до державного регулювання аграрної сфери економіки. Вплив держави на розвиток сільського господарства в різних країнах виявлявся у таких головних напрямах: створення необхідної правової та нормативної бази, системи державного управління сільським господарством, фінансування загальнодержавних і місцевих сільськогосподарських заходів.

Відбулися якісні зрушення в соціально-економічних відносинах. У процесі історичної еволюції зменшилося значення приватно-індивідуальної власності, домінуючу роль у промисловості та обігу почала відігравати акціонерна, значимими стали кооперативна, державна і муніципальна. Державна власність формувалася переважно двома шляхами: за рахунок держбюджету і в результаті націоналізації приватних підприємств. Муніципальна власність і господарство створились на основі розвитку соціально-економічної інфраструктури (транспорту, електропостачання, газопостачання, шкіл, лікарень тощо). Кооперативна власність сформувалась на основі добровільного об’єднання капіталів і засобів дрібних товаровиробників. Це форма їхнього захисту від експлуатації посередників і великих підприємців.

Якісні зміни відбулися в організації та управлінні виробництвом. Склалася система різних організаційно-правових форм підприємництва. Зменшилася роль індивідуально-приватної форми організації виробництва. Посилення концентрації та централізації капіталів і виробництва зумовило формування різних форм партнерства й акціонерних підприємств (корпорацій). Акціонерні товариства за обсягами виробництва почали займати провідне місце в системі підприємництва. Відбувався процес утворення об’єднань корпорацій (монополістичних об’єднань), формами яких були картелі, синдикати, трести, концерни ― на основі горизонтальної інтеграції в межах однієї галузі; концерни ― на основі диверсифікації.

Змінилася роль банків. З пасивного акумулятора коштів і посередника у платежах вони перетворилися в активних учасників ринку, організаторів виробництва, котрі контролювали як грошовий капітал, так і промислове виробництво. У результаті злиття банківського та промислового капіталів утворився фінансовий, якому поступилися першістю промисловий і торговий. Почали формуватися фінансово-промислові групи (ФПГ), а серед найвпли-вовіших банкірів і підприємців у процесі посилення фінансового капіталу ― фінансова олігархія.

На мікроекономічному рівні в організації підприємницької діяльності зросло значення маркетингу та менеджменту.

У розвитку ринкової економіки відбувся перехід від досконалої (вільної) конкуренції до недосконалої (монополістичної, олігополістичної). Формувалися відповідні підсистеми та елементи ринкової інфраструктури: організаційно-технічні, фінансово-кредитні, державно-регулятивні.

Почався процес формування етатистської системи господарювання, формувалися та історично еволюціонували масштаби, функції, форми і методи державного регулювання економіки (ДРЕ). Швидке усуспільнення, концентрація та централізація виробництва в кінці XIX – на початку XX ст. зумовило докорінну зміну економічної ролі держави. Державна економічна політика ґрунтувалася на ідеях неокласичної економіки, увага якої була зосереджена на мікроекономічному аналізі приватногосподарської діяльності.

Упродовж останньої третини XIX ст. до початку 20-х рр. XX ст. завершилося формування міжнародної економіки як цілісної системи, складовими якої є світове господарство та міжнародні економічні відносини. Світове господарство склалося як система національних економік, що охопила економічно розвинені країни-метрополії та економічно слаборозвинені колонії, залежні держави, і розвивалося на ринково-підприємницьких засадах. Сформувалася система різних форм міжнародних економічних відносин (МЕВ). Головними факторами світового економічного розвитку були процеси інтернаціоналізації та економічної інтеграції. Існує точка зору, що на межі XIX–XX ст. європейський світ-економіка став глобальним. Глобалізація розвивається хвилеподібно, перша хвиля припадає на 1870–1913 рр. В основі глобалізації лежать процеси нарощування торговельної та фінансової відкритості, характер існування міжнародного валютного устрою та принципи побудови монетарної політики у відкритій економіці.

Поглиблення інтернаціоналізації господарського життя базувалося на міжнародному поділі праці (МПП). Утвердився поділ праці між метрополіями і колоніями внаслідок завершення територіального поділу світу. У 1914 р. територія колоній промислово розвинених держав становила 85 млн. км² з населенням 560 млн. осіб. Найбільшими колоніальними імперіями були Велика Британія і Франція, Німеччина і США лише у 20-х рр. XIX ст. стали на шлях колоніальних загарбань. Таким чином, земну кулю було поділено на метрополії, колонії та залежні країни (політично вільні та формально самостійні, але економічно і фінансово залежні від інших держав). Типовими представниками залежних країн були Китай, Іран, Османська імперія. Колонії залучалися до світового ринку, одночасно зростала їхня залежність від промислово розвинених держав. Економічну політику індустріальних держав щодо колоній характеризували:

• імпорт сировини з колоніальних країн, оскільки найбільш розвинуті країни, за винятком США, були мінімально забезпечені сировиною. В 1913 р. в імпорті Великобританії частка сировини досягала 36%, Німеччини ― 56,1, Франції ― 58,7, США ― 53,2%. Так, з Африки вивозили золото, алмази, кольорові метали, нафту, вугілля, котрих не вистачало промисловості європейських країн;

• зростання вивозу капіталів, що перевищували вивіз товарів. Капітали вкладали насамперед у галузі, необхідні країнам-метрополіям: добувну промисловість і залізничне будівництво, сільське господарство;

• опанування посад в адміністративному апараті колонізаторів, які ставали також власниками підприємств з первинної обробки сировини та виробництва окремих видів товарів (очищення і пресування бавовни, джуту, виробництво фарбників, залізних виробів, будівельних матеріалів, цукру, сухофруктів, опіуму, рому, кокосового і соєвого масел, деяких видів продовольства, обробки шкір, цінних порід дерева, міді, срібла тощо);

• будівництво залізничних колій для освоєння віддалених територій колоній, що сприяло формуванню єдиного внутрішнього ринку в колоніях і залежних державах;

• розвиток системи монокультурного виробництва в аграрному сектору економіки колоній, тобто вирощування переважне одного виду ринкової сільськогосподарської продукції. Внаслідок такої політики Індія спеціалізувалась лише на виробництві та вивозі бавовни, тютюну, цукру, джуту. Єгипет постачав тільки бавовну, Бразилія ― каучук і каву, Австралія і Нова Зеландія ― вовну, Бірма ― рис, Конго ― каучук, Китай ― чай, шовк-сирець тощо.

У процес інтернаціоналізації включалися продукти, які раніше не брали участі у міжнародній торгівлі. Змінилася структура товарообміну. Якщо для XIX ст. властивий обмін промислових товарів на сировину і продукти харчування, то на початку XX ст. зросло значення фабрикатів в експорті всіх європейських країн, США та Японії. В 1913 р. промислові товари займали у Великій Британії ― 77,9% від національного експорту, Франції ― 60,8%, у Німеччині ― 58,7%.

Міжнародна торгівля сформувалася як сукупність зовнішніх торговельних зв’язків усіх країн світу, складова міжнародних товарно-грошових відносин.

Про нарощування торговельної відкритості свідчать наступні аргументи. У 1880-х рр. відбувалася стагнація міжнародної торгівлі, причинами якої було падіння цін на промислові та сільськогосподарські товари та загострення економічної боротьби між європейськими країнами та США. Експорт товарів з Великої Британії зменшився на 20%, Німеччини — 5%, Франції — на 3%. У 1896 р. почався перелом у світовій торгівлі. Співвідношення торгівлі до ВВП у 1913 р. по розвинутих країнах досягло 13%. Зростання середньорічних темпів міжнародної торгівлі впродовж 1870–1913 рр. складало приблизно 3,4%, ВВП ― 2,1%. За 1900–1913 рр обсяги міжнародної торгівлі зросли на 62%, світового виробництва ― на 40%.

Відбувалося здешевлення транспортних перевезень і комунікацій. Наприклад, частка витрат на транспортування пшениці океаном у загальних виробничих витратах зменшилася за 1830–1910 рр. із 79% до 27,5%.

У світовій торгівлі відбувався перехід від моно- до поліцентризму. Зменшилася частка Європи, одночасно зросло значення американських й азіатських країн, що відображають такі дані

	1900 р.	1913 р.
Європа	65,9%	61,2%
Америка	19,1%	21,5%
Азія	9,3%	11,4%
Африка, Австралія	5,5%	5,9%

Наприкінці XIX ст. зовнішня торгівля характеризувалась тенденцією до зростання протекціонізму і встановлення монопольних цін. У 1875 р. у середньому по розвинутих країнах імпортні тарифи на промислову продукцію складали 9,25%, у 1913 р. ― 21,125%. Країни укладали торгові договори, підписували інвестиційні угоди.

Експорт капіталу впродовж кінця XIX – початку XX ст. набував дедалі більшого значення. Це була „велика епоха” міжнародних запозичень. Лише за перших 13 років XX ст. обсяги зарубіжних капіталовкладень економічно розвинених країн зросли вдвічі, досягнувши 44 млрд. дол. Вивіз капіталу в 1883 р. дорівнював 4,7% від світового товарного експорту, в 1913 р. ― 9,%. У 1914 р. співвідношення між обсягом прямих іноземних інвестицій і експортом становило у США 1 : 4, у Франції ― 1 : 2, у Німеччині ― 1 : 1,5.

Сформувалися дві основні функціональні форми вивозу капіталу: позичковий і підприємницький (прямі та портфельні інвестиції). Підприємницький капітал вивозили через ТНК, які стали його основною ланкою. Найбільшими експортерами були Велика Британія, Франція, Німеччина, Бельгія, Швейцарія, Голландія.

Найбільшу кількість позичкового капіталу вивозила Франція, яку називали «світовим лихварем». Країною прямих і портфельних інвестицій була Велика Британія. Сферами розміщення капіталів були залізниці та автомобільні дороги (61,4%), торгівля (19,9%), банки та страхова справа (2,5%), видобуток сировини, плантації чаю та кави (9,2%).

Німеччина вкладала 98% капіталу, що вивозився, в освоєння джерел сировини і ринків збуту як в залежних країнах (Туреччині, Китаї та ін.), так і в промислово розвинених.

США орієнтувалися на зміцнення економічних позицій на своєму континенті. Так, в американських експортних капіталах частка Латинської Америки становила 49,9%, Канади — 28,8%, Європи — 13,4%. Разом з тим, США мали велику зовнішню заборгованість, що в 1912 р. складала 6,75 млрд. дол.

Сформувалася світова валютна система. Перша хвиля глобалізації припала на епоху золотого стандарту. Система металевих грошей у формі біметалізму була витіснена валютною системою золотого стандарту ― системою організації грошового обігу, за якої основу валютних курсів становив золотий паритет, коли грошова одиниця будь-якої країни мала відповідний золотий вміст (система класичного монометалізму). Відхилення допускалося лише в межах так званих золотих точок: не більше ніж 1% від золотого паритету. Цю систему було впроваджено в 1819 р. у Великій Британії, у 1871 р. ― Німеччині, в 1877 р. ― у Голландії, в 1879 р. ― у США, в 1892 р. — в Австрії, в 1897 р. ― в Японії, в 1898 р. ― у Росії. Наприкінці XIX – на початку XX ст. система була закріплена чинними міждержавними угодами, набула глобального масштабу. Система міжнародного золотого стандарту сприяла посиленню незалежності національних банків, послабленню проблем інфляції (- 0,7–0,1 у Великій Британії та США), формуванню цілісності міжнародної економіки.

Панувала форма золотомонетного стандарту, коли гроші мали форму золотих монет або банкнот у вигляді білетів державної скарбниці чи банківських білетів, конвертованих на вимогу в золото за офіційно встановленим курсом. Золотий стандарт забезпечував необмежений обмін національних валют на золото, його вільне вивезення і ввезення ― основи міжнародних розрахунків, що здійснювалися шляхом оплати боргових зобов’язань через банки, міжнародні платежі. Крім золотих монет, в обігу були білони (розмінні монети), виготовлені зі срібла, міді, бронзи та інших металів. З усіх грошей, наявних в обігу країн у 1885–1913 рр., золоті та срібні монети становили 70–80%.

Систему класичного золотого стандарту зруйнували під час Першої світової війни. Країни припинили обмін банкнот на золото (крім США), його вилучили з обігу, припинили вільне карбування золотих монет.

Розвивалися міжнародні міграційні процеси. США залишалися основною країною імміграції. Її частка серед держав-іммігрантів становила в 1913 р. 61,9%. Зросло значення Канади (до 13,1%), Аргентини (15,6%), Бразилії (9,4%). На початку XX ст. з усієї кількості емігрантів частка Італії становила 21,1%, Австро-Угорщини ― 19,9%, Росії ― 20%.