3. Особливості господарської системи Великої Британії.

Кембриджська школа неокласики.

Темпи розвитку і структура економіки. За темпами економічного розвитку індустріалізація відбувалася повільно. Впродовж 1815–1870-х рр. щорічний приріст промислової продукції становив 3,7%. Протягом 1870–1913 рр. цей показник знизився до 1,7%, обсяг промислової продукції збільшився лише у 2,27 разу (в США ― в 9 разів, Німеччині ― 6, Франції ― в 3 рази). У структурі англійської економіки промисловість зберігала стійкі позиції. Сільськогосподарська продукція в 1913 р. становила 8% від національного доходу країни, кількість зайнятих зменшилася до 0,8 млн. осіб.

Зміни у формах власності та організації виробництва. На початку 1960-х рр. XIX ст. було 639 акціонерних корпорацій. Значне зростання почалося у 1895–1905 рр. з дозволом випуску дрібних акцій номіналом до 1 ф. ст. Наприкінці XIX ст. щорічно засновували майже 4 тис. акціонерних компаній.

Монополії виникли лише в кінці 80–90-х рр. XIX ст. У 1913 р. налічували 93 монополії, переважно у формі картелів, що об’єднували по 30–50 фірм. Поступово монополії з’явилися в усіх галузях промисловості. Найменш поширеними вони були в легкій і добувній промисловості. Переважали такі монополії, як «Армстронг/Уітворт», «Дорман, Лонг і К», «Віккерс», «Динаміт-Нобель», «Юнайтед алкалі», Британська Південно-Африканська компанія, «Ройял Датч-Шелл» та ін.

За темпами монополізації банківський капітал випереджав промисловий. У 80-х рр. XIX ст. кількість приватних банків зменшилася до 172, акціонерних досягла 91. Найбільших 5 банків країни зосередили 40% від загальної суми банківських вкладів держави. Депозити в банках за 1880–1908 рр. збільшилися в 2,8 разу. Особливе місце належало колоніальним банкам, які мали 5449 відділень і володіли 25% усіх цінних паперів світу. В 1913 р. 12 банків на чолі з Англійським зосередили 70% усього світового капіталу.

У структурі промисловості за вартістю продукції легка промисловість надалі переважала важку, у 1913 р. ― у 1,7 разу. З традиційних галузей модернізувалися суднобудування і транспорт. За 1870–1913 рр. вантажопідйомність суден подвоїлася, обсяги перевезень зросли в 16 разів, чистий дохід судноплавства досяг 94 млн. ф. ст. У 1896 р. 78%, у 1913 р. 58,5% нових кораблів світу будували у Великій Британії. Обсяг залізничних перевезень збільшився в 7 разів (1200 млн т)

Порівняно високі темпи розвитку характеризували важку промисловість, особливо галузі другої НТР: сталеварну, електротехнічну, хімічну. За 1870–1913 рр. видобуток вугілля збільшився в 2,6 разу, виплавляння сталі ― в 3,8, чавуну ― в 1,7 разу. Але продукція нових галузей становила лише 6,5% від усієї промислової продукції країни. Англійські заводи виготовляли лише 34 тис. автомобілів.

Велика Британія виплавляла сталі в 2,4 разу менше, ніж Німеччина, в 4 рази менше, ніж США. Потужність електростанцій країни становила 908 тис. кВт, що було в 2,4 разу менше, ніж у Німеччині та в 9 разів, ніж у США. Великобританія закуповувала машини і верстати за кордоном.

У структурі зайнятих частка промислових робітників зменшилася: у 1851 р. ― 23%, у 1901 р. ― 15% від загальної кількості зайнятих.

Розвиток аграрної економіки. Аграрна криза 1874–1895 рр. пришвидшила переведення сільського господарства на індустріальну основу. Зростання імпорту американської пшениці майже в 9 разів і постачання м’яса з Австралії, Нової Зеландії, Південної Америки зменшили ціни на сільськогосподарську продукцію в 2 рази. За умови сплати великої земельної ренти англійські фермери не витримували конкуренції, розорювалися. Вони майже на 20% зменшили посівні площі зернових культур. Інвестиції в аграрну економіку скоротилися. Процеси індустріалізації охопили зміну галузевої структури (скорочення виробництва зернових культур та орієнтацію на виробництво кормових і технічних культур, інтенсивне тваринництво), механізацію, хімізацію виробництва. Земельна рента за останню третину XIX ст. зменшилася на 22%.

Велика Британія практично втратила власну аграрну базу. Потреби країни в продуктах харчування та сировині задовольнялися за рахунок імпорту, переважно в обмін на сільськогосподарську техніку. В 1913 р. сільське господарство виробляло продукції на 190 млн. ф. ст., держава імпортувала сільськогосподарської продукції на 220 млн ф. ст. Рівень забезпеченості країни залежав від становища на світовому аграрному ринку.

Зберігалося панування великого землеволодіння. Нараховувалося понад 500 тис. ферм, найбільшим належала третина оброблюваних земель. Частину земель використовували як парки, мисливські заповідники.

У кінці XIX ст. уряд почав проводити політику відродження селянства шляхом примусового продажу або оренди земель лендлордів. Міністерство сільського господарства Великої Британії (1889 р.) займалося земельними, зоотехнічними і ветеринарними питаннями, статистикою, сприянням розвиткові фахової освіти і дослідної справи. Перша дослідна станція була заснована у 1842 р. Сільськогосподарська освіта коштувала дорого. Вузи й агрономічні відділення при університетах організували народну сільськогосподарську освіту. Мандрівні агрономи працювали при вузах, у графствах, громадських організаціях. Узимку вони організовували сільськогосподарські класи, влаштовували публічні читання, навесні та влітку ― конференції, закладали дослідні поля, консультували, створювали кооперативи. Королівське сільськогосподарське товариство проводило щорічні виставки.

Проте державні видатки на сільське господарство були одними з найнижчих в Європі ― 22 рос. коп. на мешканця, наприклад, у Бельгії ― 85, Данії ― 83, Ірландії ― 35, Австрії ― 102 коп.

Розвиток сфери послуг. Англійська економіка характеризувалася зростанням сфери послуг, пов’язаної з колоніальною торгівлею та вивозом капіталів. Частка торгівлі та транспорту в національному доході збільшилася за 1971–1907 рр. із 22% до 27,5%. У 1910 р. Велика Британія володіла 72 колоніальними банками з 5,5 тис. відділень. Колоніальна торгівля базувалася на нееквівалентному обміні: сировина та напівфабрикати закуповували за монопольно низькими цінами, вироби англійської промисловості продавали за монопольно високими цінами. Проте зовнішньоторговий баланс залишався пасивним. Платіжний баланс за усіма формами зовнішньоекономічних відносин був активним за рахунок прибутків від міжнародного обміну (125 млн. ф. ст. у 1913 р.) іноземних інвестицій (187 млн. ф. ст. у 1913 р.).

За 1870–1910 рр. розміри англійських зарубіжних інвестицій збільшилися у 3 рази, доходи від них ― у 9 разів, а національний дохід ― лише в 2 рази. Капітали вивозили в колонії (52,2% від загальної суми), у залежні країни (21,9%), у США (близько 20%) і Європу (5%). Англійські банки стали найбільшими кредиторами світу, лондонський грошовий ринок ― всесвітнім фінансовим центром. Англійський фунт стерлінгів відігравав роль міжнародних грошей (розрахункової одиниці у світових торгових операціях). Великобританія перетворювалася на державу-рантьє. Сформувався прошарок рантьє ― майже мільйон власників капіталів, вкладених у цінні папери (акції, облігації). Функції розпорядження цінними паперами передавалися власникам контрольного пакету акцій з метою отримання фіксованого доходу.

Велика Британія стала першою країною, що продавала виробничі послуги, прокладаючи залізниці в багатьох країнах світу.

Роль економіки Великої Британії у світовому господарстві. На початку XX ст. Велика Британія втратила промислову і торгову монополію у міжнародній економіці, зберегла лідерство в кредитно-грошових відносинах. Зайняла третє місце у світовому промисловому виробництві, її частка зменшилася з 32% у 1870 р. до 14% у 1913 р. Країна виробляла лише 21,8% від світового виробництва вугілля, 13,2% ― від виплавляння чавуну, 23,2% ― від оброблення бавовни.

Зі зростанням світового товарообороту частка Великої Британії в 1900 р. зменшилася до 19,5%, у 1913р. ― до 15,5%. За останні два десятиліття експорт промислової продукції збільшився на 8%, у США ― на 230%, у Німеччині ― на 40%.

Причини втрати Великою Британією промислового та торгового лідерства:

• старіння техніки і технології виробничої бази, сформованої ще під час промислового перевороту. Промислова монополія, що гарантувала високі прибутки, уповільнювала впровадження досягнень НТР;

• обмеження інвестицій: капітали не вкладались в розвиток національної промисловості, а експортувалися. Загострення проблеми постачання сировини для нових галузей промисловості;

• відставання процесу монополізації виробництва за темпами і масштабами від рівня США і Німеччини;

• гальмування розвитку через орієнтацію на експлуатування колоній, що забезпечувало високі прибутки при застарілій техніці;

• у США, Німеччини, Росії, Японії у процесі інтенсивної індустріалізації виникли нові центри промислового виробництва. Їх товари вищої якості та дешевші потрапляли на внутрішній ринок Великої Британії;

• негативний вплив політики протекціонізму з боку США, Німеччини, Франції, які почали використовувати метод демпінгових цін;

• втрата англійською промисловістю національних джерел сировини, дестабілізуючим чинником була аграрна криза.

У Великій Британії неокласичну економічну теорію розвивали представники кембриджської школи. Найбільший внесок в розвиток неокласичної економічної теорії зробили А. Маршалл, А. Пігу, Хоутрі.

Альфред Маршалл (1842–1924) ― відомий англійський вчений-економіст, засновник кембріджської школи.

На формування економічних ідей А. Маршалла значний вплив справили представники класичної школи (А. Сміт, Д. Рікардо, Т. Мальтус, Ж. Б. Сей, Дж. Мілль та ін.) і маржиналізму (Й. фон Тюнен, А. Курно, К. Менгер, Е. Бем-Баверк, Ф. Візер, Л. Вальрас та ін.), які вважали основною рушійною силою економіки економічну свободу і досконалу конкуренцію.

Свої економічні ідеї А. Маршалл виклав у 82 працях. Основні роботи ― „Економіка промисловості”(1889), „Принципи економікс” (1890), „Учення політичної економії” (1906), „Трактат про соціологію” (1916) „Промисловість і торгівля” (1919), „Гроші, кредит і комерція” (1923). Праця „Принципи економікс” вважається основною (складається із шістьох книжок).Вона в якості підручника замінила на багато років підручник „Основи політичної економії” Дж. Мілля. Підручник постійно доповнювався і перероблявся за життя автора.

Для методології А. Маршалла характерні :

• еволюціонізм, або принцип поступового розвитку, основний зміст якого полягає у заперечуванні революційних стрибків, у визнанні еволюції єдиної формою розвитку економічних процесів і явищ;

• поєднання в єдиній теорії методологічних здобутків класичної і маржинальної теорій. На думку А. Маршалла, існуючі методи досліджень самі по собі не можуть бути названими методами економікс. Але використання їх в різних ситуаціях по одному або в сполученні може бути корисним для науки;

• функціональне дослідження процесів і явищ, якій дозволяє „бачити взаємний вплив усіх їх один на одного”. Вчений вважав недоцільним (на відміну від своїх ортодоксальних попередників, класиків) вдаватися до визначень економічних категорій на основі причини, причинної обумовленості. Тому що у „в реальному житті немає чіткого розмежування між речами, які є капіталом і не є ним, які належать до насущних життєвих засобів і не належать до них, так само, як праця продуктивна і непродуктивна”;

• метод часткової рівноваги, який допускає при аналізі процесів і явищ абстрагування від інших другорядних проблем;

• широке використання графічних методів дослідження в економічної теорії.

Визначальне місце у теоретичній спадщині А. Маршалла посідають теорія попиту, теорія пропозиції, теорія ринкової рівноваги, теорія розподілу та доходів. Основні надбання А. Маршалла у неокласицизмі є:

• створення економічної теорії, де органічно поєднуються досягнення класичної економічної науки і маржиналізму;

• обґрунтування доцільності введення у науковий обіг терміну „економікс” замість „політична економія”. Вчений вважав, що термін „економікс” більше відповідає змісту і методології створеної ним неокласичної економічної теорії. Політична економія „остерігається торкатися багатьох політичних питань, які практик не може ігнорувати; тому вона є наукою ― чистою і прикладною, а не одночасно і наукою, і мистецтвом. Ось чому її краще позначити широким терміном „економічна наука” (економікс), ніж більш вузьким терміном „політична економія”. За ініціативи вченого „політична економія” у 1902 р. в Англії була замінена на „економікс”. Незабаром це було зроблено також у США;

• своє тлумачення предмету політичної економії або економікс. „З одного боку, ― А. Маршалл трактував політичну економію, – як науку про багатство, але з іншого ― науку про людину, яка відчуває на собі вплив самих різних факторів, щодо економіки, то вона цікавиться переважно тими мотивами, які впливають на поведінку людей”. На думку вченого, ця наука досліджує людство в його повсякденному житті, вивчає сферу індивідуальних і суспільних дій, найбільш тісно пов’язана з створенням матеріальних основ добробуту. „Політична економія, або економікс”, ― писав А. Маршалл, – займається вивченням того, як люди існують, розвиваються і про що вони думають у своєму повсякденному житті”. Вчений вважав, що предметом дослідження політичної економії є „головним чином ті спонукальні мотиви, які найсильніше та найстійкіше впливають на поведінку людини в господарський сфері її життя;

• розробка власної класифікації економічних благ. Згідно цієї класифікації економічні блага поділяються на матеріальні та нематеріальні. Останні А. Маршалл поділив на зовнішні (репутація, ділові зв’язки) та внутрішні (особисті якості людини, ділові здібності, професійна майстерність тощо). На відміну від А. Сміта, вчений вважав, що багатство створюється не лише у сфері виробництва, але й у сфері послуг.

У теорії попиту А. Маршалл:

• виокремив індивідуальний попит окремого споживача від сумарного (сукупного), тобто ринкового попиту;

• сформулював закон попиту виходячи з двох підходів: на основі зростання ціни та насичення споживчого попиту. Згідно з першим підходом, обсяг попиту на товар зростає при зменшенні ціни, і, навпаки, зменшується при збільшенні ціни. В залежності від зростання або зменшення ціни буде збільшений або зменшений продаж обсяг товару. Згідно з другим – кожен наступний акт купівлі одного й того ж товару несе споживачеві порівняно меншу корисність (задоволення) і вигоду. Використання двох підходів до визначення закону попиту дозволив за суб’єктивною поведінкою покупців побачити об’єктивну економічну логіку. А. Маршалл графічно відобразив дію закону попиту у вигляді спадної кривої;

• розробив концепцію „цінової еластичності попиту”. Під „ціновою еластичністю попиту” А. Маршалл розумів функціональну залежність зміни обсягу попиту від зміни ціни. А. Маршалл стверджував, що „ступінь еластичності (або швидкість реакції) попиту на ринку залежить від того, в якій мірі його обсяг зростає за даного зниження ціни або скорочується за даного підвищення ціни”;

• розрізняв еластичний і нееластичний попит. Попит є еластичним, якщо він змінюється більшою мірою, ніж ціна, яка викликала зміну попиту і нееластичним, якщо він змінюється меншою мірою, ніж ціна;

• дав математичне обґрунтування поділу попиту на еластичний і нееластичний. А. Маршалл показав, що за умов нееластичного попиту прибуток може збільшиться за рахунок зростання ціни, а за умов еластичного попиту ― за рахунок зменшення ціни;

• виявив різну ступінь еластичності попиту товарів в залежності від структури споживання, рівня доходів та інших факторів. А. Маршалл показав, що найменша еластичність попиту притаманна товарам першої необхідності. Вчений також зазначав, що потреби багатьох людей є нееластичними (попит на них не реагує на зміни цін), середнього класу – еластичні (попит реагує на зміни цін товарів, які вони відносять до предметів розкоші);

• ввів поняття „споживчий надлишок”, яке пізніше отримало розвиток у економічної теорії добробуту. За А. Маршаллом, споживчий надлишок ― це „різниця між ціною, яку покупець готовий був сплатити лише за те, щоб не обійтись без даної речі, і тою ціною, яку він фактично за неї сплачує”.

У теорії пропозиції А. Маршалл:

• розрізняв грошові витрати виробництва від фактичних. Грошові витрати – це платежі за ресурси, які підприємство (фірма) купує на відповідних ринках. Фактичні ― це витрати на усі ресурси, що використовуються у виробництві, незалежно від того придбані вони за гроші на стороні чи є власністю підприємства;

• звернув увагу на проблему зростання і зменшення віддачі від виробництва за умов розширення його масштабів. А. Маршалл відмічав, що, як правило, великий масштаб виробництва в конкурентній економіці забезпечує фірмі зниження ціни на товари і, відповідно, переваги перед конкурентами (завдяки постійно зростаючій економії від підвищення кваліфікації робітників і застосування спеціалізованих машин, обладнання). Загалом головну вигоду від такої економії отримує все суспільство;

• проаналізував особливості функціонування „представницької (репрезентативної) фірми”, тобто фірми (нормальної ефективності) зі середніми галузевими показниками. Розмір такої фірми, на думку А. Маршалла, звичайно збільшується із зростанням сукупного обсягу виробництва якого-небудь товару, що вона виробляє. Це призводить до отримання нею і внутрішньої, і зовнішньої вигоди, обумовленої меншими, ніж раніше, витратами праці та зниженням інших витрат у процесі виробництва;

• обґрунтував наявність дії трьох економічних законів, які характеризують різну поведінку ціни пропозиції у різних галузях економіки. А. Маршалл стверджував, що: в одних галузях діє закон постійної віддачі (постійної продуктивності) згідно якого обсяг виробництва не змінюється незалежно від зміни ціни пропозиції (граничних витрат); у других ― закон зростаючої віддачі (зростаючої продуктивності), згідно якому обсяг виробництва збільшується при зменшенні граничних витрат і ціни пропозиції; у третіх ― закон спадної віддачі (спадної продуктивності) згідно якому обсяг виробництва збільшується за умов збільшення граничних витрат і ціни пропозиції;

• розмежував постійні, змінні, граничні та загальні витрати виробництва. Під граничними розумів витрати на виробництво останньої одиниці блага у всьому його запасі. А. Маршалл ототожнював граничні витрати з тією мінімальною ціною (ціною пропозиції), за якою підприємець ще згоден продавати дану кількість товару;

• запровадив поняття „періоди часу” й виділив серед них короткий, довгий і тривалий (дуже довгий). Показав, що у тривалому періоді часу постійні витрати стають змінними;

• обґрунтував теоретично і графічно залежність пропозиції від ціни.

У теорії ринкової рівноваги А. Маршалл:

• узагальнив погляди ранніх маржиналістів про функціональну залежність між основними елементами функціонування ринкового механізму: ціною, попитом і пропозицією;

• показав, що у випадку зниження ціни пропозиції попит зростає, а пропозиція зменшується. І, навпаки, у випадку зростання ціни пропозиції попит зменшується, а пропозиція зростає;

• обґрунтував ціни як регулятора ринку, який вчений характеризував як єдиний організм рівноважної економіки, що складається із мобільних і добре поінформованих один про одного суб’єктів господарювання. У цій теорії А. Маршалл звернув увагу на функціональну залежність між ціною, попитом і пропозицією як залежність між рівноправними ринковими силами, яку представив у графічної формі на основі співставлення кривої попиту (DD) і кривої пропозиції (SS). В результаті отримав ринкову ціну, або ціну рівноваги, яка встановлюється у певній точці (Е) на основі перетинання цих кривих. Коли попит і пропозиція перебувають у рівновазі, кількість товару, що виробляється за одиницю часу, можна назвати рівноважною кількістю, а ціну, за якою він продається, рівноважною ціною. Графік, на якому перетинаються криві попиту і пропозиції, прийнято називати „хрестом Маршалла” (див. рис. 9.5).

Хрест Маршалла свідчить про те, що: 1) тільки при ціні бажання одних і готовність інших збігаються на кількості ;2) крива виражає закон спадної граничної корисності даного товару для споживачів; 3) крива так само виражає закон зростання граничних витрат для виробників; 4) ринкова цінність товару визначається рівновагою граничної корисності і граничних витрат. Обидві величини взаємно регулюють одна одну.

Рис. 9.5. Хрест Маршалла

Досліджуючи взаємозалежність ціни, попиту і пропозиції А. Маршалл показав, що за умов вільної конкуренції, якщо ринкова ціна починає перевищувати ціну рівноваги, то пропозиція буде перевищувати попит і ціна почне знижуватися. Якщо ринкова ціна стає нижчою за ціну рівноваги, то попит починає перевищувати пропозицію і ціна почне підвищуватися.

А. Маршалл проаналізував вплив територіального фактору і фактору часу на взаємодію ціни, попиту і пропозиції. На основі цього аналізу вчений:

• відмітив складність врахування і величезну роль фактору часу у цій взаємодії і вказав на необхідність виокремлення довгострокового і короткострокового періодів;

• пояснив, що у короткостроковому періоді головним регулятором ціни є попит, тоді як пропозиція незмінна, вона не встигає за коливанням попиту. Для зміни пропозиції потрібні нові умови виробництва, додаткові виробничі ресурси. У довгостроковому періоді, роль основного ціноутворюючого фактора переходить до пропозиції та пов’язаних з нею витрат виробництва. І чим цей період триваліший, тим більшого значення набуває вплив витрат виробництва на ціну пропозиції.

У теорії розподілу та доходів досліджуються проблеми розподільчих відносин і формування джерел доходів. А. Маршалл виходив з того, що джерелом доходів усіх факторів виробництва в міру граничних послуг, які вони надають, є національний дивіденд, тобто національний дохід. Національний дохід не тільки збільшується під впливом зростання пропозиції кожного із факторів виробництва, задіяних у суспільстві, але і сам цілком розподіляється між ними пропорційно граничній потребі населення в послугах цих факторів.

Теоретичною основою цієї теорії є положення, що кожен фактор виробництва підлягає дії закону попиту і пропозиції. При цьому ціна попиту того чи іншого фактора виробництва визначається його граничною продуктивністю, а ціна пропозиції ― граничними витратами на нього.

Усі фактори виробництва приносять доходи. Кожна форма доходу (заробітна плата, підприємницький дохід, процент, рента) знаходиться у функціональної залежності з відповідними факторами виробництва і ними забезпечується. Саме ці чотири форми доходу вчений об’єднує в поняття „національний дивіденд”.

Заробітна плата розглядалася як винагорода за працю найманих робітників. На думку А. Маршалла, заробітна плата кожної категорії робітників має тенденцію дорівнювати чистому продукту, виробленому додатковою працею граничного робітника. Під граничним розуміється робітник, заробітна плата якого дорівнює виробленому ним чистому продукту. Підприємницький дохід ― це винагорода підприємців за управлінську працю і ризик, який виводив з прибутку. Прибуток складається із двох самостійних видів винагороди: підприємницького доходу та процента. Процент на капітал ― винагорода за втрати, з якими пов’язане очікування майбутнього задоволення від матеріальних ресурсів. Рента від землі ― винагороду землевласникам за реалізацію власності на землю.

Досліджуючи підприємницький дохід, вчений багато уваги приділив проблемі підприємництва. Він поділив підприємців на дві категорії: тих, хто йде уторованим шляхом і отримує нормальний прибуток і тих, хто відкриває нові та покращенні методи господарювання і отримує, крім нормального прибутку тимчасовий додатковий дохід. Цей надлишок над нормальним прибутком А. Маршалл розглядає як „квазіренту” ― рентоподібний дохід (від лат. quasi ― „подібний до”). Вчений вважав, що квазіренту створюють у короткому періоді (коротшому від часу, необхідному для введення і повноти запровадження в практику нових удосконалень і речового капіталу ) усі види ресурсів, які задіяні у виробничому процесі. На думку А. Маршалла, величина квазіренти у короткому періоді залежить від ціни і попиту на товар. Це пов’язане з тим, що не вистачає часу для пристосування різних факторів виробництва до попиту.

Наукова спадщина А. Маршалла є великим кроком у розвитку економічної науки, надбанням усього людства; актуальність її не втрачено і донині. Головний твір науковця „Принципи економікс” ― видавався вісім разів.

Після смерті А. Маршалла кембріджську економічну школу очолив Артур Сесіл Пігу (1877–1959) ― відомій англійський економіст, визнаний лідер кембріджської школи.

Методологія досліджень А. Пігу побудована на використанні неринкових елементів впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

А. Пігу ― автор багатьох наукових праць, у яких проповідував ідеї неокласичної системи, вільного підприємництва і досконалої конкуренції. Найбільшу популярність вченому принесла книга „Багатство і добробут” (1912), яка багато разів перевидавалася. У 1932 р. вона вийшла у переробленому і розширеному вигляді під назвою „Економічна теорія добробуту”. У книзі досліджується вплив неринкових елементів на економічний розвиток суспільства, якому властива недосконала конкуренція; аналізуються основні причини, які впливають на добробут у суспільстві; причини глибоких суперечностей між приватними і загальними інтересами; виявляється роль держави у забезпеченні добробуту нації.

Головна ідея книги – розробка концепції економіки добробуту. в який А. Пігу:

• виокремив соціальний і економічний добробут. Економічний добробут вчений розглядав як частину загального добробуту, яка складається із кількості задоволень, що можуть бути оцінені у грошовому еквіваленті. Соціальний добробут ― це загальний добробут, який включає суму життєвих благ економічного та соціального характеру. До соціальної частині благ А. Пігу включив показники якості життя, умов праці та відпочинку, забезпеченості житлом, умов довкілля, доступності освіти і медичного обслуговування, громадський порядок тощо. Вчений вважав, що основою соціального добробуту є економічний добробут;

• розрізняв добробут окремих осіб, соціальних груп і суспільства в цілому. А. Пігу стверджував, що за рівнем забезпеченості життєвими благами добробут суспільства є набагато більшим, ніж добробут окремої особи або соціальної групи. Вчений розумів економічний добробут суспільства як суму добробуту окремих індивідів, що находить відображення у „національному дивіденді” (національному доході). Останній розглядав як показник загального обсягу заробітної плати, рентних платежів, процента і прибутків, отриманих у процесі виробництва;

• проаналізував проблему узгодженості економічних інтересів різних соціальних верств населення. Це дозволило А. Пігу вийти на такі поняття як суспільний і приватний чисті продукти. Під суспільним чистим продуктом вчений розумів „сукупний приріст національного дивіденду”. Це національний дохід ― величина, яка залишається, якщо із річного потоку товарів і послуг відрахувати усі витрати по відшкодуванню витрачених капітальних благ. Приватний чистий продукт ― це „приріст благ, які можна продати, а також приріст доходів того індивіда, який забезпечує капіталовкладення”;

• вважав національний дивіденд показником не тільки ефективності суспільного виробництва, але й мірою суспільного добробуту. Використовуючи розмір національного дивіденду в ролі показника добробуту, А. Пігу виходив з того, що „національний дивіденд досягає максимуму лише тоді, коли граничний суспільний продукт або, що те ж саме, граничні суспільні витрати на придбання ресурсів у всіх альтернативних застосуваннях однакові”. А. Пігу звернув увагу на недосконалість цього показника як вимірника національного добробуту;

• обґрунтував залежність економічного добробуту від: 1) розміру національного доходу, збільшення якого створює умови для підвищення рівня добробуту „найбільшої кількості людей”; 2) способу розподілу національного доходу між членами суспільства. Досліджуючи різні способи розподілу національного доходу, А. Пігу розвивав принцип „найбільшого блага для найбільшої кількості людей”. На думку вченого, максимум добробуту можна досягнути шляхом більш рівномірного розподілу доходів, хоча це може негативно вплинути на нагромадження капіталу і виробничу енергію;

• досліджував відносини розподілу національного доходу між окремими особами, соціальними групами і суспільством в цілому. А. Пігу виходив з того, що національний дохід підпадає під дію принципу спадної корисності. В результаті перерозподілу доходу сума задоволення бідних верств суспільства зросте більше, ніж зменшиться сума задоволення багатих;

• обґрунтував вплив на динамічність економіки реального світу, якому властива недосконала конкуренція, саме неринкові сили. Вони, стверджував А. Пігу, порушують досконалість ринкового механізму і спричиняють розбіжності між приватними і суспільними інтересами. До них науковець відніс: монополії та „зовнішні ефекти”. Виникнення монополій, стверджував А. Пігу, викликає зростання цін і зниження інвестицій, що знижує майбутній національний дивіденд (національний дохід”). На думку вченого, це виправдовує втручання держави в економічне життя.

А. Пігу вважав, що „зовнішні, або ж позаринкові ефекти можуть приносити суспільству як вигоди, так і втрати. На підставі цього вчений поділив зовнішні ефекти на позитивні і негативні. Позитивні ― це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний чистий продукт менший за відповідний суспільний продукт з тієї причини, що побічні послуги отримує якась третя сторона, якій технічно важко оплатити ці послуги”. Негативні ― це таки зовнішні ефекти, за яких „граничний приватний чистий продукт перевищує суспільний чистий продукт”. До них А. Пігу відніс різні побічні некомпенсовані збитки для третіх осіб.

Аналізуючи дві форми державного втручання в економіку: пряму і непряму А. Пігу стверджував, що пряме втручання має включати лише державний контроль над цінами і обсягами виробництва. Необхідність прямого втручання держави в економіку науковець тимчасово допускав у зв’язку з надмірним посиленням монополії. Непряме (опосередковане) втручання можливо лише через податки і субсидії. Вчений пропонував установлення прогресивного оподаткування, введення відчутного податку на спадщину. Він висунув ідею касових залишків, яка зараз широко використовується у сучасній неокласичній теорії під назвою „ефект Пігу”. Цей ефект виникає у випадку, коли рівень доходів людей скорочується повільніше, ніж спадають ціни. У цьому випадку реальні доходи зростають, збільшуючи сукупний попит і випуск.

Розглядаючи проблему зайнятості (безробіття). А. Пігу обґрунтував неминучість періодичних змін темпів зростання сукупного доходу і рівня зайнятості. Вчений стверджував, що зайнятість залежить від реальної заробітної плати і від реального попиту на працю;