6.3. Особливості первісного нагромадження капіталу та меркантилізму в провідних країнах Західної Європи та сша.

Нідерланди ― частина герцогства Бургундського, що охоплювала 17 провінцій, з кінця XV ст. належала Габсбургам, а з 1526 р. ― іспанським Габсбургам.

У першій половині XVI ст. Нідерланди ― одна з найбільш економічно розвинених територій Європи. Розвивалося мануфактурне виробництво з такими галузями, як текстильна (сукняна, шовкова, полотняна), суднобудування, деревообробна, скляна, паперова, килимова, цукрова, миловарна, виробництво зброї. В сільському господарстві питома частка великої земельної власності феодалів і церкви становила 20−25%, набуло поширення підприємницьке господарство, використовувалася наймана праця, зростала товарність. Сільськогосподарські угіддя розширювалися за рахунок польдерних земель, відвойованих у моря. Промислове значення мало рибальство (виловлювання та торгівля оселедцями). Після великих географічних відкриттів Нідерланди перетворилися на світового торговельного посередника. Місто Антверпен (провінція Брабант) було найбільшим загальноєвропейським валютним і фінансовим центром (торгівлі, кредиту і біржової справи). Ринкова економіка сформувалася як економічний уклад.

Політичний режим феодальної Іспанії зберігав феодальні відносини, фінансово грабував Нідерланди через стягнення податків, що 40% від доходів іспанської корони, обмежував ввезення англійської вовни, забороняв торгівлю в іспанських колоніях. Католицька церква здійснювала репресії проти протестантського населення. Все це обумовило національно-визвольну буржуазну революцію 1566–1609 рр., що охопила 12 провінцій. У 1579 р. утворилася республіка семи північних Сполучених провінцій Нідерландів (Голландія, Брабанд, Фландрія тощо), визнана Іспанією у 1609 р.

Сполучені провінції Нідерландів у XVII ст. ― «взірцева» ринкова держава. Головне значення для економіки держави мала сфера обігу: міжнародна посередницька торгівля, фінансово-кредитні відносини. Нідерланди зайняли місце ганзейських купців у торгівлі з Північною, Центральною і Південною Європою; під час торговельних війн з Іспанією та Португалією створили колоніальну імперію, найбільшою країною якої була Індонезія, і монополізували постачання прянощів і східних товарів. Для експлуатації колоній у 1602 р. були засновані державно-приватна акціонерна Ост-Індська компанія, а в 1621 р. ― приватна акціонерна Вест-Індська компанія. Загальний торговельний оборот країни становив 75−100 млн. флоринів на рік. Дивіденди Ост-Індської компанії у 1606 р. становили 67%.

Міста Антверпен й Амстердам були міжнародними кредитно-фінансовими центрами. Значних розмірів досягли комерційний кредит під 5% на позичковий капітал, грошовий ринок і ринок цінних паперів. У 1598 р. засновано Страхову палату. В 1608 р. на амстердамській біржі вперше введено акції. В 1609 р. засновано перший амстердамський депозитний і валютний банк. У міжнародних розрахунках використовували векселі на пред’явника, платіжні розпорядження (асигнації), цінні папери. Утвердилася система державного боргу, що у середині XVII ст. становив 150 млн. гульденів.

*

Розвивалася мануфактурна промисловість. Мануфактури набули централізованого характеру. Міжнародне значення мали суднобудування та текстильна галузі. Флот нараховував 15 тис. кораблів і 150 тис. моряків, що становило 75% від світового флоту.

За рівнем капіталізації сільського господарства Нідерланди були найпередовішою країною Європи. Відбувалися технологізація виробництва, галузева (тваринництво, зернові, технічні, кормові культури) та територіальна спеціалізація виробництва. Впродовж 1690–1789 рр. було здійснено меліорацію 2648 га землі. Зросло значення рибальства, в якому було зайнято 100−120 тис. працівників і близько 2 тис. кораблів.

У XVIII ст. Нідерланди втратили економічного лідерства, яке завоювала Англія. Нідерланди втратили промислову та торговельну першість, але зберегли роль банкіра світу. Причини економічного відставання від Англії:

• незавершеність буржуазних реформ. Купецько-патріціанська олігархія, яка прий шла до влади, перебувала у конфронтації з підприємцями;

• структура промисловості впродовж XVI−XVIII ст. не змінилася, важка промисловість не розвивалася, передусім через обмеженість природних і людських ресурсів. У 1749 р. відновлено цехи;

• спрямування грошових потоків у сферу обігу, торгівля набула посередницького характеру і не залежала від розвитку національної промисловості. Проводилася політика вільної торгівлі, а не протекціонізму. Дешеві іноземні товари заполонили національний ринок.

Орієнтація Нідерландів на розвиток сфери обігу в умовах становлення індустріального господарства ― головна причина поступового зменшення її ролі у світовій економіці.

Англія ― країна класичного первісного нагромадження капіталу та розвитку ринкової економіки.

Упродовж XVI − першої половини XVII ст. в економіці країни сформувався капіталістичний уклад. Мануфактурна промисловість активно витісняла цехове виробництво. Переважали децентралізовані мануфактури у селах. Галузева структура охопила такі галузі, як видобувна (кам’яне вугілля, залізна руда, олово, свинець, мідь), металургійна, металообробна, суднобудування, сукняна, паперова, скляна, шкіряна. Темпи зростання їх валового виробництва були значними: видобуток вугілля за 1551−1651 рр. збільшився в 14 разів, залізної руди ― в 3, а кольорових металів ― у 6−8. На початку XVII ст. експортували лише сукно, а не вовну.

У сільському господарстві активно відбувалися процеси первісного нагромадження капіталу, становлення ринкового сільського господарства та утвердження великої земельної власності капіталістичного типу. Процес відокремлення англійського селянства від засобів виробництва набув форми радикального землеустрою ― обгороджування. Англійські лендлорди відмовлялися від системи копільдерства та відкритих полів, об’єднували розпорошені ділянки землі в єдині масиви (комасація), захоплювали громадські землі, знищували села. Новоутворені великі земельні площі здавали в оренду або самі організовували фермерські господарства та отримували капіталістичну ренту. Відбувалася конверсія землі ― перетворення орних земель на пасовища з організацією товарного тваринництва, переважно вівчарських господарств. Унаслідок «революції цін» і значного попиту на сукняні тканини вівчарство було вигіднішим, ніж зернове виробництво. Селяни-копігольдери ставали короткотерміновими орендарями (лізгольдерами), найманими батраками або пауперами-бродягами. Пришвидшилася економічна диференціація вільних селян-фригольдерів, які організовували господарство на підприємницькій основі або розорювалися. Масштаби обгороджувань зросли із секуляризацією монастирських земель, які продавали на комерційних засадах. Аграрні закони XVI ст. – першої половини XVII ст. забороняли обгороджування землі, проте зупинити цей процес не могли. Процеси, що відбувалися в сільському господарстві, отримали назву аграрного перевороту.

Англія з розвитком океанської торгівлі опинилася в центрі торговельних шляхів. Вона вела контрабандну торгівлю з іспанськими та португальськими колоніями, у 1588 р. знищила іспанський флот, займалася піратством і работоргівлею, зайняла перше місце у «трикутній» торгівлі. Було створено колоніальну систему та монопольні торгові компанії: Московську (1555 р.), Східну (1579 р.), Левантинську (1581 р.), Марокканську (1585 р.), Африканську (1588 р.), Ост-Індську (1600−1857 рр.). У 1571 р. було відкрито Лондонську біржу. В XVI ст. сформувався національний ринок.

Теорія раннього меркантилізму опрацьована Вільямом Стаффордом у праці „Стислий виклад деяких скарг наших співвітчизників” (1581). Він розглядав питання поліпшення становища населення „правильною” торговельною політикою. Розвиваючи концепцію грошового балансу, пропонував накопичувати грошове багатство країні через заборону вивезення грошей і псування їх центральною владою, обмеження імпорту мануфактурних товарів, регулювання національної торгівлі. Висловив важливу ідею заміни експорту сировини експортом готової продукції.

Політика раннього меркантилізму знайшла відображення у комплексі заходів державного регулювання торгівлі: контроль за угодами і стягування з кожної угоди мита, дотримання „законів про витрачання”, згідно яких іноземні купці зобов’язані витрачати виручку в Англії, зупинятися у визначеній владою квартирі, обліковувати та звітуватися щодо торговельних операцій.

Проте в економіці Англії зберігалися феодальні економічні відносини: право рицарського утримання землі, феодальна рента на півночі та заході країни, цехові правила. Посилилося королівське свавілля: встановлювалися нові податки, державні монополії на мило, вино, вугілля, залізо. Існувала система державного боргу. Зростали ціни на споживчі товари.

Англійська буржуазна революція 1640−1660 рр. знищила феодальні обмеження, проголосила свободу підприємництва та владу нового дворянства і буржуазії.

Друга половина XVII − XVIII ст. ― період становлення ринкової економіки у Великій Британії, перетворення країни на лідера світового розвитку (назву «Велика Британія» вживають з 1709 р. після об’єднання Англії з Шотландією).

У промисловості провідним стало мануфактурне виробництво. Галузева структура зберігалася, проте зросло значення важкої промисловості. Почали впроваджувати прості машини. Питома вага міського населення становила уже 30%. За темпами і масштабами розвитку англійська промисловість зайняла перше місце в Європі.

У сільському господарстві продовжувався аграрний переворот. Землевпорядкування відбувалося на основі актів парламенту для кожної місцевості. Для їх ухвалення необхідною умовою була згода власників 2/3 землі, якими були один-два лендлорда. Протягом 1717–1796 рр. на пасовища перетворили понад 75% землі. Наприкінці XVIII ст. перемогла і утвердилася велика земельна власність. Упродовж 1740–1788 рр. кількість ферм зменшилася на 40 тис. Їх середні розміри становили 80–120 га землі. Утвердження аграрного капіталізму призвело до знищення селянського господарства. Селяни ставали найманими працівниками у промисловості або емігрували. Було досягнуто успіхів у агрокультурі: використовували легкий плуг, мінеральні добрива, впроваджували складні сівозміни. Зросли валові збори сільськогосподарської продукції. Країна вивозила 20% врожаю.

Національний ринок розширювався і утверджувався. Визначальну роль відігравало будівництво шосейних доріг і каналів. Поштовий зв’язок давав 4–6 млн. прибутку. Англійський торговельний і фінансовий капітали почали панувати у світовій економіці. Реалізувалися ідеї пізнього меркантилізму. Діяли „закони про нишпорок”, що контролювали дотримання іноземними торговціями усівх приписів. Навігаційний акт 1651 р. заборонив іноземним кораблям каботажне плавання між англійськими портами і дозволив постачати товари лише своєї країни, підтвердив монополію англійських купців на торгівлю з колоніями Англії, іноземні купці платили подвійне мито. В 1792 р. Велика Британія мала позитивне торгове сальдо більш як у 5 млн. фунтів стерлінгів (ф. ст.). Обсяг зовнішньої торгівлі становив 1/5 європейської та 1/7 світової. Торговий флот нараховував 30470 кораблів. Держава проводила політику протекціонізму, мито на імпортні товари досягало 100% і більше. Англійський банк (1694 р.) був першим акціонерним банком. Він розпочав емісію банкнот, які обмінювали на золото до 1797 р. Комерційних банків у 1807 р. в Лондоні було 73, в у провінціях ― понад 370. Вони були депозитними, надавали кредити, враховували векселі. В 1773 р. створено Рахункову палату для компенсаційних розрахунків між банками. Формувалася система прямих (подушний, поземельний) і непрямих (на сіль, вино, тютюн тощо) податків (акцизів), з яких останні переважали. В 1800 р. податки становили п’яту частину доходів. Державний борг (переважно голландським банкірам) у 1716 р. визнано національним.

Основні положення теорії пізнього меркантилізму розробляли Томас Мен, Самуіл Фортрей, Джон Ло, Джеймс Стюарт. Т. Мен у працях „Роздуми про торгівлю Англії з Ост-Індією, які включають відповідь на різні зауваження, що зазвичай роблять проти неї” та „Скарби Англії у зовнішній торгівлі, або Баланс зовнішньої торгівлі як регулятор нашого багатства” спростовував доктрину грошового балансу, обґрунтував ідею активного торговельного балансу через збільшення експорту промислової готової продукції, підтримку державою її виробництва, зменшення або повернення мита на товари, що вивозяться, укладення міждержавних договорів. Аналізував поняття ”загальний торговельний баланс” і „частковий торговельний баланс”, зауважував, що дефіцит у торгівлі з однією країною може компенсуватися активним сальдо у торговельних відносинах з іншою країною.

С. Фортрей (1622–1681) пропонував розвивати експортну торгівлю на основі національного промислового та аграрного виробництва, необхідні для англійського господарства імпортні товари завозити з невеликим митом, інші ― з високим.

Теоретичні положення Дж. Ло (1632–1704), автора книги „Гроші і торгівля з пропозицією, як забезпечити націю грошима” охоплювали такі ідеї: гроші є вирішальним фактором економічного процвітання держави, їх кількість повинна забезпечувати потреби держави, для цього доцільно заснувати державний банк для випуску паперових грошей і знизити рівень процента, розвивати банківську систему і дозволити банкам кредитну експансію. Працюючи контролером фінансів у Франції, Дж. Ло реалізував свої ідеї, заснував першу в історії відкриту акціонерну компанію, проте неконтрольований випуск акцій призвів до створення фінансової піраміди та її краху.

Останнім меркантилістом вважають Дж. Стюарта, який у праці „Дослідження про основи політичної економії (1767) намагався систематизувати погляди меркантилістів. Одночасно, він не поділяв поглядів меркантилістів, що багатство створюється лише торгівлею. Розрізняє „позитивний прибуток”, що залежить від зростання продуктивних сил суспільства та продуктивності праці, забезпечує зростання суспільного багатства, та „відносний прибуток”, що є результатом обміну в міжнародній торгівлі. Дж. Стюарт критикував кількісну теорію грошей, визнавав необхідність певної кількості грошей в обігу, обґрунтовував необхідність державного регулювання господарського життя.

Економічний розвиток Великобританії мануфактурного періоду ― підтвердження закономірності панування промислового капіталу над торговельним.

У Франції генезис ринкової економіки визначали особливості феодалізму та економічна політика абсолютизму. Основними джерелами нагромадження капіталу були податкова система, загальнофранцузький відкуп податків, система державного боргу, продаж судових і фінансових посад.

Особливості французького меркантилізму відображені у поглядах А. Монкретьєна (1575–1621), автора назви і предмету дослідження економічної науки ― „політична економія”. Аналізуючи проблеми економічного розвитку Франції, А. Монкретьєн у „Трактаті з політичної економії” (1615) виклав практичні рекомендації піднесення господарства країни. Визнаючи сприяння зовнішній торгівлі та протекціонізм базовими засадами зростання багатства нації та державної політики, рекомендував комплекс заходів щодо розвитку промислового виробництва і флоту, соціальної підтримки бідних, виступав проти розкоші.

Ідеї меркантилізму практично реалізував генеральний контролер фінансів короля Людовика XIV Жан Батист Кольбер (політика кольберизму в 60−90-х рр. XVII ст.). Система протекціоністських урядових заходів охоплювала сприяння розвиткові мануфактурної промисловості через державні позики і пільги, звільнення від податків, введення митних тарифів, створення колоніальних компаній і будівництво флоту, заборону експорту та імпорту зерна, що стримувало розвиток товарності сільського господарства.

Мануфактуризація промисловості поєднувалася зі збереженням та зміцненням цехового ремесла. Держава спеціальними законами зберігала корпоративний характер промисловості, надала цеховій владі функції королівської поліції. Мануфактури виробляли предмети розкоші та військове спорядження. Переважали дрібні централізовані мануфактури, на яких працювали до 50 робітників. Поширення набула розпорошена мануфактура у сільській місцевості. Держава засновувала казенні великі мануфактури, заохочувала приватний капітал до їх створення шляхом ведення протекціоністської політики (заборона імпорту текстилю та експорту текстильної сировини), надання привілеїв, субвенцій та субсидій, довготермінових кредитів, утвердження монополії на виробництво і продаж товарів. Для поліпшення їх якості розробляли спеціальні регламенти. Державна підтримка промислового розвитку найбільш яскраво втілилася в політиці кольбертизму. За цей час кількість великих мануфактур зросла від 68 до 113, почала розвиватися добувна і металургійна промисловість. Держава сприяла мануфактуристам щодо купівлі засобів виробництва (лісів і землі), надала 2 млн. ліврів субвенцій, запрошувала іноземних майстрів, заборонила імпорт текстилю й експорт шовку, встановила високі мита на промислові товари, організовувала професійне навчання. Загалом розвиток мануфактур був повільний, обмежувався галузями легкої промисловості. Дворянство отримало право володіти мануфактурами і банками лише в 1767 р.

У сільському господарстві впродовж XVI cт. була втрачена монополія дворянства на землю. Земля стала об’єктом купівлі-продажу. Відбувалася її інтенсивна мобілізація буржуазією і селянством. В середині XVIII ст. дворяни та священослужителі володіли 20–25% приватної землі, селяни ― 40%, міська буржуазія ― 13,5%.

У феодальних маєтках доменіальне господарство практично не існувало. Французьке дворянство було служилим. Землекористувачами та виробниками продукції були селянські господарства на правах цензиви та оренди. Значення цензиви ― умовно-спадкого землекористування із виплатою фіксованої грошової ренти (цензу) ― зменшилося, оренди зросло. У другій половині XVIII ст. загальна сума доходів позасеньйоріального (сеньйорія ― назва феодального маєтку) походження досягала 88,6%, у тому числі частка орендної плати лише великих ферм становила 63,4%. В 70-х рр. XVII ст. скасовано державні повинності селян і баналітетне право. В XVIII ст. розпочався процес обгороджування громадських земель (альменд), половину яких привласнили сеньйори. Селянське господарство мало натурально-споживчий характер, його визначали низький рівень товарності, зростання заборгованості та поглиблення економічної диференціації. Фермерське господарство практично не розвивалося. Аграрна культура залишалася середньовічною. Її не змінили державні заходи щодо меліорації земель, поширення конярства, шовківництва, сіяння нових культур (капусти, моркви, картоплі, ріпи тощо).

Внутрішній ринок не сформувався. Держава будувала дороги, розвивала судноплавство. Важливу роль відігравали ярмарки. Цехи втратили привілеї щодо продажу продукції. Наприкінці XVIII ст. скасовані обмеження щодо торгівлі хлібом, зменшено митний збір на продаж продовольчих товарів у містах. Розвивався поштовий зв’язок. Збудовано французький торговельний флот. Проте залишалися провінційні митні кордони та була відсутня єдина система мір і ваги.

Франція ― активна учасниця океанської торгівлі. Її центрами були портові міста на узбережжі Атлантичного океану (Нант, Бордо, Гавр, Ла-Рошель). Загальноєвропейського значення набула ярмарка у Ліоні. Лише в першій половині XVII ст. держава сприяла заснуванню 22 компаній для торгівлі з колоніями. Банківська система не сформувалася. Банки працювали лише у Парижі (в 1786 р. їх було 66).

В економіці Франції важливе значення мала фіскальна політика. Основними статтями державного бюджету були податки і торговельне мито. Королівські податки набули характеру централізованої феодальної ренти, яку політичний апарат абсолютизму стягував на користь дворянства. Податки постійно збільшувалися. При Людовіку XIV введено єдиний земельний податок, заборонено забирати у селян знаряддя праці та худобу за недоїмки. Більша половина податкових надходжень формувалася за рахунок акцизів. Відкупна система податків була запроваджена в 1604 р., а загальнонаціональний відкуп ― на початку XVII ст.

Державний борг започаткувала позика короля Франциска I в 1522 р. у паризьких банкірів на суму 250 тис. ліврів з розрахунку 10% річних. Борг забезпечували державні цінні папери. На початок 90-х рр. XVI ст. він становив 300 млн. ліврів, через 100 років — 460 млн., а перед революцією у 1789 р. ― 3 млрд. ліврів, що значно перевищило критичний рівень (подвійну суму національного доходу). Крах Державного французького банку в 1720 р. дав змогу сплатити державний борг, але одночасно розорив тисячі вкладників. Поширилася спекуляція паперами державного займу, виникла тонтіна ― успадкування права отримання відсотків з державного боргу, а також сформувалася категорія рантьє ― осіб, які існували за рахунок банківських відсотків.

У другій половині XVIII ст. в економіці Франції загострилися криза феодально-абсолютистського ладу та його суперечності з ринковим економічним укладом. Основні чинники економічної кризи:

• аграрний характер народного господарства. У структурі національного доходу Франції в 1789 р. із загальної суми в 2,4 млн ліврів, доходи від сільського господарства становили 1,8 млн. (75%), а від промисловості ― 0,6 млн. ліврів (25%);

• несформованість національного ринку, монополії провінцій, купецьких компаній, мануфактур,

• повільний процес первісного нагромадження капіталу. Через фіскальний зиск «третій стан» віддавав державі 2/3 від доходів, нагромаджені грошові кошти перебували під загрозою конфіскації, населення розорювалося, його десята частина збирала милостиню. Французька буржуазія вкладала гроші не у промисловість і торгівлю, а у відкупи, посади, землю, державні папери, іпотечний кредит. Таким чином, капітал набув лихварсько-банківського і відкупного характеру;

• релігійні війни, еміграція 2 млн. осіб протестантів, які переважно були багатими підприємцями і висококваліфікованими майстрами;

• війни Франції з європейськими країнами, дезорганізація державного управління, фінансова криза через марнотратство королівського двору та видатки на бюрократичний апарат, державна політика щодо збереження існуючих порядків.

Німеччина існувала як федерація майже 300 незалежних князівств, герцогств і архієпископств під назвою Священна Римська імперія германської нації. Наймогутнішими були Австрія та Прусія, яка в 1701 р. стала королівством з центром у Берліні та розпочала об’єднання німецьких земель в єдину імперію.

Промисловість німецьких земель визначала цехова система. Децентралізовані сільські мануфактури з’явилися в сукняному і полотняному виробництві, централізовані ― в гірничій, металургійній та металообробній промисловості. У феодальних маєтках працювали мануфактури на кріпосній праці.

Визначальним чинником розвитку сільського господарства було промислово-торговельне піднесення і зрослий попит на сільськогосподарську продукцію у країнах Західної Європи, передусім в Англії та Нідерландах. У Німеччині аграрне виробництво було товарним і експортним, переважало зернове господарство, почали сіяти гречку, вирощувати картоплю, кормову кукурудзу, трави. В аграрних відносинах визначилися два напрямки: зміцнення великого феодального землеволодіння при збереженні феодальної залежності селян, які мали наділ, платили грошову і натуральну ренту; збільшення доменіальної землі за рахунок селянських господарств, переважання відробіткової ренти до 8–12 днів з повного наділу на тиждень (на роботу із селянського двору залучали двох робітників), впровадження її урочної форми, одночасне зростання грошової ренти, використання кабального, примусового і вільного найму. Закони прикріпили селян до землі, вони стали спадково особисто залежними, їх продавали разом із землею. В XVIII ст. почалося обезземелювання селян, що, наприклад у Мекленбурзі, набуло масовості. Утвердилося так зване пізнє німецьке кріпосне право.

Розвиток внутрішнього ринку гальмували політика протекціонізму в кожній окремій землі, митні кордони, різні монетні системи (до 6000 видів монет), відсутність єдиної системи мір і ваги. Німеччина втратила позиції одного з центрів світової торгівлі. Ганза не займалася колоніальними загарбаннями. У другій половині XVI ст. вона втратила свої зовнішні ринки, зберігши лише міста Гамбург, Любек і Бремен. Кредити німецьких банків іспанським монархам призвели до розорення банкірських домів Вельзерів, Фуггерів, Аугсбургів. Аграрна Німеччина стала житницею Європи, експортувала сільськогосподарську сировину.

Причини економічного відставання Німеччини від Англії, Нідерландів і Франції:

• політична роздробленість німецьких земель, санкціонована Вестфальським миром 1648 р., зумовлювала нерівномірність господарського розвитку окремих земель, їхній економічний сепаратизм;

• матеріальні та людські втрати під час воєн, особливо Тридцятилітньої війни (1618−1648 рр.);

• незавершений характер Реформації, збереження церковної землевласності католицької церкви, що була ідеологічною опорою феодального ладу;

• Селянська війна (1525–1526 рр.) спричинила сеньйоральну реакцію та формування кріпосного права, розорення дворянства і посилення влади князів, консервацію політичної роздробленості Німеччини;

• повільний процес первісного нагромадження капіталу, обмеженість ринку найманої робочої сили і коштів для організації промислово-торговельного підприємництва, економічна та політична слабкість буржуазії. Дворянство зберігало монополію на землю, посади в державному апараті й армії;

• переміщення торговельних шляхів в Атлантичний океан у результаті великих географічних відкриттів. Промислова і торговельна конкуренція з боку Голландії, Англії, Франції.

Сполучені Штати Америки як самостійна держава були проголошені в 1776 р. під час Війни за незалежність 1775–1783 рр. англійських колоній у Північній Америці з метрополією, що була першою на Американському континенті буржуазною революцією.

Колоніальний період в історії США розпочався діяльністю експедиції Вальтера Ралея, який у 1584 р. отримав королівську хартію Єлизавети на освоєння американських земель, до 1603 р. було колонізовано територію першого штату ― Віргінії. Лондонська і Плімутська торгові компанії на основі хартії короля Якова продовжили колонізацію Атлантичного узбережжя. В 1770 р. було 13 англійських колоній із 3,9 млн. населення.

Економіка колоніального періоду розвивалася в умовах боротьби між феодальними порядками англійської влади та ринковими господарськими відносинами, що утверджувалися у Великій Британії та набули поширення в колоніях.

На території колоній сформувалися три економічних райони: промисловий Північно-Східний, сільськогосподарські Центр і Південь. В промисловості розвивалися такі галузі, як суднобудування (в американських колоніях побудовано третину кораблів англійського флоту, їх вартість була на 20–25% меншою, ніж англійських), деревообробна, сукняна, полотняна, лляна, металургійна (доменна виплавка чавуну на деревному вугіллі), пивоварна. Організаційними формами промисловості були реміснича майстерня та централізована мануфактура. Економічне значення мали морські промисли: риболовний і китобійний.

У сільському господарстві було зайнято майже 90% населення. В центральному і північно-східному районах вирощували зернові та технічні культури, розвивалося тваринництво (вівчарство); на півдні ― бавовну, тютюн, рис, цукрову тростину. Основними економічними суб’єктами були господарства розміром до 8 га землі напівринкового типу; великі господарства англійської аристократії, які надавали землю в спадкову оренду з виплатою фіксованої ренти (квіт-ренти); рабовласницькі латифундії на Півдні. В організації сільського господарства значну роль відіграв позаекономічний примус. У центральних районах використовували примусову працю сервентів ― так званих білих рабів, бідняків з Європи, які підписували трудовий контракт на 7–10 років із втратою особистої свободи. Після завершення контракту вони здобували свободу і право на землю. Плантаторсько-рабовласницька система Півдня будувалася на праці рабів-негрів африканського походження. Наприкінці XVIII ст. їх було 757 тис. осіб, або 40% від населення південних штатів. Набула поширення система скватерства, коли переселенці захоплювали та освоювали індіанські землі на Заході.

Торгівля мала колоніальний характер. Торгували лише з метрополією, вивозили деревину та вироби з неї, мідь, залізо, рибу, китові товщі та вуси, солонину, сільськогосподарську сировину, ром. Одночасно колонії були ринком збуту для англійської промисловості. Для американських купців важливими джерелами багатства були нееквівалентна торгівля з індіанськими племенами та контрабандна торгівля, річний обіг якої досягав 700 тис. ф. ст.

Економічна політика Англії щодо американських колоній була спрямована на їхній розвиток як аграрно-сировинного придатку. Згідно з нею господарське і політичне життя мало будуватися на феодальних засадах. Закони і постанови парламенту й уряду регламентували всі сфери і галузі економіки.

В аграрній сфері було заборонено колоністам купувати землю в індіанців (1683 р.), самовільно переселятися на нові землі (30–40-і рр. XVII ст.), освоювати землі у долині Міссісіпі (1763 р.) і на Заході (Квебекський акт 1774 р.), що вважалися власністю англійської держави.

Промисловий розвиток гальмував так званий «залізний» закон (1750 р.), що забороняв будувати доменні печі, прокатні стани, залізоробні та ковальські майстерні. Чавун вивозили лише в Англію, вовну і сукно продавали в колоніях (1669 р.), проте ввезення англійського сукна було безмитним. Було заборонено будувати мануфактури, вичиняти хутро. Обмежили (1718 р.) і заборонили (1765 р.) еміграцію англійських висококваліфікованих робітників

Торгівля колоній зазнала найсуворіших обмежень. Американські купці не мали права торгувати з європейськими країнами, торгові перевезення здійснювали англійські кораблі (1650 р.). Англія монополізувала продаж колоніальних сільськогосподарських і промислових товарів (1660 р.). Було запроваджено митні збори на фарби, папір, скло, свинець, чай (1767 р.).

Колонії не мали власної фінансової системи. Панувала англійська валюта, у 1765 р. введено податок на купівлю будь-якого товару і складання юридичних документів.

Війна за незалежність 1775−1783 рр. мала значення буржуазної революції. Її основні економічні результати:

• гарантовано право та захист приватної власності, свободи підприємницької діяльності. Почало формуватися господарське право, що заклало основи для державного регулювання економіки;

• конфісковано і розпродано невеликими ділянками землі захисників королівської влади (понад 30 тис. маєтків) та англіканської церкви, скасовано фіксовану земельну ренту, офіційно визнано землевласність на Заході. Аграрні закони 1784–1787-х рр. визнали західні землі державними, розпочався їх продаж ділянками не менш як 256 га за ціною 2 дол. за акр. Це було недоступно для більшості поселенців і призвело до спекуляцій щодо землі. На Півдні було збережено рабство, яке узаконила Конституція;

• скасовано промислово-торговельні монополії та заборони, стимулювався розвиток військової промисловості. Американські порти оголошено відкритими, проводилася фритредерська політика. США стали самостійним суб’єктом світової економіки. Засновано Банк Північної Америки (1781 р.), стабілізовано грошовий обіг.

У США було створено умови для динамічного розвитку первісного нагромадження капіталу та індустріальної ринкової економіки.