11.7. Виникнення, сутність та методологічні засади неолібералізму.

Становлення німецького неолібералізму

„Велика депресія” 1929–1933 років, яка продемонструвала уразливість концепції класичного лібералізму, зумовила не лише виникнення кейнсіанства як альтернативної теорії, але й нове переосмислення системи ліберальних поглядів щодо ролі ринкових і неринкових механізмів розвитку економічних систем. Виник неолібералізм ― один з основних напрямів сучасної економічної теорії та економічної політики, що ґрунтується на визнанні необхідності поєднання державного регулювання економіки із здійсненням принципів економічної свободи, максимально можливим використанням ринкових механізмів і вільної конкуренції.

Теоретична платформа неолібералів опирається на методологічні підходи неокласичної економічної теорії, а саме: на визнання принципів економічної свободи, саморегульованої економіки та вільної конкуренції, сформульовані А. Смітом і застосовувані на початку ХХ ст. А. Маршаллом, Д. Б. Кларком, Л. Вальрасом і В. Парето. Неолібералізм дотримується таких основних ідеалів класичного лібералізму, як:

• пріоритет приватної власності на засоби виробництва, індивідуальної свободи виробника та особистого інтересу людини;

• обстоювання природного, конкурентного, порядку розвитку ринкової економіки;

• вільний характер ціноутворення, руху робочої сили, капіталу і ресурсів;

• політика фритредерства у зовнішній торгівлі;

• заперечення прямого державного втручання у господарські процеси.

Принципи неолібералів, запозичені ними з неокласичної теорії А. Маршалла і його послідовників :

• актуалізація практичної функції економічних досліджень;

• вивчення спонукальних мотивів економічної поведінки господарюючого суб’єкта;

• визнання продуктивної ролі здібностей людини як активної господарської одиниці, виробника і споживача, носія функції «людського капіталу»;

• визнання як виробництва (пропозиції), так і споживання (попиту) рівноцінними ринковими силами, що формують ринкову ціну;

• аналіз взаємодії попиту і пропозиції з погляду ринкової рівноваги та рівноважної ціни;

• погляд на ринок як на досконало організований механізм економічної конкуренції;

• єдність цін, що урівноважують конкуренцію попиту і пропозиції на всіх ринках ― факторів виробництва товарів і послуг;

• застосування мікроекономічного рівня аналізу економічних явищ і процесів.

Прихильники неолібералізму визнають наявність низки «провалів» і вад конкурентного ринкового механізму, у зв’язку із чим пропонують альтернативні інструменти державного регулювання економіки на основі вдосконалення інституційних засад ринку. Відповідно, методологія неолібералізму збагачується залученням до теоретичного аналізу нових прийомів:

• поєднання мікроекономічного аналізу, традиційного для класиків, з макроекономічним, якому надається перевага;

• зосередження досліджень не на кількісному аналізі, а на якісних характеристиках інституційних чинників розвитку;

• визнання можливості коригування державою ринкового ладу, проголошення принципу «ліберального інтервенціонізму»¹ як способу державного втручання для прискорення природного процесу розвитку.

З метою прийняття спільної теоретичної платформи неоліберального руху в 1938 році в Парижу на конференції противників засилля кейнсіанства було ухвалено правомірність обмеженого втручання держави в економічні процеси з метою сприяння розвитку підприємництва і підтримання правил вільної конкуренції.

Фундаментальні положення неоліберальної думки сформулювали основоположники чотирьох найбільш відомих шкіл неолібералізму: неоавстрійської (Л. фон Мізес і Ф. фон Хайек), фрайбурзької (В. Ойкен, В. Рьопке, А. Рюстов), англійської (Л. Ч. Роббінс), французької (Ж Рюеф і М. Алле)².

Основоположниками неоавстрійської школи є Людвіг фон Мізес (1891–1973) та Фрідріх Август фон Хайек (1899–1992). Учені формували свої погляди під впливом “Великої депресії”, встановлення нацистського режиму в Німеччині та радянської влади в СРСР. Їх вважають найпослідовнішими спадкоємцями і захисниками економічного лібералізму А, Сміта, що поєднали суб’єктивно-психологічні підходи австрійськї школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією і започаткували цілісну сучасну систему ліберального способу думок.

Л. Мізес ― засновник неоавстрійської школи, автор таких праць, як: “Соціалізм’’(1922), “Соціалізм: економічний і соціологічний аналіз” (1936, 1954), “Людська діяльність: трактат з економічної теорії” (1949), “Основи економічної науки” (1962). Основні проблеми його досліджень ― це захист ринкового економічного порядку, радикальна критика соціалізму, методологія досліджень економічної науки. Наукову діяльність Л. Мізес почав з вивчення проблем грошового обігу, але у подальшому головною сферою його досліджень стає аналіз логіки індивідуальних рішень, мотивів поведінки людини у процесі економічного вибору, що є предметом праксеології ― науки про принципи людського вибору. Поняття праксеології Л. Мізес розглядає як вічні і незмінні, оскільки вони відображають незмінну структуру людського мислення, загальну логіку будь-яких раціональних дій. Основою раціональної економічної діяльності вчений вважає приватну власність, що породжує стимули, забезпечує незалежність вибору суб’єктів економіки та сприяє оптимальному використанню ресурсів.

Ринкову економіку Л. Мізес характеризує як єдину форму організації суспільства, що гарантує політичну і економічну свободу особі. Ринкова економіка функціонує як демократія: кожна витрачена грошова одиниця є тим механізмом, який споживач використовує для того, щоб виразити свої переваги і зорієнтувати економічну діяльність виробників. Вона грунтується на диференціації як результатів суспільного виробництва, так і можливостей індивідів. Нерівність соціальних станів, доходів і прибутків є необхідністю. Проблеми, що постають перед індивідами, які не можуть брати участі у виробництві, можуть вирішуватися на основі доброчинності, якщо державне регулювання не призведе до негативних наслідків і, як результат, до небажання громадян займатися благочинними акціями. Л. Мізес критикує будь-яку форму державного інтервенціонізму. Він виступає проти податкового втручання, контролю за цінами та рівнем заробітної плати; проти обмеження тривалості робочого дня, довільної грошової політики, перерозподілу доходів, соціального забезпечення, протекціонізму.

Провідну роль у вченні Л. Мізеса відіграє критика соціалізму. Опублікувавши у 1920 р. статтю “Господарський розрахунок у соціалістичній економіці”, він започаткував у наукових колах тезу про неможливість раціонального використання ресурсів та ефективного господарювання за умов соціалізму. Соціалізм є нездійсненним через своє безсилля розробити метод економічного розрахунку. Планове регулювання економіки виключає ринкові принципи ціноутворення, без чого неможливо виміряти вклад різних факторів виробництва у цінність виготовлених благ. В умовах відсутності підприємців, що ризикують власними капіталами, і приватної власності не може бути ринку, економічного розрахунку і єфективного використання ресурсів. Вчений вважає, що соціалістична система з ринком і ринковими цінами є “квадратний трикутник”, нонсенс. Через надмірну бюрократизацію і господарську безініціативність вона породжує безмежне марнотратство ресурсів, відторгає механізми і стимули впровадження інновацій, не здатна забезпечити довгострокове економічне зростання і підвищення рівня добробуту населення. Навпаки, саме вільний ринок найбільше відповідає демократичним принципам, забезпечує людині свободу вибору і винагороду за власні зусилля, максимізує добробут.

Найвпливовішим теоретиком неолібералізму ХХ ст. є Фрідріх Август фон Хайек, наукову спадщину Ф. Хайека складають: “Ціни і виробництво” (1931), “Чиста теорія капіталу” (1941), “Використання знання у суспільстві” (1945), “Контрреволюція науки” (1952), “Структура сприйняття” і “Конституція свободи” (1960), “Право, законодавство і свобода» (у трьох томах, 1973 – 1979), дві збірки лекцій і статей “Дослідження в філософії, політиці, економіці та історії ідей” (1967 – 1978), “Безробіття і грошова політика”, “Уряд як генератор ділового циклу” (1979) та багато інших праць.

Упродовж 30-х рр. Ф. Хайек написав серію статей з характеристики торгівельного циклу, монетарної теорії і економічної політики, у яких обґрунтував власну теорію торгівельного циклу. На думку Ф. Хайека, існує рівноважна структура утворення капіталу. У період економічного підйому (як це було у другій половині 20-х рр.) під впливом кредитної експансії відбулось надмірне заощадження, яке зумовило збільшення запасів капіталу понад необхідні розміри. Це перенакопичення капіталу порівняно з добровільними заощадженнями й призводить до кризового стану економіки. Концепція Ф. Хайека випередила монетаристське пояснення Великої депресії, зроблене пізніше Мілтоном Фрідменом. Ф. Хайек доводив, що причиною кризи не недостатній сукупний попит, як стверджував Д. М. Кейнс, а перекосами у відносних цінах. Ці перекоси виникли у зв’язку з непередбаченими змінами пропозиції грошей, що спричинило дисбаланс попиту і пропозиції на ринку робочої сили у масштабах усієї економіки. Виправити цю невідповідність і повернути систему до стану рівноваги може тільки ринковий механізм, експансіоністська й інтервенціоністська політика уряду є непотрібною і непродуктивною.

Стосовно шляхів виходу капіталістичної економіки із руйнівної кризи між Ф. Хайеком і Д. М. Кейнсом відбулась тривала полеміка, в яку було залучено чимало провідних науковців. Аргументи Дж. М. Кейнса на той час виявилися сильнішими. Проте ідеї Ф. Хайека зіграли роль орієнтиру для того напряму розвитку макроекономічної науки, який став домінуючим через сорок років.

Важливим внеском Ф. Хайека в економічну науку є його аналіз впливу тривалості періоду перетворення сировини в готовий продукт на поведінку фірми, зроблений “Чиста теорія капіталу”. Він доводив, що зниження рівня процентної ставки (або підвищення продуктивності нових інвестицій) подовжує період виробництва продукції. Підвищення відсоткової ставки примушує фірми зменшувати проміжні стадії виробництва і випускати менш складні продукти. На сьогодні ці висновки є важливою складовою теорії і практики економічного аналізу і фінансового менеджменту.

За основоположні праці 1920-х рр. з теорії грошей і економічних коливань, а також глибокий аналіз взаємо з алежності економічних, соціальних та інституціональних явищ Ф. Хайеку разом з Г. Мюрдалем присжено премію Альфреда Нобеля з економічних наук за 1974 р.

Засновником лондонської школи неолібералізму є Лайонел Чарльз Роббінс (1898–1984). У 1932 р. він опублікував працю ‘‘Трактат про природу і значення економічної науки’’, в якому дав визначення економіки як науки про людську поведінку у системі зв’язків між цілями і способами їх досягнення за допомогою обмежених ресурсів, що мають альтернативне застосування. Як відомо, саме це, неокласичне, трактування предмету економічної науки на сьогодні вважається найбільш вдалим.

Л. Ч. Роббінс сформулював низку фундаментальних постулатів, аксіом, які, на його думку, є настільки очевидними, що не потребують практичної перевірки. До них належать: а) положення про рідкісність благ ― настільки важливе, що є предметом економічної науки; б)основним постулатом теорії вартості проголошується теза про необхідність ранжирувати свої переваги; в) головним постулатом теорії виробництва є визнання того, що факторів виробництва існує більше ніж один; г) найважливішим постулатом теорії динаміки є те, що невідомо, які блага стануть рідкісними у майбутньому. Усі інші твердження економічної науки, за Л. Ч. Роббінсом, природним шляхом дедуктивно виводяться з набору названих постулатів. Ця концепція отримала назву апріоризму і послужила основою побудови теоретичних концепцій неолібералів.

Фундатором французької школи неолібералізму є Жак-Леон Рюеф (1896–1979). Основна праця, у якій учений виклав вихідні положення своєї концепції, ― “Від природничих до соціальних наук” (1922). Ж. Л. Рюеф виступав прихильником економічної аксіоматики. Предмет економічної теорії учений вбачав у вивченні поведінки суб’єктів господарювання у процесі створення суспільного багатства; вважав, що економічна наука, як і будь-яка природнича, повинна керуватись небагатьма вихідними постулатами ― законами, принципами, аксіомами з їх точним формулюванням. У 20–30-х рр. він висловлювався як прихильник ортодоксального класичного лібералізму і будь-яке втручання держави в економіку називав “джерелом усіх мерзот нашого часу”. Однак у 1938 р. на Паризькій конференції неолібералів висловився за “допустиму інтервенцію держави в економіку” в інтересах вільного ринкового механізму. Він почав послідовно розвивати свою концепцію оптимального поєднання лібералізму і дирижизму як рівноправної політики підтримки “соціального порядку”. Саме синтез цих двох рівноправних начал ― лібералізму і дирижизму, характеризує сутнісний напрям подальшого розвитку французької (паризької) школи неолібералізму.

Найвизначнішою постаттю французького неолібералізму є Моріс Фелікс Шарль Алле (р.н. 1911). Система його наукових інтересів і практичної діяльності охоплює різні галузі. За економічні дослідження теорії ринків і ефективного використання ресурсів у 1988 р. він був удостоєний премії А. Нобеля. Сфери його економічних досліджень також багатогранні, але засновником французької неоліберальної школи його вважають завдяки аналізу ринкової рівноваги і соціальної ефективності. У своїй першій економічній праці “Дослідження економічної науки. Частина перша. Чиста економічна теорія” (1941) М. Алле дає обґрунтування двох фундаментальних положень: 1) у ринковій економіці кожен стан рівноваги є одночасно станом оптимуму (максимальної ефективності), і, навпаки, 2) кожен стан максимальної ефективності являє собою одночасно й станом рівноваги. Продовжуючи традиції Л. Вальраса і В. Парето, вчений зробив більш точне математичне формулювання ринкової рівноваги і соціального оптимуму, визначив загальні умови досягнення ринкової рівноваги.

М. Алле доводить, що ринкова конкурентна організація ― найбільш доцільний спосіб забезпечення економічної ефективності, а, отже, суспільного прогресу і успішного вирішення соціальних цілей. Однак для підтримання мирних і стабільних умов життя у суспільстві потрібен пошук соціального компромісу. Він аргументує, що ефективна організація вільного ринку повинна бути забезпечена відповідною інституційною організацією суспільства. Держава в суспільстві, побудованому на ринкових засадах, відіграє активну роль. По-перше, вона є гарантом збереження приватної власності. По-друге, жорстко контролює грошово-кредитну сферу. По-третє, здійснює антициклічне регулювання через договірне планування. По-четверте, забезпечує розвиток соціальної сфери. Його ідеал ― так зване конкурентне планування, яке поєднує державне планування економіки з конкуренцією приватних підприємств.

Чиказька школа об’єднує Френка Найта, і його учнів, найвідомішими серед яких є Джордж Стіглер і Мілтон Фрідмен. З науковим авторитетом М. Фрідмена пов’язана монетаристська доктрина неолібералізму ― його “неокласична контрреволюція” в 1950–1960 рр., названа так як антитеза кейнсіанській революції.

Ф.Х Найт (1885–1974), професор Чикагського університету, є автором однієї з найвизначніших монографій у галузі підприємництва і досконалої конкуренції “Ризик, невизначеність і прибуток’’ (1921). На противагу представників класичної політекономії, які розглядали економіку як вільну від ризику систему, що автоматично забезпечує оптимальні результати, Ф. Найт стверджував, економічний процес спрямований у майбутнє, отже неминуче виникає фактор “унікальної невизначеності’’. У досконалій (конкурентній) системі функціональних доходів, до яких належать заробітна плата, процент і рента, немає місця доходу на капітал. Справжній прибуток пов’язаний з елементом невизначеності. Ця невизначеність, що характеризує майбутні кон’юнктурні коливання, і є фундаментальною властивістю ринкової системи. Досліджуючи особливості недосконалої конкуренції, Ф. Найт акцентував увагу на поведінці господарюючих суб’єктів за умов невизначеності і ризику, обґрунтовував персоніфікацію ролі тих, хто бере на себе ризик прийняття рішень коли існує невизначеність.

Німецька школа неолібералізму, або ордолібералізму (від лат. Ordo і нім. Ordnung ― порядок). У Німеччині в 30-х рр. існувало дві школи науковців-неолібералів: школа В. Репке – О. Рюстова (склалася у Стамбулі після еміграції її передставників із фашистської Німеччини) і фрайбурзька¹. Основу ордолібералізму складають теорії «ідеальних типів економічних систем», “соціального ринкового господарства” і ”сформованого суспільства”.

Кельнську школу німецьких неолібералів очолили Олександр Рюстов (1885–1963) і Вільгельм Репке (1899–1966) ― ліберальні критики націонал-соціалістичної Німеччини періоду посилення фашистського режиму. Після першої світової війни політично слабкий уряд Веймарської республіки, прагнучи підняти власну популярність, почав підтримувати кланові корпоративні інтереси великих монополій в обмін на політичну ренту, створило сприятливий ґрунт для націонал-соціалізму і необмеженої фашистської диктатури. За цих умов, О. Рюстов і В. Репке виступили з критикою тоталітаризму ― як капіталістичного, так і соціалістичного; зокрема, засуджували “фіскальний соціалізм’’ Д. М. Кейнса, у якому, як вони вважали, громадяни віддалені від доленосних рішень, тобто від держави.

А. Рюстов. запровадив поняття “ліберальний інтервенціонізм” на противагу „абсолютній безсистемності” існуючої соціально-економічної практики. Під цим терміном учений розумів державне „втручання: не проти дії законів ринку, не для досягнення якогось нового стану, не для уповільнення, а для пришвидшення природного процесу розвитку”. Подібні ідеї висловив у своїй статті “Державний інтервенціонізм” у 1929 р. В. Репке. Ці економісти розробили загальні основи і пріоритети теорії і політики неолібералізму, його соціальні функції та особливості на відміну від класичного лібералізму. Особливу увагу вони приділяли питанням теорії економічного ладу й економічної політики, розмежуванню і взаємозв’язку між ними. За визначенням В. Репке, економічна політика держави має гарантувати свободу ― суворий порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок та вільну конкуренцію.

Фрайбурзька школа німецького неолібералізму сформувалася навколо Вальтера Ойкена (1891–1950) ― з 1927 р. завідувача кафедри політичної економії Фрайбурзького університету, який займався розробкою принципів економічної політики. Займаючись науковою і практичною діяльністю, В. Ойкне переконався, що Веймарська держава не здатна установити свій контроль над владою великого промислового капіталу. Він дійшов висновку, що ефективність системи регулювання економіки залежить від здатності суспільства контролювати політичну владу і попереджувати встановлення влади економічної. У зв’язку з цим він обстоював свободу і порядок без впливу кланових і монополістичних інтересів олігархів. Разом з професорами кафедри Францом Бьомом, Гансом Гросманом-Дьортом і Леонгардом Мікшем В. Ойкен 1937 р. розпочав публікацію наукових праць під назвою “Лад економіки” Дослідники фрайбурзької школи розвинули найважливіші положення історичної школи в Німеччині, в межах якої розроблялися класифікації національних господарств, виділивши спільні стадії господарського розвитку для різних країн; принципи класифікацій національних господарств; критерії визначення стадій історичного та економічного розвитку; трактування економічної системи. Ці розробки лягли в основу теорії і політики господарського ладу В. Ойкена.

Вихідним пунктом системи поглядів “школи В. Ойкена” стало вчення про “ідеальні типи економічних систем”, викладене у праці “Основи національної економії” (1940). Суть її розкривається в таких міркуваннях В. Ойкена: економіка будь-якої країни складається із множини однакових елементів – грошей, цін, праці, прибутку, капіталу, заробітної плати, процента, тощо. Але чому економіки різних країн неоднакові? Щоб пояснити, що саме складає першопричину відмінності економічних систем, В. Ойкен конструює моделі двох ідеальних або чистих типів господарств: “централізовано керовану”, або примусову економіку, та “мінове господарство”, або ринкову економіку.

У централізованокерованому господарстві усі рішення здійснюються зверху, з єдиного центру. Це суперечить принципу вільного вибору, загрожує відсутністю рівноваги, інфляцією, хронічним дефіцитом і поступовою саморуйнацією економіки. Ринкове (мінове) господарство, засноване на принципах індивідуалізму, свободи вибору, конкуренції та приватної власності, є природною основою економічного ладу.

Критеріями розмежування ідеальних типів економічних систем є механізм координації взаємодії господарських одиниць ― ринковий або адміністративний та процес ухвалення економічних рішень ― добровільний або примусовий. Не менш важливою ознакою класифікації В. Ойкен називає особливості генезису економічного ладу, а саме: “природно зростаючий” і “законодавчо встановлений”. Перший формується еволюційно, у процесі історичного розвитку; другий устрій виникає в результаті свідомих економіко-політичних рішень.

Більшість з відомих історії економічних устроїв суспільства належать до “природно зростаючих”. Водночас, тип господарства залежить від вибору самого народу, тому, якщо постає ця проблема вибору, держава повинна зорієнтувати народ, допомогти у створенні соціальних інститутів. Наприклад, створити ринок, якщо його немає. Отже, В. Ойкен проголошує ідею свідомого створення конкурентного ринкового устрою. Найважливіше завдання держави при цьому полягає у запобіганні й обмеженні економічної монопольної влади, одночасно необхідно жорстко регламентувати межі державного втручання в економіку. Неоліберальна модель конкурентного ладу В. Ойкена охоплює: три наріжні принципи теорії, констатуючі принципи політики, регулюючі принципи політики, які регламентують вплив державних інституцій на умови перебігу й результати господарчих процесів та стимулюють конкуренцію належать. Іх зміст подано у табл. 11.7.1.

Таблиця 11.7.1.

Основні положення теорії конкурентного ринкового ладу В. Ойкена

Основні положення теорії конкурентного ринкового ладу
Наріжні принципи теорії	Констатуючі принципи політики	Регулюючі принципи Політики
індивідуальної свободи – дотримання ідеалів свободи і гідності людини на основі приватної власності та господарської незалежності економічних суб’єктів. сильної держави, яка не втручається у господарські процеси, а лише створює необхідні правові умови для їх безперешкодного руху. Економічний лад не є раз і назавжди установленим: це – “законо-давчо встановлений лад” для виникнення, підтримки і подальшого розвитку якого необхідна сильна держава. системності в економічній політиці, що має враховувати концепцію економічного розвитку, орієнтуватися на ієрархію політичних цілей – щоб не перетворитися на “політику експериментів”, тобто подолання проблем, причиною яких є постійне втручання держави.	Недоторканність приватної власності, конкурентні відкриті ринки, стабільність грошового обігу і національної валюти, свобода і захист господарських угод, свобода дій підприємця та його відповідальність, сталість економічної політики.	антимонопольна політика – контроль за монополіями з метою припинення антиконкурентних дій, регулювання діяльності монополій в галузях, де вони неминучі; політика перерозподілу доходів – коригування ринкового механізму розподілу доходів без обмеження прагнення підприємців до інвестування; соціальна політика – забезпечення мінімальної заробітної плати, регулювання робочого часу, регламентація праці жінок і дітей; екологічна політика – захист природних ресурсів від хижацького використання, боротьба із забрудненням довкілля.