7.2.3. Розвиток господарства Німеччини. Виникнення національної політичної економії. Розвиток «старої» історичної школи

Промисловий переворот у Німеччині почався у 30-х рр. XIX ст. Його історія охоплює три періоди: 1830−40-і рр., коли промисловий переворот охопив лише легку промисловість; 1850−60-і рр. ― промислове піднесення після буржуазної революції 1848–1849 рр.; 1870−80-і рр. ― завершення промислового перевороту збіглося з початком індустріалізації. Визначальну роль відіграло утворення Німецької імперії в 1871 р.

Політичні, економічні та соціальні політичні передумови промислового перевороту

У першій половині XIX ст. у німецьких землях панували феодальні економічні відносини. Економічну самостійність і відсталість німецьких земель, спричинювала політична роздробленість. Після ліквідації Священної Римської імперії германської нації в 1805 р. німецькі землі формально були об’єднані у Рейнському союзі (1806–1813 рр.) і Німецькому Союзі (1815–1866 рр.) під гегемонією австрійських Габсбургів. Міждержавні та внутрішні митні кордони гальмували розвиток промисловості та торгівлі, не захищали національне господарство від конкуренції англійських і французьких фабрично-заводських товарів.

Промисловість залишалася ремісничо-мануфактурною, лише в 1869 р. було відмінено цехову систему. Перші механізми та машини англійського виробництва в німецькій промисловості запроваджено в 80-х рр. XVIII ст. У першій половині XIX ст. з’явилися німецькі технічні досягнення.

Аграрну економіку визначала поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин і повільна капіталізація сільськогосподарського виробництва. Основні суб’єкти господарювання ― великі феодальні маєтки і селянські господарства. У сільському господарстві було зайнято більш ніж 70% населення.

Національний ринок капіталів і найманої робочої сили формувався повільно. Його основним джерелом стали викупні платежі селян і поступове їх розорення, експорт сільськогосподарської продукції.

Сприятливе значення мали природні фактори: географічне розташування всередині Європи, наявність кам’яного вугілля і залізної руди.

Першим кроком до економічного об’єднання став Митний закон 1818 р. у Прусії, що скасував митні застави та платежі. Створення у 1833 р. Митного союзу 18 держав Північної Німеччини, розширення його повноважень на всі німецькі держави, уніфікація монетного обігу і вагових систем сприяли формуванню національного ринку та політичному об’єднанню. Під впливом революції 1848−1849 рр. ухвалено Комерційний кодекс, створено Верховний комерційний суд.

З утворенням Німецької імперії в 1870 р. створено єдиний державний апарат, єдину систему мір і ваги, торгове законодавство, єдині залізничні тарифи і поштове право. Гарантувалися приватна власність, свобода підприємництва та договірні угоди. Сприяючим чинником стало інвестування у виробництво 5 млрд. фр. контрибуції, отриманої від Франції після франко-пруської війни 1870–1871 рр., і приєднання провінцій Ельзас і Лотарингія із запасами залізної руди. Важливе значення мав бельгійський, голландський, англійський, французький капітал, укладений у промисловість Рейнської області.

Промисловий переворот почався у текстильній (бавовняній, льонопрядильній, шовковій) промисловості, що розвивалася на основі англійської техніки. У 1846 р. у країнах Митного союзу нараховувалося 313 бавовняних прядилень з 750 тис. механічних верстатів. Ткацьке виробництво залишалося ручним. У 1850−1880-х рр. перероблення бавовни зросло у 3 рази, на 1067 сукняних підприємствах. У 1861 р. шовк виробляли 215 фабрик.

Промисловий переворот у важкій промисловості відбувався у 1850−1880-х рр. Упродовж 1860–1870 рр. її обсяги зросли на 23%, засобів споживання ― на 9%. Сформувалися такі галузі: добувна, металургійна, машинобудування, хімічна (анілінова, калійна), електротехнічна, військова.

Парові двигуни поширилися у 1830−40-х рр. У 1822 р. працювало 2 парові машини, у 1847 р. ― 1139 потужністю 21,7 тис. к. с. Перша залізниця була побудована у 1835 р. Довжина залізниць у 1848 р. досягла 2,5 тис. км, у 1870 р. ― 19,6 тис. км. У 1870 р. інвестування у галузь становило 4 млрд. марок. Майже половина залізниць належала державі. У середині XIX ст. кількість паровозів становила 429, пароплавів ― 90. Розвиток транспорту сприяв ліквідації економічної роз’єднаності Німеччини, перетворенню її на країну європейського транзиту, стимулював розвиток добувної та металургійної галузей.

Було створено машинобудування. Впродовж 1846–1861 рр. кількість машинобудівних заводів збільшилася з 131 до 300. Німецька індустрія розвивалася на базі вітчизняного устаткування, застосовуючи світові наукові та технічні досягнення.

У 1850–1860-х рр. у німецькій промисловості розпочався процес концентрації виробництва і капіталів. У Прусії виникло 295 акціонерних компаній, переважно у важкій промисловості. У 1846–1861 рр. за умов зростання промислового виробництва кількість металургійних заводів зменшилася з 913 до 655, вовнопрядильних фабрик ― з 2437 до 1157.

Підсумки промислового перевороту

У 1870-х рр. Німеччина стала аграрно-промисловою державою. За рівнем економічного розвитку вона відставала від Великої Британії та Франції, але випереджала їх за темпами зростання, а Францію ― за потужністю важкої промисловості.

У середині 1870-х рр. промисловий переворот не завершився. Переважало ремісничо-мануфактурне виробництво. Проте темпи розвитку промисловості були найбільшими в Європі. Їх характеризує динаміка зростання валових обсягів промислового виробництва: у 1850 р. ― 100, 1860 р. ― 200, у 1870 р. ― 350. Легка промисловість давала 2/3 від продукції всієї промисловості. Передовою на той час була структура важкої промисловості.

Сформувалися такі промислові райони: Рейнсько-Вестфальський, Саарський. Німеччина перетворилася на країну європейського транзиту.

Міське населення становило 33%. На фабриках і заводах було зайнято 1,5 млн. робітників. У ремеслі, домашній промисловості та на мануфактурах працювало 2 млн. осіб.

Частка Німеччини у світовій промисловій продукції становила у 1850 р. ― 15%, у 1870 р. ― 13%.

Визначальним для аграрних відносин була поступова ліквідація феодально-кріпосницьких відносин. У Прусії за законом 1807 р. селянам надавалася особиста свобода, право розпоряджатись землею і майном, за юнкерами залишалась адміністративна та судова влада, регулювались питання землеустрою. Законами 1811 р., 1816 р. і 1821 р. регулювались питання наділення селян, які мали повну упряжку худоби і були записані у податкові списки, землею та ліквідовувались феодальна рента і повинності через викуп у 25–18-кратному розмірі або повернення землевласнику 1/3–1/2 землі. У 1850 р. було узаконено право власності селянина на землю, яку він обробляв, але збережено викуп повинностей. За декларацією 1853 р. обмежувалась кількість землі, яку селянин міг отримати у власність. Викупна операція проводилася із розрахунку 4% або 5% річних на суму капіталізованої річної ренти з виплатою впродовж 41–56 років. Держава сплачувала поміщикам 4% від загальної суми, надавала облігації на суму капіталізованої ренти для пред’явлення у будь-який приватний банк. Селянин став боржником держави, міг сплатити ціну землі грішми або частиною землі. Виплата проводилася щомісячно і прирівнювалася до державних податків. В інших німецьких землях до 70-х рр. XIX ст. феодальні порядки були ліквідовані на основі викупу землі та повинностей. Таким чином, збереглася та утвердилася велика земельна власність. У 1870-х рр. 118 тис. дворян володіли 60% землі. Феодальні маєтки перетворилися на великі ринкові підприємства. Посилився процес економічної диференціації селянства. На кінець XIX ст. поміщицьким і фермерським господарствам, які становили 13% від усіх господарств, належало 71,4% сільськогосподарських угідь, селянським господарствам площею до 10 га (87% від усіх) ― 28,6%.

Склалися дві основні моделі аграрного розвитку: у східних районах панувало велике юнкерське господарство, селянські господарства були малоземельними й обтяжені викупними платежами; у західних районах країни переважали селянські та фермерські господарства.

Сільське господарство характеризувалося використанням досягнень агротехніки й агрохімії, підвищенням урожайності основних сільськогосподарських культур. Почали виготовляти та використовувати калійні та фосфорні мінеральні добрива. У середині XIX ст. Німеччина зайняла перше місце в світі з вирощування бараболі, цукрового буряку, на основі яких розвивалася горілчана, цукрова, крохмальна галузі харчової промисловості. Розширилися посіви технічних культур (льону, коноплі).

Основи фінансово-кредитної системи були закладені у 50-і рр. XIX ст. Її започаткували акціонерні товариства на правах командитних, що виникали в столицях малих німецьких держав, де не потрібно було спеціального дозволу. З утворенням Північно-німецького союзу законодавчо обмежили права місцевих банків на випуск банкнот, посилилась централізація емісійної справи в руках державної кредитної установи ― Прусського банку (заснований у 1765 р.), що стало однією з основних умов створення єдиного економічного простору.

До середини ХIХ ст. кредитування промисловості та торгівлі здійснювали такі банківські доми, як Ротшильда, Шредера, Мендельсона, Блейхредера. На основі злиття їхнього капіталу та промислових фірм виникали великі акціонерні банки. Лише у Прусії за 1850–1870 рр. засновано 20 акціонерних банків. Їх особливістю був універсальний характер операцій: вклади, облік векселів, позики, емісія фондів, торгівля цінними паперами. Така організація банківської справи давала змогу контролювати потребу в кредиті промислових підприємств, мати інформацію про інші банки. Практикувалося об’єднання капіталів банків для проведення фінансових операцій при збереженні самостійності.

Обсяги зовнішньої торгівлі за 1850–1860-і рр. збільшились утричі. Було досягнуто позитивне сальдо торгового балансу. Експортували сільсько-господарську продукцію та продукцію харчової промисловості. Після утворення в 1833 р. Митного союзу підписано торгові договори з Великою Британією, Бельгією, Грецією, Нідерландами, Туреччиною. У 1859–1860-х рр. почали експортувати такі промислові товари, як металовироби, машини, тканини, цукор, та імпортувати сільськогосподарську продукцію, руду.

*

Економічну думку Німеччини представляють вчення Ф. Ліста та історична школа, що сформуваласяя к гетеродоксія для своєї епохи, альтернативна гілка класичної політичної економії.

Історична школа в Німеччині виникла як реакція на конкретно-історичні особливості політичного і соціально-економічного розвитку. Панування на світових ринках Великої Британії, проведення політики фритредерства німецькими землями в умовах повільного створення національної фабричної промисловості та відсутності внутрішнього ринку загрожували перетворенню країни у сировинний придаток і ринок збуту англійських товарів. Рекомендації класичної політичної економії були неспроможні визначити шляхи створення економічно незалежної держави.

Потужний вплив на погляди німецьких економістів мали традиції історико-філософської думки Німеччини, ідеї зростання національної громадянської самосвідомості та ідеологія романтизму, засновані на вимогах національної єдності та побудови могутньої німецької держави, які пропагували філософи Г.В. Гегель, В. Дільтей, І. Кант, Й. Фіхте, А. Мюллер, вчений-правознавець, засновник історичної школи права Ф. К. фон Савіньї.

Історична школа пройшла три етапи розвитку:

• перший (40–60-ті рр. XIX ст.) отримав назву”стара” історична школа, її представниками є В. Рошер, Б. Гільдебрант, К. Кніс;

• другий (70–90-ті рр. XIX ст.) відомий під назвою „молода” або „нова” історична школа, його представляють Г. Шмоллер, Л. Брентано, К. Блюхер;

• третій (кінець XIX – 30-ті рр. XX ст) ― „новітня” історична школа або третя хвиля. Його представники ― В. Зомбарт, М. Вебер, А. Шпитхоф. На її основі сформувався соціальний напрям, який виробили Р.Штаммлер, Р. Штольцман та ін.

Представників історичної школи обєднують власні методологічні засади економічного дослідження.

• Філософсько-історичною основою були ідеї дослідження історії людського духу, самоцінності особистості, пріоритетності морального закону, пануюче становище держави порівняно з індивідуумом і сім’єю.

• Використовували принцип історизму, який передбачає дослідження економічних явищ у генезисі та розвитку, у просторово-часовому вимірі, з урахуванням позаекономічних соціально-політичних і духовних чинників, які впливають на господарське життя, еволюцію господарської діяльності на різних ступенях розвитку суспільства. Робився наголос на особливостях економічного розвитку у різні часи у різних народів.

• Негативно ставилися до доктринальних положень класичної політичної економії, заперечували існування вічних законів функціонування економіки, єдиної для всіх країн економічної теорії. Стверджували, що теорія повинна пояснювати реально існуючу економічну систему. Проголошували антиіндивідуалізм, оскільки суб’єктом економічних відносин є не індивід, а конкретна нація з притаманними особливостями. Визнавали першість національних інтересів і дослідження національного господарства.

• Заперечували продуктивність абстрактно-логічного методу та дедуктивного методів в економічній теорії, оскільки отримані висноки відносні, можуть бути заперечені новими фактами економічного життя. Наголошували на необхідності використання емпіричного (на основі фактів), статистичного та порівняльного аналізу. Закликали перейти від „абстрактної науки” до „емпіричної політекономії”, „фотографування” економічних явищ.

• Визнавали прикладний характер економічних досліджень. У Німеччині економіка викладалася у рамках камералістики ― сукупності суспільних наук з теорії та практики державного управління, яка розглядала розвиток суспільства як позитивну практику, розробляла рекомендації щодо регулювання господарської діяльності. Німецькі економісти стверджували, що економічна теорія повинна дотримуватися нормативізму, змістом якого є утвердження політичної економії як науки моральної, а не людського егоїзму.

• Вважали, що економічні питання є також питаннями політичними, тому поняття “політична економія” чи “національна економія” в Німеччині зберігало істинний зміст, який в англосаксонських країнах було втрачено.

• Захищали принципи ринкового господарювання. Одночасно відстоювали положення необхідності науково обгрунтованої державної політики у досягненні загальнонаціональної мети та соціальної злагоди.

У вченні представників німецької історичної школи економічна теорія перетворилася на історію народного господарства, яка досліджує господарську діяльність народів і країн в історичному розвитку.

Система „національної політичної економії” Ф. Ліста.

Основні теоретико-методологічні ідеї історичної школи були сформовані у праці Фрідріха Ліста (1789‑1846) „Національна система політичної економії: міжнародна торгівля, торговельна політика і німецький митний союз" (1841). Вона складається із 4 книг: „Історія” досліджує історію економіки різних країн з урахуванням проблем реалізації національних інтересів; „Теорія” висвітлює основні ідеї „національної системи політичної економії”; „Система” присвячена історії економічної думки та практичному аналізу ідей класичної школи; „Політика” є викладом історії торговельної політики європейських держав та рекомендацій щодо економічної політики Німеччини. Основний зміст праці ― критика ортодоксальної сміто-рікардіанської теорії, обґрунтування ідеї національного об'єднання Німеччини та пошук шляхів перетворення її на індустріально розвинену країн, захист „надзвичайних інтересів” Німеччини та інших континентальних держав з метою подолання економічного панування Великої Британії

Методологічною основою теоретичної системи Ф. Ліста є історичний метод дослідження або „навчання історії”: історичні порівняння, достовірність, комунітаризм, врахування ролі та значення позаекономічних факторів та соціальних інституцій, найголовнішою серед яких є держава. Вчений к0ритикував класичну політичну економію за космополітизм та універсалізм, ігнорування специфічних національних інтересів; "мертвий матеріалізм", винятковий інтерес до мінових вартостей та ігнорування продуктивних сил; "дезорганізуючий індивідуалізм", здатний стати на заваді індустріальному піднесенню нації. Заперечував дослідження економіки як сфери взаємодії окремих ізольованих індивідів, доводив, що основних господарюючим суб’єктом є нація, яка об’єднує людей у суспільство, економіку необхідно вивчати як систему. Фактично Ф. Ліст використовував макроекономічний метод дослідження. оперував поняттями національний продукт, національне багатство, суспільний рівень поділу праці тощо.

Основні положення теоретичної системи Ф . Ліста охоплюють вчення про національну політичну економію. теорію продуктивних сил, концепцію стадійного економічного розвитку, вчення про активну економічну роль держави.

У вченні про національну політичну економію Ф. Ліст визначив еконо-мічну теорію як науку про зростання національного багатства, дослідження національних інтересів і специфічних законів господарського розвитку окремих країн, обґрунтування державної політики розвитку економічного потенціалу нації. Таке трактування перетворювало економічну теорію на національну економіку, предметом якої є реальні економічні відносини в їх історичній і національній визначеності. Ознакою власної теоретичної системи Ф. Ліст проголосив економічний націоналізм, дослідження господарського розвитку нації як середнього між індивідом і людством, пошук шляхів збільшення національного багатства в конкретних умовах відсталої у промисловому відношення держави.

Ф. Ліст започаткував теорію національних продуктивних сил. До складу продуктивних сил нації він відносив: моральні та фізичні сили людей; громадські та політичні заклади; природні ресурси країни; матеріальний капітал (сільськогосподарський, мануфактурний, торговельний) або національну індустрію. Стверджував, що рівень розвитку продуктивних сил зумовлює багатство і добробут народу, здатність створювати багатство вагоміша, ніж саме багатство. Завдання кожної нації зберігати та збільшувати національне багатство.

Визначальним фактором зростання продуктивних сил Ф. Ліст вважав індустріалізацію, під якою розумів розвиток промисловості. Дотримуючись меркантилістичної теорії „активного торговельного балансу” вчений доводив, що експорт промислових товарів і обмеження імпорту забезпечують багатство країни. З метою перспективного розвитку національної індустрії пропонував:

• розвивати галузі, які з точки зору міжнародного поділу праці не витримують конкуренції, але важливі для комплексного використання ресурсів країни і розвитку продуктивних сил;

• створення нових галузей оцінювати із врахуванням довгострокового значення: зростання виробничого потенціалу, залучення нових господарських ресурсів, покращення добробуту населення;

• враховувати, як джерело багатства, не лише продуктивну працю у матеріальному виробництві, але й „неречовий капітал”: людський капітал, який формується шляхом пізнання, засвоєння та примноження накопичених людством знань, ідей, винаходів, відкриттів, навичок професійної діяльності; науку, інфраструктуру, право, мораль, релігію; будь-яку працю, яка сприяє створенню багатства.

На думку Ф. Ліста, розвиток продуктивних сил є постійним джерелом суспільного добробуту та найважливішою передумовою прогресивного розвитку нації, її інтелектуальних, соціальних, матеріальних сил, сукупністю суспільних умов, які визначають економічне зростання.

Концепція стадій економічного розвитку обґрунтувала теорію економічного прогресу нації, виокремлювала такі стадії економічного розвитку націй: І) стан дикунства; II) стан розвитку скотарства; III) стан розвитку землеробства (на думку Ф. Ліста його досягли сучасні йому Італія, Іспанія і Португалія); IV) землеробсько-мануфактурний стан (у США та Німеччині); V) землеробсько-мануфактурно-комерційний стан як господарський ідеал (досягла Велика Британія, наближалася Франція). Вчений визначив умови досягнення ідеалу: вигідне географічне розташування, значна територія, великі запаси природних ресурсів, а також схильність нації до мануфактурного розвитку, її здатність до самовідданої праці та високий моральний дух. У зв'язку з цим зазначав, що за схильністю до мануфактурного розвитку та моральним духом німецька нація переважає всі інші народи, тому для економічного піднесення їй не вистачає території, яку необхідно збільшити за рахунок сусідів (Голландії, Данії тощо), для яких союз із Німеччиною стане запорукою успішного економічного розвитку в майбутньому.

У вченні про активну економічну роль держави та політику "виховного протекціонізму" Ф. Ліст зробив висновок, що завданням держави є зростання національного багатства, тому економічна політика повинна враховувати специфіку кожного етапу господарського розвитку нації для зростання її продуктивних сил. Для країн, які перебувають на III (землеробство) та V (аграрно-мануфактурно-комерційній) стадіях, доцільною є національна економічна політика вільної торгівлі, яка дає змогу найповніше реалізувати національні економічні інтереси. Для держав на IV (аграрно-мануфактурній) стадії розвитку, необхідна політика протекціонізму для захисту національної промисловості. Запропонував політику „виховного протекціонізму” ― системи державних заходів, які захищають від іноземної конкуренції національні галузі виробництва до досягнення конкурентоспроможності. «Індустріальне виховання нації» через протекціонізм розвиває та зміцнює національні продуктивні сили, а свобода міжнародної торгівлі «буде корисною за умов, коли всі держави досягнуть однакової стадії економічного розвитку». Дослідник був переконаний, що політика протекціонізму не має абсолютного значення і є виправданою тільки як виховний засіб, спрямований на розбудову національних продуктивних сил та вирівнювання економічного розвитку різних країн. Так, на сільське господарство протекціонізм поширювати не слід, оскільки це сприяє подорожчанню сировини та продуктів харчування, німецькі землероби потребують не заступництва, а нові ринки.

Отже, на думку Ф. Ліста, держава за умов ринкової економіки повинна відігравати активну роль в економіці, створювати матеріальні, інституціональні та культурні передумови для швидкого індустріального піднесення країни, формування і розвитку єдиного внутрішнього ринку, узгоджувати суспільні інтереси та спрямування зусилля нації на досягнення стратегічних перспективних цілей, розвивати державний сектор економіки як невід’ємну складову національного господарства для стимулювання економічного прогресу нації.

Ф. Ліста сформував програму реформ, необхідних для Німеччини: створення централізованої держави, розвиток внутрішнього ринку на основі індустріалізації промисловості. сільського господарства і торгівлі, скасування митних кордонів всередині країни, лібералізація внутрішньої торгівлі, формування великої промисловості та залізниць. В 1819 р. він організував „торгово-промисловий союз”, завданням якого було економічне об’єднання Німеччини, заснував акціонерне товариство для будівництва залізниці Лейпциг – Дрезден. Після еміграції до США в 1825 р. розробив програму „виховного протекціонізму” для американського уряду з метою захисту промисловості від англійської експансії.

Основні ідеї представників старої історичної школи в Німеччині.

У 1843 р. була опублікована праця Вільгельма Рошера (1817–1894) „Короткі основи курсу політичної економії з погляду історичного методу”, що вважається започаткуванням історичної школи. У 1848 р. вийшла книга Бруно Гільдебранда (1812–1878) „Політична економія сучасного і майбутнього”, у 1853 р. Карл Кніс (1821–1898) видав працю „Політична економія з точки зору історичного методу”. Основним об’єктом дослідження було національне господарство, методологічною засадою ― історичний метод на відміну від дедуктивних конструкцій англійських економістів.

В. Рошер наголошував на повернення до емпіричного методу подолання негативного впливу класичної політичної економії, оскільки економічна теорія завжди має лише відносну цінність; використавши історичний підхід до теорії трьох факторів виробництва, визначив три періоди в розвитку нації: найдовніший, коли головним фактором виробництва була земля, середньовічний, коли праця капіталізувалася завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва, новий, пов’язаний з пануванням капіталу;; розглядав вартість товару з позицій корисності; заперечував можливість існування одного типу господарств у різних націй, одного економічного ідеалу для народів; заперечував діалектичний характер суспільного розвитку, визнаючи лише еволюційну форму і відкидаючи революційні перевороти; визнавав виникнення економічних категорій в праісторичну добу, де знаходив капітал і "немічних пролетарів”.

Б. Гільдебранд намагався перетворити політичну економію в науку, яка вивчала б процеси економічного зростання народів. Він заперечував концепцію „економічної людини”, доводив, що людина є продуктом цивілізації та історії, тому політичне екнмія повинна вивчати вплив позаекономічних факторів, є наукою морально. Вченому належить схема періодизації суспільного розвитку на основі способів обміну.

К. Кніс повністю заперечував існування універсальної економічної науки. Завданням економістів вважав вивчення на основі історичного та емпіричного методів господарський розвиток із врахуванням ментальності народу, законів і моралі, обґрунтування економічної політики для досягнення соціально значущих цілей.