8.2.5. Фінансово-грошові системи на території України

Для грошового обігу польсько-литовських земель характерним був біметалізм ― використання як золотих, так і срібних монет, які оцінювалися стихійно, за ринковою вартістю вміщеного в них металу. В XVI ст. в обігу залишалися срібні празький грош, польський грош і півгрош, таляр (27 г), золотий угорський дукат (3,5 г), литовський та польський денарій. У 1526–1528 рр. було запроваджено як основну монету золотий дукат (флорин), що дорівнював 30 срібним грошам. Флорин прирівнювали до польського золотого як лічильної одиниці (не випускався монетою). Реальною срібною монетою золотий став у 1564 р. («півкопка»).

Грошова реформа С. Баторія в 1578−1580 рр. створила єдину монетну систему в Речі Посполитій Польській. Основними монетами стали шеляги (соліди), грош, три- і шестигрошовики, півторагрошовики, з 1580 р. ― польський золотий або таляр (30 грошів або 60 півгрошів). Випускали легкі таляри (12,5 г чистого срібла) і важкі або імперські (25,2 г чистого срібла). Поширилися також західноєвропейські таляри і дукати. В 1660-х рр. почали випускати мідні шеляги (боратинки) і неповноцінні золоті з міді та срібла ― тинфи від прізвища монетника Анджея Тинфа.

Є свідчення, що Б. Хмельницький карбував власну монету. Однак з невідомих причин українська монета не була введена в обіг.

У Гетьманщині утвердилася російська грошова система: копійка, гривеник, рубль, золоті червонці, 10-рублеві імперіали, 5-рублеві півімперіали, паперові гроші (асигнації). Виникла назва карбованець, коли протягом кількох десятиріч випускались рублеві монети з косими нарізами (карбами) на ребрі замість написів.

Розвивалися кредитні операції. Наймасовішими були короткостроковий споживчий кредит і комерційний кредит на великі суми. В XVIII ст. позики до 100 золотих становили абсолютну більшість кредитних операцій. Зафіксовано чимало випадків заборгованості міських магістратів, які за борги розплачувалися громадськими землями, сіножатями, поступались вільностями.

Лихварство було поширене серед представників різних верств населення (купці, орендарі, корчмарі, старости, війти). Найбільшими лихварями були вірменські та єврейські купці, єврейські міські громади (кагали). Позиковий відсоток був високим ― від 8 до 20% на рік, а на короткострокові періоди ― 50−100%, часто виплачували у натуральній формі (передача землі на користування). Кредитними конторами були католицькі костьоли й монастирі, православні братства. В Українській козацькій державі був обопільний кредит у зовнішньоторгових операціях. Українські купці отримували його в Польщі, Німеччині, західноукраїнські купці брали українські товари в кредит. Лихварство негативно впливало на розвиток економіки краю, виснажувало її.

У Російській державі мали право користуватися позиками лише великоросійське дворянство, іноземці, які перебували в постійному підданстві та мали нерухоме майно. Українське дворянство було зрівняно з ними у правах на отримання позик лише в 1783 р.

Відбулися зміни в бюджетно-податковій системі. У Великому князівстві Литовському статут 1529 р. звільнив шляхетських підданих від будь-яких податків і повинностей на користь князя й адміністрації. В князівських маєтках згідно «Устави на волоки» одиницею оподаткування був селянський двір замість дворища. Поширились податки залежно від заняття населення: медом і воском за їх збір, хутром за полювання на звіра, десятина за вилов риби тощо.

У Польському королівстві основним щорічним податком був поземельний ― ланове з селянської надільної землі. Розміри його протягом XVI ст. збільшились з 12 до 30 грошів з лану, а для мало- і безземельних селян ― від 20 до 30 грошів з господаря сім’ї. Жителі міст платили шос у розмірі 2 гроша з кожної гривні вартості нерухомого майна. Єдиним непрямим податком був акциз на алкогольні напої. Сейми встановлювали додаткові мита. Джерелом державного скарбу (1563) був постійний податок ― кварта як четверта частина доходів від королівських маєтків і мита, що йшов на утримання найманого війська, доходи від соляних і свинцевих копалень.

Після Люблінської унії (1569 р.) на всі українські землі поширилася польська фінансова система. В 1629 р. у Речі Посполитій Польській проведена реформа податкової системи. Замість ланового і шоса введено подимний податок у розмірі від 1/2 до 3 польських золотих. Одиницями оподаткування були «дими» або житлові будинки селян, міщан і євреїв. Ремісники з 1632 р. платили окремий податок. Стація на утримання війська в 1649 р. замінена на грошовий податок ― гіберну. Скарбниця отримувала доходи від вироблення та продажу алкогольних напоїв (чопове), стягування державного мита (евекта, індукта).

В Українській козацькій державі фінанси контролював гетьман. Вони були невіддільні від його приватного господарства. За Б. Хмельницького доходи державного скарбу становили сотні тисяч золотих. Джерелами доходів були надходження від: а) колишніх земельних володінь Польської держави, магнатів, шляхти і католицького духовенства, б) колишніх королівських та магнатських промислів, в) торгівлі у вигляді експортного та імпортного мита і ярмаркових зборів, г) податки з населення: побір або подимне, стація на утримання війська; акциз на спиртні напої, що мав назву показанщина; військові походи, викуп за полонених. Податковими станами були селяни та міщани. Козаки сплачували лише показанщину. З 1665 р. збирали податок з млинів, так званий мірчук, для забезпечення хлібом російської армії (1/3 від помолу). Видатки державного скарбу спрямовували на дипломатичні справи, утримання війська та вищої адміністрації.

Першу спробу відокремити державний скарб від гетьманських доходів зробив гетьман І. Брюховецький (1663−1668 рр.). Він установив посаду генерального підскарбія, намагався передати українські фінанси Москов-ському царському скарбу, що започаткувало втручання у фінанси України.

Мазепинці за кордоном були змушені витрачати свої кошти на державні справи. Конституція, складена П. Орликом у 1710 р., відокремила державний скарб від гетьманських доходів і передала в управління генеральному скарбникові. На утримання гетьмана виділялись спеціальні доходи. Податки зменшували, скасовували збори на утримання війська.

У Гетьманщині податкова система була натурально-грошовою, охоплювала податки на споживання та промисли, показанщину (0,5–1 руб. за казан), грошові ринкові збори, індукту та евекту, за продаж горілки, на привізну сіль, перевізне через річки, куничне з весілля тощо. Населення Гетьманщини виконувало повинності: надання коней, обозна служба, роботи на будівництві. Впродовж 1716−1783 рр. постійним податком були так звані консистенські дачки ― утримання російської армії (1 руб. з кожного двора). Наприклад, за період російсько-турецької війни 1735–1741 рр. повинності українців оцінюються в 12 млн. руб.

Поширеними були оренди ― передача державою приватним особам монополії на продаж певних товарів. Відкупник вносив до державного скарбу встановлену суму, а потім стягував її з населення, купував за твердими цінами товар і монопольно продавав. Оренди поширились у двох формах: на відкуп передавали всі збори на визначеній території; надавали право монопольного продажу одного чи кількох товарів. В оренду були передані продаж горілки, тютюну та дьогтю.

У роки правління Першої Малоросійської колегії (1722−1727 рр.) та «Правління Гетьманського уряду» (1734−1750 рр.) було встановлено контроль над фінансами України. Інструкції регламентували збирання податків, збирачі яких щомісяця і поквартально звітували перед російським урядом. У 1725 р. до Росії відіслано 244 255 руб. податків.

Гетьман Д. Апостол (1727−1734 рр.) реорганізував українські фінанси, відновив посаду генерального підскарбія, відокремив державний скарб від приватних коштів гетьмана, встановив окремий державний бюджет («військовий скарб»). Проте державний скарб залишався під контролем російського уряду. Зі скасуванням в Україні гетьманства в 1764 р. фінанси України остаточно стали складовою фінансової системи Російської імперії.

В 1783 р. відбулися зміни в податковій системі. Подушний податок поширили на всю Україну. Замість 1 руб. з селян і козаків збирали по 1 руб. 20 копій ок, з купців ― 1% від заявленого капіталу, з поміщицьких і монастирських селян ― по 72 коп. на рік. Дворянство та духовенство були звільнені від сплати прямих податків, отримали право на банківські кредити. Після секуляризації монастирського землеволодіння селян цих маєтностей віддали в казенне управління і, крім подушного, вони платили податок 1 крб.