Ресурси

Доходи

Витрати

Ресурси

Витрати

Доходи

Споживчі товари і послуги

Споживчі товари і послуги

Ринок факторів виробництва (ресурсів)

Ринок споживчих товарів і послуг

Домашні господарства

Фірми

Рис. 9.4. Схема моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса

У моделі загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса: усі суб’єкти господарської діяльності поділені на дві взаємопов’язані групи: фірми і домашні господарства; всю різноманітність ринків відображають два основних види ринків: ринок факторів виробництва (ресурсів) і ринок споживчих товарів; ролі продавців і покупців постійно змінюються. Фірми виступають: на ринку ресурсів у ролі покупців факторів виробництва (праці, капіталу, землі), а на ринку споживчих товарів і послуг — у ролі продавців вироблених товарів і послуг. Домашні господарства виступають на ринку ресурсів у ролі продавців факторів виробництва (праці, капіталу, землі), а на ринку споживчих товарів і послуг ― у ролі покупців товарів і послуг, що вироблені фірмами.

Всі витрати фірм по виробництву товарів і послуг перетворюються у доходи домашніх господарств, і навпаки, всі витрати домашніх господарств ― у доходи фірм, які є виробниками товарів і послуг. Усі суб’єкти господарської діяльності прагнуть мінімізувати витрати і максимізувати власну вигоду.

Загальна рівновага в економіці забезпечується за допомогою ринкового механізму, обміну. У цьому механізмі:

ціна виступає основним інструментом забезпечення ринкової рівноваги. Врівноважування елементів ринкового механізму (попиту і пропозиції товарів) відбувається шляхом пошуку взаємоприйнятних цін, які водночас е цінами рівноваги;

рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисністю товару і витратами на його виробництво. Виступаючи як регулятор пропозицій обміну рівноважна ціна забезпечує поєднання ступеня корисності споживної цінності з рівнем витрат. Для покупця ціна виступає критерієм для оцінки граничної корисності певного товару відносно граничних корисностей інших товарів. Для продавця гранична корисність (ціна) визначається співвідношенням виручки і витрат, необхідних для виробництва товару.

За розрахунками Л. Вальраса, рівновага на ринках факторів виробництва узгоджується з рівновагою на ринках споживчих товарів, якщо ціни на споживчі товари залежать від цін факторів (ренти, процента, заробітної плати), а на фактори виробництва – від цін споживчих товарів (продуктів харчування, промислових товарів). Загальна економічна рівновага має місце тоді, коли на ринку встановлюється одна ціна для рівнозначних товарів, яка відповідає витратам, їх граничній корисності.

Розробляючи модель загальної економічної рівноваги, Л. Вальрас сформулював закон, згідно якого економіка знаходиться у стані ринкової рівноваги, якщо: а) сукупний попит дорівнює сукупній пропозиції, або ж коли сукупні доходи дорівнюють сукупним витратам; б) за даних ринків, () ринків перебувають у рівновазі, то останній ринок має теж бути рівноважним.

Часткова рівновага на певному числі ринків не гарантує загальної рівноваги для всієї економіки з даною (більшою) кількістю ринків.

Теоретична спадщина Л. Вальраса – це серйозний внесок в розвиток економічної науки. Вона стала засадою для переходу до розробки більш глибоких моделей економічної реальності. Розвиток теоретичної економічної системи вченого знайшов відображення у ХХ ст. в працях його послідовників В. Парето, Е. Бароне, Г. Касселя, Д. Хікса, А. Вальда, К.Ерроу, П. Самуєльсона та ін.

Вільфредо Парето (1848–1923) ― італійський економіст, соціолог, політолог, інженер, один із засновників неокласичного напряму економічної теорії. Погляди В. Парето сформувалися під впливом маржинальних ідей видатних вчених-економістів М. Панталеоні, Л. Вальраса, А Курно, Ф. Еджуорта та ін.

Свої ідеї В. Парето виклав в багатьох працях. Основними є: «Курс політичної економії» (у 2-х томах, 1896–1898), «Підручник політичної економії» (1906), «Трактат із загальної соціології» (1916). У працях В. Парето з політичної економії знайшли розвиток ідеї математичної школи та теорії загальної економічної рівноваги. В історію світової економічної думки вчений увійшов як автор «оптимуму Парето».

Методологія досліджень В. Парето базується на функціональній (математичній) залежності між рівнозначними економічними процесами і явищами, відмові від використання причинно-наслідкових залежностей.

До основних теоретичних здобутків В. Парето відносять:

• творче розуміння предмета політичної економії, яка повинна вивчати механізм, що встановлює рівновагу між потребами людей і обмеженими ресурсами для їх задоволення;

• дослідження економіки у стані динаміки. Вчений першим серед маржиналістів почав досліджувати економічні величини у стані динамічної рівноваги, коли граничні корисності потреб і постійні коефіцієнти виробництва починають змінюватися, в загалі не відомо про розподіл економічних благ;

• проведення аналізу не тільки економіки вільної конкуренції, але й різних типів монополізованих ринків, що стало самостійним об’єктом дослідження вчених-економістів тільки в середині ХХ ст.;

• розроблення загальної концепції цінності і введення поняття „перевага” (замість поняття цінність), яке має не кількісний, а лише порядковий зміст. Це дало можливість перейти від прямого підрахунку корисності до її непрямого обліку, вибудовувати блага за порядком, або рангом;

• виокремлення корисності індивідів (мікрокорисність) і корисності суспільства (макрокорисність). Вчений сформулював поняття суспільної максимальної корисності, відомої як «оптимум Парето», який визначається як рівноважний стан економіки, за якого ніхто не може поліпшити свій добробут (збільшити багатство), не погіршуючи становище хоча б одного із інших учасників розподілу (обміну). Це поняття використовується у якості критерію оптимального, найкращого варіанту розподілу економічних ресурсів та вироблених продуктів, за якого добробут суспільства досягає максимуму, загальної рівноваги. Як тільки економіка досягає цього оптимуму, то в по дальшому покращення основних макроекономічних показників стає можливим лише на основі глибоких структурних зрушень;

• формулювання закону розподілу доходу, який отримав назву закон Парето: збільшення багатства суспільства стосовно чисельності населення з необхідністю спричиняє зростання мінімального доходу, або зменшення нерівності доходів, або і те й інше разом. Створення багатства ― найкращий шлях для розв’язання проблем бідності, інших немає.

Висновки лозаннської школи сприяли виробленню проблем ефективності, теорії споживчого вибору та оптимізації.