7.2.3. Соціальний напрям у політичній економії

Розвиток нової історичної школи сприяв появі у кінці ХІХ – початку ХХ ст. у країнах Західної Європи соціальної школи. Як спадкоємниця нової історичної школи, соціальна школа в якості найважливішого чинника економічного життя суспільства, який визначає її революцію, розглядала етичні і правові норми. Однак на відміну від нової історичної школи, яка фактично заперечувала значення економічної теорії, соціальна школа намагалася створити економічну теорію, в основі якої лежав би етико-правовий підхід до економічних явищ. Свою назву соціальна школа отримала тому, що її представники мету економічної діяльності визначали правом, політикою та ідеологією, а економічне життя суспільства досліджували як спільну діяльність людей, пов'язаних нормами права.

Концепції соціальної школи були спробою знайти відповіді на ті питання, яки були з необхідністю поставлені переходом капіталізму вільної конкуренції до капіталізму монополістичного, а разом з тим і спробу протиставити марксизму схему, хоча б зовні враховувала соціальні протиріччя нової стадії капіталізму.

Методологія досліджень прихильників соціальної школи ґрунтується на: запереченні визначального впливу економічних чинників на соціальні, політичні, правові, духовні процеси розвитку суспільства; протиставленні вирішальних факторів суспільного прогресу економічним та соціальним відносинам; ігноруванні об’єктивного характеру економічних явищ і процесів, визнанні дій людей у сфері економіки як винятково суб’єктивні; загальному перегляді методології суб’єктивізму і індивідуалізму, підкресленні правового і соціального аспектів аналізу економічних явищ і процесів.

У межах загальних методологічних проблем соціальна школа не була єдиним науковим напрямом, об’єднаним навколо цілісного вчення, що дає трактування основних категорій політичної економії. Вона охоплювала цілий ряд груп і напрямків. Все, що об’єднувало різні течії соціальної школи, – це так званий соціальний підхід, який є відмінною особливістю методології цієї школи.

Соціальна школа охоплювала такі течії:

• соціально-правову або соціально-етичну характеризують праці Р. Штаммлера „Соціальні категорії” (1896), Р. Штольцмана „Господарство і право” (1896), А. Амонн „Предмет і основні поняття політичної економії” (1911), К. Діля „Теоретична політекономія” (1916), Ф. Петрі „Соціальний зміст теорії вартості Маркса” (1916);

• теорія „ліберального соціалізму” викладена у праці Ф. Оппенгеймера „Вчення Маркса про основний закон суспільного розвитку” (1903):

• О. Шпанн виступив з теорією „універсалізму” у книзі „Fundament der Volkswirtschaftslehre” (1918).

Усі напрями цієї школи соціальне трактували як правове або етичне. Так, Р. Штольцман писав, що соціальне – це цілєетичне. Наприклад, Р. Штаммлер, соціальне трактував як правове, бо соціальне життя – це життя яке зовні регулюється; ознака соціальності і полягає у регульованості.

Визнаючи єдність народного господарства, усі прихильники соціальної школи концентрували увагу на „формальній однорідності” умов обміну. Вони досліджували ті правові форми, які лежали в основі ринкового обміну. При цьому аналіз капіталістичного суспільства підмінювався аналізом загальних умов товарного обміну. Прихильники соціальної школи бачили у сфері виробництва тільки технічні процеси; соціальні процеси, на їх думку, не мають відношення до виробництва. До сфери соціальних відносин між людьми відносилися правові форми суспільства, правове (соціальне) регулювання, етичні норми.

„Соціальний підхід” відривав соціальні відносини від процесу виробництва, від відносин з приводу засобів виробництва, купівлі-продажі робочої сили, розподілу виробленої вартості і т.п. Увага науковців соціальної школи зосереджувалася на правових формах, на правових відносинах і етичних нормах.

Методологія соціальної школи була відображенням неокантіанства у політичній економії. Визнання предметом політичної економії правове і етичне регулювання, фактично унеможливлювало побудову цілісної економічної теорії. Предмет політичної економії повністю відривався від реальної дійсності. Проводяться відмінності між предметом дослідження (емпіричним матеріалом) і предметом пізнання (предметом політичної економії), який ніби конституюється самої наукою. Так, наприклад А. Амонн писав, що дані досвіду із яких вперше і переважно з’ясовуються ці проблеми, можна назвати предметом дослідження науки. Предмет же пізнання, який ми принципово відрізняємо і відділяємо від першого, даний, напроти, у змісті і в проблемах науки; не реальні зв’язки „речей”, але мислимі зв’язки проблем конституюють науку.

Оскільки економічні категорії у теоретиків соціальної школи виявляються логічними побудовами, то розкриття причинно-наслідкових зв’язків реального господарського життя в межах концепції соціальної школи становиться неможливим. Прихильники соціальної школи розрізняли „науково-причинний” метод пізнання (непридатний, на їхню думку, у політичної економії) і „науково-культурний” метод, який виключає пізнання причинних зв’язків і конструює поняття виходячи з філософських і етичних цінностей. У відповідності з цим Ф. Петрі, закон трудової вартості заміняв „ідеєю вартості” вихідної із категоричного імперативу Канта, який утверджує абсолютну цінність людської особи. Саме в силу морального відрізнення ролі людини і природних факторів виробництва вся знов створена вартість вменяеться праці. При цьому вмінення вартості праці аж ніяк не означає, що праця є причиною вартості.

Важливою рисою методології соціальної школи було заперечення економічних законів. Р. Штаммлер, наприклад, стверджував, що соціальне явище не може вважатися природно необхідним, тенденції говорять лише про очікувані події, причинність яких проблематична. Як закони людських мотивів, соціальні закони неповноцінні. Таке розуміння пов’язане з тим, що соціальні явища трактувалися як феномени, ніби обумовлені правом, останнє – як результат людської волі. Соціальні процеси, таким чином, суб'єктивуються, і проблема соціальних закономірностей знімається.

Прихильники соціальної школи у політичної економії концентрували свою увагу в основному на проблемах методології. Коли ж вони звертаються до позитивного трактування економічних проблем, економічних категорій, то виявляється, що у них немає, на відміну від інших шкіл, власної теорії вартості, грошей, капіталу.

Більшість представників соціальної школи переймають тої чи інший варіант суб’єктивної теорії цінності. Так, А. Амонн відтворював теорію цінності математичної школи, цінність ототожнював з ціною, яка розглядалася як рівнодіюча суб’єктивних оцінок даного товару з боку покупців і продавців. Р. Штольцмана спробував дати „соціологічний” варіант теорії граничної корисності, об'єднати теорію граничної корисності з „соціальної теорією розподілу”. К. Діль взагалі заперечував будь-яке значення теорії вартості, вважав, що формування цін – чисто емпіричний, випадковий процес, позбавлений закономірностей. Він стверджував, що в русі цін можна виявити лише деяку тенденцію, але не закон. На думку Ф. Оппенгеймера, причиною цінності є „корисність блага”, вартість трактувалася ним як щось ідеальне.

Багато уваги соціальна школа приділяє відносинам розподілу. Власну теорію розподілу прихильники соціально-правового чи соціально-етичного напрямку намагалися побудувати або зовсім незалежно від теорії вартості, протиставити цієї останньої (К. Діль), або ж трактували теорію розподілу як первісну до теорії вартості, теорію вартості засновували на теорії розподілу (Р. Штольцман).

У теорії розподілу соціальної школи досліджуються класові протиріччя між робітниками і підприємцями у зв’язку з визнанням частки того і іншого класів у суспільному продукті. Ці протиріччя вони вважали нормальним явищем, пов'язаним з прагнення кожного із класів на отримання більшої частки доходів. Прихильники соціального напрямку стверджували, що функції, які виконують підприємці, так само важливі, як і функції, що виконують робітники, і що ті і інші мають моральне право на отримання частки у продукті.

Найбільш розроблений варіант соціальної теорії розподілу представлений у працях Р. Штольцмана. Вчений розглядає підприємця не як власника засобів виробництва, не як персоніфікацію капіталу, а лише як організатора виробництва. Оскільки такої організатор необхідний, то він має отримувати винагороду, яка забезпечує йому соціально обумовлений прожитковий мінімум („одиницю прокормлення”). Аналогічно робітник так само має бути забезпечений певним прожитковим мінімумом, але уже іншим, який відповідає його соціальному положенню.

Представники правого крила в соціальній школі пішли дальше, висказували оригінальні сумніви з приводу справедливості розподілу доходів у суспільстві. Так, О. Шпанн у своєї теорії розподілу яку він назвав „теорією зворотної додаткової вартості” писав, що послуги виробництву, які оказують організатори-підприємці, ніколи не оцінювалися належним чином, тому частка робітників завжди була несправедливо високою, а частка підприємців завжди заниженою. Експлуататорами е не підприємці, а робітники, які привласнюють плоди чужої праці. Підприємці завжди були жертвами експлуатації з боку робітників.

Позиції прихильників різних напрямів соціальної школи щодо визнання ідеального типу капіталізму не співпадають. У працях прихильників соціально-правового напряму ідеалізується капіталізм вільної конкуренції, який ототожнюється з простим товарним виробництвом, з усяким міновим господарством і зовсім не помічається монополістичний капіталізм. Капіталізм заснований на простому товарному виробництві, приватній власності і обміні, вони вважали природним ладом виробництва, а монополістичний капіталізм – деяким відхиленням від природного стану, викликаним соціальними причинами. Ф. Оппенгеймер навіть закликав повернутися до простого товарного виробництва, яке він трактував як „ліберальний соціалізм”. Для Ф. Оппенгеймера соціальний підхід означав аналіз соціальних умов виникнення монополії, яка відривалася від мінового господарства і протиставлялася йому.

Прихильники правого крила, напроти, виступають з критикою капіталізму вільної конкуренції і в цілому господарства, заснованого на обміні. Так, О. Шпанн бачив вихід із протиріч капіталізму у державно-монополістичному регулюванні. Вчений протиставляв державно-монополістичний капіталізм капіталізму вільної конкуренції, розриваючи зв'язок між ними. „Соціальний підхід” для О. Шпанна полягав у обґрунтуванні примата цілого над часткою держави – над дрібними об’єднаннями і окремими підприємцями, капіталістичних підприємств – над робітниками. У організації суспільства, де держава і корпорації панують над індивідуумом „ідеальна система універсалізму”.

Методологія і традиції соціальної школи вплинули на подальший розвиток політичної економії, стали передвісниками інституціонального напряму в економічній науці.